Авторка допису: Милана Саламатіна
Нині цей термін з кожним днем стає усе більш уживаним, адже останні 9 років питання про збереження і подекуди відновлення української мови й культури є особливо гострим. Однак чи кожен, хто чув слово «шароварщина», упевнений у його тлумаченні й походженні? Та чи варто його ототожнювати виключно з темою українського національного одягу? Нумо розбиратись!
Вплив радянської влади залишив після себе величезний негативний відбиток не тільки безпосередньо на нашій мові й культурі, а й на сприйнятті української культури представниками інших національностей і, щонайгірше, самими українцями. Мову наближали до російської, культуру робили меншовартісною (українці = селюки).
Популяризація викривленого сприйняття української культури стала звичним явищем наприкінці XIX століття, зокрема через драматургію і пізніше кінематограф. Тоді предтечею «шароварників» були «галушники», які, як зазначав києвознавець Анатолій Макаров, «влаштовували овації на спектаклях напів балаганних труп, які видавали базарні фарси за українську національну драматургію, і обурювалися першими п’єсами М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого». До речі, саме він називає таких осіб «шароварчиками».
Серед післявоєнних «шедеврів» радянського кінематографу можна знайти чимало прикладів «шароварщини». Наприклад, фільм-спектакль «В степах України». Головні герої (дві голови колгоспів) у псевдонародних вишиванках передають не стільки характер «передових» людей Радянського Союзу, скільки «малоросійських» селюків з відповідними для «малоросійського» образу українця прізвищами – Галушка та Часник.
Проте якщо сучасна українська драматургія позбавляється подібних образів, то чому ми досі говоримо про «шароварщину»? Величезною проблемою є невміння багатьох працівників культури розрізняти справжній український костюм від жалюгідної пародії на нього. Порівняйте:
Деякі виправдовуються тим, що такі костюми, як на верхньому фото, є значно дорожчими, тому не кожен ансамбль української пісні чи танцю може дозволити собі придбати його. Однак такі «шароварські» наряди будуть у продажі доти, доки на них буде попит, а він досі є чималим. З цієї причини ледь не в кожному Будинку культури (а, може, і в кожному) є костюми, які не мають нічого спільного зі справжнім українським одягом. А який він – справжній автентичний український одяг?
Перш ніж детально розглянути кожен елемент одягу, варто зазначити й про його класифікацію:
• натільний
• стегновий (поясний)
• нагрудний
• верхній
Безпосередньо на тіло одягали сорочку. Сорочка мала багато варіантів крою та оздоблення. Виготовлялася вона переважно з полотна або сукна, відповідно до призначення чи статку родини. У різних регіонах України простежувалися яскраво виражені відмінності в пошитті сорочки, які позначалися на способах приєднання рукавів і плечової вставки до стану та оздобленні коміру й манжетів. Традиційна українська сорочка могла сягати щиколоток і ніколи не була вище колін. Чоловічі ж, навпаки, рідко бували нижче колін. Буденні сорочки прикрашались мінімалістично: подекуди, лише однією смужкою на уставці, святкові ж оздоблювали значно більше. Маловідомим є той факт, що справжня жіноча сорочка мала на грудях розріз до живота, який зверху зав’язувався.
Невже жінки ходили з відкритим декольте? Безумовно – ні. Розріз повністю прикривався корсеткою та намистами. Тоді для чого він був зроблений? Для зручності! Мати розв’язувала на горловині сорочку і могла годувати немовля. Щодо вишивки, то лише волинські жінки вишивали сорочки на пазусі. Там вишивка почала з’являтись уже в XX столітті. Одна з теорій пояснює таку появу економічно-соціальним станом життя у той період. Війна, Голодомори та прихід комунізму змусили людей задля виживання продавати або приховувати намиста. Корсетки вийшли з моди, зокрема через зайві витрати на тканини. Погруддя жіночих сорочок відкрилося, тому його почали вишивати, а розріз пазухи – зменшувати.
А чи знали ви, що відому нам вишивку хрестиком називають «мильною»? А те, що наші пращури взагалі не використовували цю техніку до кінця XIX століття і, відповідно, вона не є традиційною для України?
Щодо її популярності, то тут все просто – це одна з найлегших технік. А от щодо походження «мильної» назви є цікава історія. Почалося все з француза Генріха Брокара (теж знайоме прізвище, хіба ні?🙂), який у 1861 році розпочав у російській імперії варіння мила. Його дружина запропонувала виготовляти “народне” мило і продавати його за одну копійку (у кілька десятків разів дешевше, ніж у конкурентів). Згодом Шарлотта придумала загортати брусок у папір з красивими квітами, які замовляла у французьких художників. Коли в найбільших українських містах відкрили їхні магазини, селянкам так сподобалися узори, що вони почали їх відшивати на своїх сорочках. Шарлотта дізналася про це і полегшила жінкам роботу: разом з милом покупцям давали “премію” – рослинні візерунки на аркушах в клітинку.
Українки купували мило, зокрема, і задля схем. «Мильна» вишивка вважається молодою: їй лише трохи більше ста років. Традиційними українськими техніками є, наприклад, ретязь, косичка, оксамитовий шовк, козлик. Симпатичні прості схемки пішли в рух, а квіти витіснили давні геометричні орнаменти, що призвело до майже абсолютного зникнення традиційної української вишивки. Кольори вишивки також відрізнялись у різних регіонах, зокрема на Чернігівщині вони були більш стримані, ба навіть найпоширенішою там була вишивка білим по білому.
Стегновий (поясний) одяг носився на нижній частині тіла. Атласні шаровари у чоловіків – це фейк. Атлас був дорогою тканиною в ті часи. Він непрактичний і тоненький. На території України в давнину були популярні вузькі штані, схожі до західноєвропейських кальсон (ногавиці, гачі, холошви). Широкі штані (шаровари) ввійшли в моду в Центральній, Східній та Південній Україні лише в другій половині XVIII століття. Образ українського козацтва був романтизований після його зникнення, аж наприкінці XIX ст. Тоді ж козаків Гетьманщини в літературі, картинах та на сцені нарядили в шаровари, подібно до образу останніх січових козаків (олешківських чи задунайських). До шароварів чоловіки носили коротшу сорочку та заправляли її в штани, а з ногавицями – довшу і носили її навипуск.
До речі, для чоловіків зʼявитися топлес або в сорочці і без верхнього одягу на публіці було неприпустимим. Жінки носили запаску, дергу і плахту.
Плахта, так само як і поньова, прикривала нижню частину тіла жінки переважно ззаду. Вона закріплювалася спеціально призначеним для неї поясом. Шилася вона з домотканої вовняної матерії. Малюнок, як і у поньови — велика клітинка. Плахта була більш ошатним одягом, а дерга – повсякденним та робочим. Вона була чорна, без малюнка. Запаски зазвичай носили дві: одна з них безпосередньо запаска, що прикривала задню частину тіла, інша називалася попередниця. Статус підкреслювався також у кількості защипів на спідниці (плахті). На складки йшло багато тканини, відповідно чим більше тканини дівчина витрачала на декор спідниці, тим багатшою вона була. Престижним у той час залишався синій колір, зокрема тому, що він був дорогим у виробництві та швидко вигорав. Яскравих, перенасичених кольорів, які нам пропонує «шароварщина», тоді не було, що в першу чергу пов’язано з натуральними барвниками.
Нагрудний одяг носили поверх сорочки. Важливою функцією цього елементу вбрання, окрім покриття тіла, було увиразнення силуету і приховування недоліків фігури, щоб наблизити її до тогочасного еталону краси. Нагрудним одягом були безрукавки: "керсетка", "кептар".
Щодо верхнього одягу, то тут народна фантазія проявлялася у повній мірі. Залежно від крою, верхній одяг поділяли на прямий і приталений. Згодом додавалися складніші елементи, і таким чином з’явилися абсолютно несхожі між собою зразки вбрання: розширені донизу, халатоподібні, призбирані по боках.
Матеріалом для зимового одягу була переважно овеча шкура. Використовувалася також цупка домоткана тканина та шерсть. У наших пращурів було дуже багато речей, покликаних захистити тіло від холоду чи опадів. Серед найпоширеніших, знову ж таки, залежно від територіальної приналежності та кліматичних умов, були гуня, гуля, свита, сардак, кирея, чугай, уйош, кожух, жупан тощо.
Сподіваюсь, цей допис допоможе вам не плутати «шароварщину» і справжній національний український одяг. Не повторюйте помилок багатьох працівників культури! Популяризуйте справжнє, популяризуйте українське! Носіть наш автентичний одяг або його елементи не тільки в святковий, але й у будній день!
