Наше світло сильніше за їхню темряву.
24 лютого 2022
5 ранку…
Світ розколовся навпіл. Ми прокинулись від потужних вибухів, наче сама земля застогнала від болю. Вони прогриміли десь зовсім поруч, струсивши не тільки стіни нашого будинку, але й підвалини всього звичного життя. Серце калатало, немов птах у клітці, а думки плуталися в голові, як нитки у старому клубку.
Включаємо новини — тиша. Ніби країна завмерла, затамувавши подих. Минає година вічності. І ось вони, слова, які здавалися неможливими у 21 столітті: "Розпочалася війна. Росія здійснює повномасштабне вторгнення в Україну".
Війна. Моя свідомість відмовляється вмістити це слово. Війна — це щось із підручників історії, а не з мого життя тут, у Кременчуці. Але реальність вривається до кімнати сиреною — першою справжньою, не навчальною. Її вий пробирає до кісток, заморожує мозок і кров.
Тремтячими руками починаю збирати речі. Що брати? Як вмістити ціле життя у рюкзак? Документи, гроші, одяг, вода... Мозок автоматично складає списки, але душа відмовляється вірити.
Після сімейної наради вирішуємо залишитись в Україні. Наш дім — тут. Наші корені — тут. Наша боротьба — теж тут.
У полум'ї емоцій і патріотичного пориву кажу батькам, що хочу піти захищати країну. Відчуваю, як кров вирує в жилах від рішучості. Але їхні очі сповнюються жахом — вони не готові відпустити свою доньку на фронт.
Зрештою, розумію: є різні способи боротися. Моя зброя — це не автомат, а руки, які готові допомагати, і серце, яке сповнене бажання підтримати тих, хто цього потребує. Вирішую, що стану тилом для наших захисників, опорою для біженців, частинкою великого механізму спротиву, який працює не лише на фронті.
27 лютого 2022
Дні зливаються у химерний калейдоскоп тривог і коротких перепочинків. Ми спимо вдягнені — готові будь-якої миті зірватися і бігти в укриття. Сирена стала нашим новим будильником, а підвал дитячого садочка — другою домівкою.
Сьогодні з подругою Сонею вирішили допомагати. Наші тендітні дівочі руки, що раніше тримали ручки і книжки, тепер носять важкі пакети з продуктами. Ми збираємо сухпайки для біженців і військових у пункті незламності. Знаєте, виявляється, що сила не вимірюється м'язами. Вона — у непохитному бажанні допомогти.
Аптеки спустошені… Бігаємо з однієї в іншу, шукаючи потрібні ліки. Черги за продуктами нагадують довгі змії, що повільно повзуть вулицями. Але люди тримаються разом. Ми всі — одна велика родина.
6 березня 2022
Сьогодні відкрили пункт прийому біженців. Наші руки перетворили порожнє приміщення на острівець безпеки: розклали спальні місця, облаштували туалет і кухню. Малі речі набувають величезного значення, коли ти втратив усе.
Познайомилася з родиною з Херсона. Їхні очі — немов вікна в пекло, яке вони пережили. Вони розповідали, як лежали на підлозі своєї квартири під завивання снарядів. Як вирішили тікати, коли будинок навпроти перетворився на гору цегли і спогадів. Машину, яка їхала перед ними, обстріляли, незважаючи на саморобний напис "ДІТИ" на склі і білі простирадла, прив'язані до дзеркал.
Пані Олена затиснула рота рукою, коли розповідала, як її семирічний син питав дорогою: "Мамо, а якщо я помру, ти мене впізнаєш на небі?" Вона плакала, а я тримала її за руку, відчуваючи, як її сльози випалюють мою шкіру незримими шрамами.
19 березня 2022
Моє день народження у підвалі.
Свічки замінили зображеннями на телефонах друзів, а святковий стіл — випадковими смаколиками з "Кулиничів" — єдиного закладу, що тоді працював. Мої друзі — справжні чарівники. Вони створили маленьке диво посеред хаосу. Торт на колінах, обійми і тихі побажання: "Дожити до наступного дня народження у мирній Україні".
Не хотіла загадувати бажання, але все ж загадала: щоб усі залишилися живими. Щоб наші міста вистояли. Щоб ми перемогли.
24 березня 2022
Сидячи в підвалі, при світлі ліхтарика, написала свій перший вірш " шлях нескорених".
2 квітня 2022
Вранішня тиша розірвалася на шматки.
6 ранку.
Три російські літаки обстріляли промислові об'єкти Кременчука. Земля здригалася, вікна тремтіли… Вперше війна торкнулася мого міста не просто сиренами, а справжнім вогнем і смертю.
Страх залізними пазурами стискає горло, але я не дозволяю йому перемогти.
Сьогодні з Сонею плетемо маскувальні сітки для наших захисників і робимо окопні свічки. Мої руки в парафіні, але серце — у вогні рішучості.
Кожна свічка — це світло для когось на передовій. Кожна сітка — це захист для тих, хто боронить наш спокій. Моєю зброєю стали турбота і невтомна праця.
24 квітня 2022
Великдень.
День, який мав би бути сповнений радості, сімейного тепла і світла. Натомість, я сиджу в підвалі, загорнувшись у картату ковдру, яка пропахла вологістю бетонних стін. Над Кременчуком прогриміло 9 ракет. Вони влучили в ТЕЦ та нафтопереробний завод.
Бетонні стіни підвалу здригаються, наче мають нервову систему. Люди навколо перешіптуються, і страх заповзає під шкіру, як холодний осінній дощ. Хтось читає молитву, хтось нервово перевіряє телефон, шукаючи новини.
Я намагаюся не думати про те, що сьогодні мали бути крашанки і паска, родинний стіл і світлі обличчя близьких. Натомість — задуха підвалу і відчуття, що світ перекинувся шкереберть. Ми залишилися без гарячої води, але це дрібниця порівняно з тим, що могло статися.
Великдень у підвалі — це, мабуть, наш новий досвід відродження. Ми всі тут, у цій імпровізованій печері, чекаємо на своє воскресіння — повернення до нормального життя.
12 травня 2022
Сидіти в підвалі стало нестерпно. Я з батьками вийшли надвір подихати свіжим травневим повітрям.
І раптом — сріблиста смуга на небі. Це була ракета, що розтинала небо з неймовірною швидкістю. Моє серце завмерло, легені відмовлялися дихати.
А потім сталося щось неймовірне — наше ППО збило її просто в нас над головами. Ми забігли у підвал, прикриваючи голову руками.
Кременчук накрила хвиля з 12 вибухів — одна за одною летіли крилаті ракети типу Х-22. Ніколи не думала, що буду відрізняти ракети та звуки, коли її збили чи вона потрапила в ціль.
Земля під нами ревіла від болю.
Заводи, житлові будинки... Все перетворилося на епіцентр апокаліпсису. Моє місто, моє рідне місто палало…
Того вечора я зрозуміла, що звук вибуху — це не просто гучний звук. Це відчуття, як твоє тіло на мить перестає бути твоїм, як всі внутрішні органи стискаються в єдину крапку, як час розтягується і стискається одночасно.
18 червня 2022
Ранок…
Знову удар, знову по тих самих цілях. 8 ракет по Кременчуку. Цього разу ми вже знали — тривога і відразу в підвал. У нас менше двох хвилин, щоб сховатися. Ракети наближаються з неймовірною швидкістю .
Ми бігли вулицею, і я відчувала, як асфальт пружинить під ногами. Десь далеко — вибухи, і земля знову здригається. Люди біжать мовчки, тільки важке дихання і тупіт десятків ніг. У такі моменти розумієш, що найцінніше — це не речі, які хапаєш, тікаючи з дому, а люди, з якими біжиш поруч.
У підвалі тіснява і душно, але ми всі дякуємо долі, що встигли. Кожен вибух відраховує секунди нашого колективного серцебиття. Ми всі — одне величезне перелякане серце Кременчука, що б'ється в ритмі страху і надії.
27 червня 2022
День, коли моє місто втратило частину своєї душі.
День, який ніколи не зітреться з пам'яті.
"АМСТОР" — мій найулюбленіший ТРЦ, який назавжди у моєму серці. Скільки радісних моментів там було проведено: походи в Сільпо по добреньке з друзями, шопінг з батьками, зустрічі у фудкорті...
Сьогодні з Курського напрямку прилетіла ракета типу Х-22 прямісінько в нього.
22 людини загинуло, 66 отримали поранення…
Цифри, за якими — обірвані життя, зруйновані сім'ї, нездійснені мрії. Я не можу описати біль, який пронизує все моє єство. Це вже не страх — це щось глибше, болючіше, що не має назви в людській мові.
На місці "АМСТОР" — чорна діра горя. І кожен кременчужанин відчуває цю порожнечу всередині себе.
Я хотіла б розповісти більше про цей день, але не можу. Слова застрягають у горлі, перетворюються на гострі уламки, що ранять зсередини. Можливо, колись...
Іноді мені здається, що я старша на століття, а не на місяці від тієї безтурботної дівчини, яка спала міцним сном 23 лютого. Війна змиває все зайве і оголює справжнє. І я тепер знаю точно: ми — нація нескорених. І ми переможемо, бо інакше просто не може бути.
