15 вересня 1949 року Федеральні збори обрали канцлером ФРН 73-річного Конрада Аденауера. Це був початок “Ери Аденауера” під час якої сталося “Німецьке економічне диво” або ж Wirtschaftswunder.
Сам Конрад походив з побожної, католицької родини дрібного чиновника із Кельна. Отримав освіту юриста, працював адвокатом. У 1912 році став наймолодшим мером рідного міста, де показував високі результати. У 1933 році був знятий з посади нацистами. Коли Гітлер прибув у Кельн, то Конрад послав зустрічати замісника та не став прикрашати місто прапорами нацистів. Згодом, проходив слідство після невдалого замаху на фюрера. Після приходу союзників знову недовго керував Кельном і доклався до створення Християнсько-демократичного союзу.
Перед початком реформ економіка ФРН внаслідок політики нацистів та результатів війни перебувала у глибокому занепаді. У 1947 році обсяг промислової продукції склав 36% виробленої у 1936 році. У робітників не було мотивації працювати, оскільки існувала фіксована заробітна плата, на яку важко було прогодуватися. Тому працівники прогулювали роботу аби шукати собі харчі де-інде, вони часто їхали в села для бартерного обміну. Контроль цін на товари і послуги призвів до дефіциту та спекуляцій на чорному ринку.
Перед ФРН було два шляхи. Один з них пропонували соціалісти, вони прагнули запровадити централізовану, планову економіку. Християнські демократи орієнтувалися на модель соціально-орієнтованої ринкової економіки. Вона була натхненна католицьким соціальним вченням. Один з авторів концепції був Вальтер Ойкен. Ідея Ойкена полягала у поєднанні капіталізму з участю уряду для запобігання монополій і створення системи соціального страхування для тих, хто опинився у скруті. Ойкен підтримував наявність сильного банку для підтримки контролю над цінами.
ХДС у своїй програмі пропонували відпустити ціни на товари, забезпечити вільний вибір професій, заохочувати та забезпечувати доступ до власності, а також знизити податковий тягар. Економічним ідеологом був знаменитий німецький економіст Людвіґ Ерхард. Він був здібним науковцем, організатором, а ще міг донести свої думки широкій авдиторії. Його економічна філософія – це синтез економічного лібералізму та соціальної відповідальності. Остання мала досягатися не за рахунок соціальних програм, а через створення умов ефективної зайнятості для нації.
Ще з 1947 по 1949 в країні була проведена земельна реформа, в результаті якої основна частина земель юнкерських господарств перейшла до рук середніх і дрібних власників. Це підвищило їх мотивацію та дало можливість працювати на себе, а також заклало підвалини для майбутнього росту.
Першою реформою ж нового уряду була фінансова, яка почалася в ніч на 21 червня 1948 року. Вона здавалася досить ризикованою, її критикували усі: праві, ліві, його радники, американська адміністрація, проте час довів правоту Ерхарда. Були відпущені ціни на більшість товарів і знято більшість діючих адміністративних норм. Замість старих рейсмарок запроваджувалися дойчмарки. Пенсії, зарплата і квартплата і надалі обмінювалися у співвідношенні 1 до 1. Готівку та половину приватних заощаджень обмінювали у співвідношенні 10 до 1. Кожному жителю ФРН видавалося 40 дойчмарок, потім ще 20. Це реформа зменшила би невеликі статки німецьких осіб і компаній.
Разом з цим усі німецькі підприємства були забезпечені коштами для виплату першої заробітної плати, проте надалі вони мали справлятися самі. Хоча ціни здебільшого не регулювалися, уряд випустив каталоги з рекомендованими цінами. Деякі ціни залишалися спочатку фіксованими як ось вугілля, чавун, сталь, газ, добрива та електроенергія.
Фактично за одну ніч економіка Західної Німеччини ожила. Магазини почалися наповнюватися товарами, продавцям був сенс продавати їх, а не ховати за прилавками. Усі зрозуміли, що нова валюта має цінність. Бартерна торгівля (на яку витрачали чимало часу) закінчилася, а на чорному ринку масово купувати товари не було сенсу. Якщо у травні німці пропускали 9,5 годин роботи на тиждень, то у жовтні цифра скоротилася на 4,2 години.
Водночас на початку реформ доступ до решти заощаджень, які були на рахунках у банках, був обмежений. Це потрібно було для приборкання інфляції, яку уряд називав “способом пограбування народу”.
В цілому, підприємства звільнялися від впливу бюрократичного апарату, уряд залишав за собою монетарну політику. Проте банки залишалися під контролем держави. Кредити надавалися тільки власникам підприємств, зруйнованих під час війни, котрі були добре відомі банкові.
Уряд жорстков контролював імпорт та експорт, заборонив обіг іноземних валют на своїй території. Ставка робилася на ввезення засобів виробництва, але не на готові товари широкого вжитку чи предметів розкоші. Держава підтримувала сільське господарство, транспорт, вугільну та металургійну галузь. В цілому, стратегія полягала у тому, щоб Німеччина зосередилася на експорті товарів. Так з 1950 році Volkswagen почав виробляти славнозвісні “жуки”.
Проводили демонополізацію та декартелізацію. Союзники повертали підприємства колишній власникам, а концерни перетворювалися на акціонерні товариства, куди можна було інвестувати заощадження, що допомогло поживити конкуренцію.
За півроку збільшення виробництва становило аж 60 %. Індекс промислової продукції у другому півріччі 1950 р. становив 121,7 % рівня 1936 р., а в другому півріччі 1952 р. — більше як 145,2 %. За темпами економічного зростання ФРН обійшла США, Англію, Францію.
У 1951 році відбулося зменшення податків на корпорації до 50%. Це полегшило накопичення капіталу підприємцям, аби вони могли і надалі реінвестувати.
Важливою частиною реформ було гармонізація стосунків між власниками та працівниками на засадах християнської етики. У 1951-1952 рр. був розроблені кілька законопроектів Аденауером. На підприємствах на паритетних засадах (50 на 50) створювалися спостережницькі ради з робітників та власників (згодом робітниче представництво скорочено на третину робітників). Запроваджено посаду робітничого директора, який мав обов’язок попереджувати страйки та допомагав робітникам купувати акції підприємства.
Коли працівник стає співвласником фабрики, тоді у нього з’являється додаткова мотивація працювати. Робітник зацікавлений ще більше в процвітання та успіху компанії. Аденауер підтримував економічний стимул для заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам в ощадних касах, підвищуючи відсоткові ставки на внески та надаючи спеціальні державні премії для заощаджень.
Також проводилося "розсіювання" акціонерного капіталу шляхом емісії "народних акцій", які реалізовувалися працівникам за пільговим курсом. Для цього частково приватизувалися державні концерни, такі як "Пройссаг", "Volkswagen" та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини свого доходу в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали. Набуття власності є протиотрутою від поширення радикально лівих ідей. В цілому, політика проводилася за принципом Ерхарда: “Ситий німець комунізму не захоче”.
Також була заснована преміальна система винагородження. Внаслідок цього в економіці збільшується купівельна спроможність населення, що позитивно впливає на виробництво. Завдяки цьому у ФРН аж до початку 1960-х років фактично не відбувалося страйків.
У 1954-1957 роках уряд знижує податки на заробітну плату і податок на прибуток. Це знову-таки збільшує економічну свободу, що є гарантією росту економіки.
У 1958 запроваджується закон про боротьбу з обмеженням конкуренції. Це антимонопольна реформа для підтримки малого і середнього бізнесу. Доля ринку для однієї монополії не повинна перевищувати 33%, двох-трьох – 50%, чотирьох-п’яти – не більше 65%.
Важливу роль християнські демократи відводили житловій політиці. Після війни багато осель було зруйновано, а також потрібно було десь проживати біженцям з НДР. У 1950 р. підписано закон щодо прискореної амортизації нерухомості (в перший рік можна було списати 50%). Урядом було створено міністерство житлового будівництва. Основним завданням було будівництва соціального житла. За будівництво житла особа отримувала компенсацію за різницю між затратами на будівництво і орендним доходом. Держава через надання пільгових кредитів заохочувати й самостійну розбудову. Відбувалося преміюванням внесків на індивідуальне будівництво в ощадкасах, звільнялися від податків будівельних фірм, разом з тим була заборонена підвищення квартплати. В цілому, з 1949 по 1965 рік у ФРН було побудовано 8,5 млн. квартир. Активне будівництво підштовхувало економічний розвиток. Де-факто житлова криза була вирішена. Християнські демократи добре розуміли, що власний будинок – це джерело впевненості та стабільності, що є важливим у контексті довгострокового розвитку.
За роки канцлерства К.Аденауера було запроваджено нову пенсійну систему з переходом від «статичної» до «динамічної» пенсії (пенсійний вік становив 65 років, а мінімальний страховий стаж 15 років). Пенсія зростала паралельно зі збільшенням ВВП. Для соціальної гармонізації було впроваджене соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей.
Серед важливих чинників "економічного дива" були дешева робоча сила, участь держави в оновленні капіталу (яка зосередила увагу на інноваційних галузях), нові технології для виробників, зростання продуктивності праці, відсутність військових витрат на початку, що дозволило зекономити кошти, які були використані з розумом, а також достатній внутрішній ринок. Традиційна німецька працьовитість далася взнаки і була винагороджена.
Наголосимо на факторі розвиненого місцевого самоврядування. Федеральні землі часто конкурували між собою за підприємців, створюючи відповідні умови для розвитку. У Німеччині були захищені права власності та верховенство права, що є основою економічного процвітання. Люди можуть спокійно працювати і будувати плани, якщо знають, що завтра у них не заберуть чесно зароблені гроші.
Також, Корейський конфлікт (1950–1953) відіграв важливу роль у розвитку економіки Німеччини, оскільки Сполучені Штати замовляли виробництво військової техніки саме в німецьких підприємствах.
Дослідники сперечаються чи був ключовим чинником “план Маршалла”. Роль він свою зіграв, але допомога за планом в цей період становила менше 5% національного доходу Німеччини. Він мав більше психологічний ефект, ніж матеріальний.
В цілому, протягом перших п'яти років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48%, а реальна заробітна плата збільшилася на 80%. Економіка Німеччини відновлювалася. До кінця 50-х років Німеччина під керівництвом Аденауера вже мала відновлену, потужну, динамічну та інноваційну економіку в Західній Європі. У першій половині 1960-х років ФРН досягнуло другого місця у світі за обсягом промислового виробництва. За 15 років валовий внутрішній продукт зріс більше ніж у чотири рази, середня зарплата – утричі.
Отже, секретом повоєнного “економічного дива” в Німеччині можна назвати поєднання економічних свобод з турботою про соціальне благо населення. Це дозволило, з одного боку, створити сприятливі умови для накопичення людьми капіталів та економічного зростання, а з іншого — не допустити зростання напруженості у суспільстві та популярності популістичних гасел ліворадикалів.
Автор - Володимир Колесник, https://t.me/pravytsa
