Людина сиділа у темряві. Жінка? Чоловік? Дізнатись про стать особи можна було лише за розширенішим ніж у чоловіків розміром грудної клітки. Загалом вигляд був не найкращий. Запалі щоки. Очі, почервонілі та ледь привідкриті. Під ними – сині мішки, такі великі від безсоння, немов шкіра от-от лусне, а м’ясо вивалиться назовні.
Волосся звисало, неначе бурульками, з голови. Темні очі настільки призвичаїлись до відсутності світла, що, при погляді на хоч найменший промінчик сонця з вулиці, який бозна-яким чином пробивався крізь товсті штори, зіниці звужувались, немов у кота.
Особа не надто помітно, але трусилась. Похитувалась у такт краплям, що спадали з крану, який протікав. Таке враження, що Жінка не виходила на вулицю щонайменше декілька тижнів, а виглядом свого помешкання не надто цікавилась.
Темрява огортала тісну квартиру, через що розкидані речі та пусті бляшанки й пляшки не було видно. Здається, світло відключили за несплату.
У квартирі також не було й води. Стояв міцний запах сечі та калу, через що очі сльозились, проте, схоже, Жінці він не надокучав. Як і тарган, що ласував на столі останніми консервами та черствим хлібом.
Раптом сухі та до крові роздерті такими ж нігтями губи відкрились, і з надр горла людини почувся слабкий хрип. Здавалось, вона намагалась щось промовити, але за місяцями мовчання забула, як потрібно говорити.
Врешті з рота зірвалося:
— Я помру… всі помруть… всі вже померли. І я помру. Всі померли. Я помру.
Немов за командою назовні пролунав заливистий дитячий сміх.
Жінка здригнулась, заплющивши очі та нажахано дивлячись на вікно. Вона зірвалась з місця та як-небудь, наскільки могла швидко побігла до ванної кімнати – єдиного місця, де немає вікон. Повністю закрите приміщення.
Повернувши ключ, Жінка затулила обличчя руками, та, не витираючи сльози (хоча чи справді це були вони? Можливо, слина? Чи кров?), продовжила свою мантру:
— Я помру. Всі помруть. Вони вже близько. Всі повиздихають. Нікого не залишиться. Лише вони. Вони й трупи. Всі помруть. Ніхто не виживе. Всі помруть. Я помру. Всі вже мерці. Я мрець. Всі померли. Я помру. Всі помруть.
Ванна не у кращому стані за весь інший простір квартири. Запах тут відчувається ще сильніше. Тарганів немає, проте бруду – купа. Але на це все-одно. Це – неважливо. Головне — щоб вони не добрались до Жінки. Щоб вони її не знайшли. Хоча вона й так помре. Всі помруть. Нікого не залишиться. Лише вони.
Раптом вхідні двері затрусились від ударів. Вона це відчувала. Хтось назовні чортихнувся та почав вставляти ключ у замок. Ну ось вони й прийшли по неї. Вона помре.
Двері відчинились. Але Вона у безпеці. Її не помітять. Вона у ванній кімнаті. Нічого не трапиться.
Вона помре. Всі помруть. Нікого не залишиться.
Раптом у вітальні стало чути дзвінкий жіночий голос:
— Агов, мамо! Ти не відповідала на дзвінки, тому я вирішила приїхати. Гей, ти тут? Все добре? Чим це смердить і чому так брудно? Схоже, її немає… — що ж, не замітила Жінку. Це добре. Але продовжувала говорити сама з собою:
— Чому тут так темно? Потрібно відкрити вікно, тільки знайти б де воно, у такому мороці…
Жінка розплющила закриті до того очі. Тільки не світло. Воно допомагає їм. Грає на їхню користь. Світла не має бути. Всюди має бути темрява.
Повинна. Царювати. Пітьма.
Інакше Вона помре. І всі помруть. Хоча всі і так мертві.
Жінка зірвалась з місця, наскільки могла. Не можна дозволити світло. Світло заборонене. Треба перешкодити. Будь-якою ціною.
Відкривши двері, Жінка побачила у вітальні незнайому особу. Точніше, якось мутно, але згадувалось, що таку зовнішність мала її дочка. Проте зараз це була не її дочка. Вона належить до них. Вони її завербували. Вона прийшла щоб убити Жінку.
— О, мамо, ти все ж тут? Але чому у тебе такий вигляд? Чекай, відкрию штори і все огляну
— Не чіпай! – крикнула жінка. Хотіла крикнути, але вийшов лише голосний шепіт. Проте і його було достатньо.
— Що? – перепитала незнайомка
— Не смій. Впускати. Світло. І не підходь до мене. – промовила Жінка, немов від цього могло щось змінитись. Все-одно Вона помре. Всі помруть. Всі вже мерці.
— Зачекай, я зараз… — дівчина, що навідалась, невпевнено ступила крок у глибину кімнати, нічого не розуміючи. – мамо, все гаразд?
Жінка підійшла до столу, а новоприбула попрямувала за нею. Дурепа, вірила, що в неї вийде обдурити та убити Жінку. Хоча власниця квартири помре. Всі помруть.
Жінка повільно піднесла руку до столу, немов забулась, що саме хотіла. Врешті, очі наткнулись на ніж. Так, це сам те, що потрібно.
Новоприбула на мить відвернулась, щоб ще раз оцінити, на скільки все погано.
Жінка невміло встромила їй ножа у спину, між лопатками, тримаючи ніж у тремтячих руках.
Через секунду вона вийняла зброю з тіла жертви. Білий доти одяг забарвився у червоний. Дівчина повільно обернулась, нажахано дивлячись на Жінку, у чиїх очах вирувала суміш огиди, образи та люті. І божевілля.
Жінка ще раз вдарила «гостю», на цей раз у грудну клітку. Поранена впала. Нападниця приземлилась на коліна біля неї, немов втратила всі свої сили. Проте вона вдарила ножем ще раз. І ще, і ще…
Доки рука не відмовилась працювати.
Проте це все одно марно. Вона помре. Всі помруть.
У, тепер здавалось, покинутій квартирі, грала музика з радіо, проте невдовзі і вона закінчилась.
— Ви слухали один з найсвіжіших хітів, а тепер перейдемо до новин. Антоне, вам слово
— Так, здрастуйте, Марино, здрастуйте, слухачі. Одна з наймоторошніших новин: Каріна Ліщинська, у котрої, як тепер діагностували, було важке психічне захворювання, яке супроводжувалось маяченням, убила власну доньку. Нанесла 52 ножових поранення, а потім ще тиждень жила з трупом, поки сусіди не почали скаржитись на запах у поліцію. Про трагедію можна дізнатись детальніше на нашому сайті, а тепер перейдемо до погоди…
Декілька медсестер вели темним коридором Жінку у гамівній сорочці.
— Ви не розумієте! – кричала вона з усіх сил, але настільки охрипла, що повільно переходила на шепіт. – я помру! Ви помрете! Всі помруть!
