Існує мислення, неможливе без запахів. Або: існує мислення, чиїми категоріями є запахи. Або є такий тип мислення, де думка — запах, запах — думка.
Якщо є таке мислення — запашне мислення, — мусить бути десь філософія, для якої запах — категорія і положення.
От і сніп божого деревця, що пролежав цілий рік на шафі, пахнув лиш порохом, раптом знову вернувся до свого власного запаху. Або: одного ранку (це сьогодні) запах божого деревця опанував усім: цілий сніп його перестав пахнути порохом, як було зимою, весною і літом.
Такі слова написав Тарас Прохасько. Дуже відкликаються ці рядки десь глибоко в мені. Вони настільки глибоко в товщі води, що я бачу тільки як сонячні промені, ледь досягнувши їх, швиденько відбиваються і прямують до моїх очей. Це все, що мій мозок може опрацювати і сказати про них. Я не бачу їх форми і не можу сформулювати їх значення, як не можу назвати запах, яким пахнуть чужі оселі.
Взагалі дуже обережно підходжу до цитування і опрацювання чужих слів, тому що це щось надто інтимне. Не хочеться опошлити рядки якихось гарних людей зайвим бісящим пафосом. До речі, мені дуже не подобається пафос в моїх словах, ті метафори, епітети, все це нудне, але це єдиний прийом, яким я можу скористатися зараз. Зараз це виглядає ніби я навчаюся грати на арфі і виходить кострубато. Коли я напишу про складне просто і це викличе якісь емоції - буде файно. Коли я стукну пальцем по калімбі і краса ноти зможе зворушити більше однієї людини - буде діло. Домонтович - мій маяк в цьому плані. Хоч він і пише не дуже просто, вживає багато зайвих(або зайвоскладних) слів, але те, як він описав дитячість Ірці кількома лише питаннями - безумство, яке приклеювало мене до перших сторінок “Доктора Серафікуса”.
Думаю, вже зрозуміло, що є в мені трохи графоманства. А може й не трохи. Хай собі й буде, писати мені подобається і от роблю це як можу. Це, до речі, єдина річ, яку я дозволяю собі робити погано. Виходить настільки це мені подобається? Чи може десь в глибині душі я навіть не сподіваюся пов’язати своє життя з письмом? Щира любов чи лякаюча невіра в себе? Час розсудить.
Ютуб мені нав’язливо підсовував цей плейлист протягом кількох тижнів. Не був би там лектором Іздрик - не заглянув би, мабуть. Не шкодую, мені подобається як там розібраний Жадан. Колись сказав собі, що почну читати Жадана тільки, коли він помре. Поки що дотримуюсь свого слова, якщо не рахувати кількох випадкових віршів. Здалека він виглядає як людина, що стріляє в повістку, не дуже таке люблю, тому відкладаю його максимально далеко. Такої стратегії дотримувався один з персонажів в Харукі Муракамі і щось дуже міцно це застрягло в мені відносно Жадана. Поки що він єдиний такий.
Посилання на плейлист: https://www.youtube.com/playlist?list=PL0Ny-Fs4Wa7jlUhXphN_x_6GAlPYEltcv
Я сподіваюся, що люди розуміють, що спочатку потрібно читати назву мого профілю, а потім назву довгочиту, щоб вийшло логічно. Якщо ви цього не зрозуміло, то чесно признайтеся про це в коментарях.
Все. Читайте попередні і наступні довгочити!
