Ще донедавна, коли заходила річ про моно- та полікультурні засіви, останні відзначалися як «примітивні» та не ефективні. Звісно, казали так і через те, що вони мали... не найкращий зовнішній вигляд. Ну і якщо воно виглядає погано, то і працює аналогічним чином. Як і ліса, високих модерністів минулих століть вводило в тряску те, що все розташовується абсолютно хаотично та, на їхню думку, не продумано. Утім, це лише близорукий погляд як на ліса, так і на полікультурні засіви, оскільки люди були безумовно в рази краще обізнані у своєму ґрунті, проводячи століттями експерименти, та могли знати, наприклад, понад 80 різновидів тієї чи іншої не модифікованої штучно рослини, або замість нашої класичної класифікації середніх значень ґрунту (що тоді використовувалися), вони могли розрізняти десяток різниць на свої території. Джеймс Скотт, до речі, не є виключенням, оскільки він й сам працюючи в різних спільнотах почав з роками категоризувати схожим чином культури.
Коли високі модерністи з колоністами примусово переміщали населення в нові селища (які до того ж планували лише поверхнево, опиняючись на землі з не багатим ґрунтом, що міг швидко виснажилися від монокультурних засівів та давати менший врожай; прикладом тому є Танзанія, або «віллажізація» Ефіопії, де перемістили орієнтовно з 5 млн чоловік) люди, маючи неоцінимо великий досвід в знаннях своєї місцевості, перетворювались з великих аграріїв у звичайний низький клас, стаючи для колонізаторів новою дешевою робочою силою, де остання часто, дивним чином, не виправдовувала очікувань.
Утім, з часом, знову ж таки, ставлення до місцевої полікультурності стало покращуватися, тож розглянемо один з багатьох прикладів на Гватемалі.
Проникливі спостерігачі помітили іншу логіку ведення сільського господарства та інших місцях тропіків. Вражаючий приклад візуального порядку, порівняно з чинним, був наведений Едґаром Андерсоном на основі ботанічного вивчення сільської Гватемали. Він зрозумів, що «буйні» і цілком стихійні зарості, які ніякий західний житель не прийняв би за сади, при ближчому огляді виявилися саме ними, причому їх пристрій був виключно ефективним і добре продуманим. Андерсон зробив малюнок одного з цих садів (рис. нижче), а його опис логіки, яку він у ньому розглянув, вартий того, щоб привести його досить докладно:
Хоча на перший погляд у цьому саду здається досить мало порядку, як тільки ми почали складати його карту, ми зрозуміли, що він був засаджений досить певними рядами, що утворюють хрестоподібну сітку. У великій різноманітності в ньому були місцеві та європейські плодові дерева: аннона, черімоя, авокадо, персики, айва, злива, інжир та кілька кавових кущів. Тут вирощувалися гігантські кактуси через їхні плоди. Були там і великий кущ розмарину, одна рослина запашної рути, кілька пуансеттій й прекрасна чайна троянда, а також цілий ряд місцевого садового глоду, з плодів якого, схожих на іграшкові жовті яблука, робили вишукане варення. Там були два різновиди кукурудзи: один — дуже добре витримуюча вантаж та виступаюча в ролі грат для стручкової квасолі, що тільки почала зростати; інша — вища, що викидає вітелки. Були екземпляри невеликого бананового дерева з гладким широким листям, яким місцеві жителі користувалися замість пакувального паперу, а також загортали в них кукурудзяний качан при приготуванні місцевого варіанта гарячого тамалі. По всьому саду вилися буйні батоги гарбузів різних видів. Шайот, коли остаточно визріває, має великий їстівний корінь, що важить кілька фунтів. Яма розміром з невелику ванну, звідки нещодавно було викопано корінь шайота, служила місцем збору сміття та компосту з домашніх відходів. Наприкінці саду був маленький вулик, зроблений із коробок та бляшанок. За американськими та європейськими мірками це був город, фруктовий сад і сад лікарських рослин, сміттєзвалище, компостна купа та пасіка. Не було жодної проблеми ерозії, хоча сад був на вершині крутого пагорба; практично вся поверхня ґрунту була закрита, і було очевидно, що так буде протягом майже всього року. Вологість зазвичай зберігалася протягом сухого сезону рослини однакових сортів були так ізольовані один від одного заростаючою рослинністю, тому шкідники і хвороби не могли швидко поширюватися. Підтримувалась і родючість; також була компостна купа, а старі, що відслужили свій вік рослини закопувалися на міжряддях.
Європейці та європейські американці часто кажуть, що для індіанця час нічого не означає. При глибшому розгляді практики індіанців подібний сад здається мені добрим прикладом того факту, що вони розподіляють свій час більш ефективно, ніж ми це робимо. Сад безперервно давав продукцію, але вимагав дуже малих зусиль: висмикнути по дорозі кілька бур'янів, коли хтось приходить набрати падалиць, посіяти кукурудзу та бобові рослини в міжряддях після остаточного збирання врожаю з кучерявих бобів і, крім того, кількома тижнями пізніше посадити ще якусь нову культуру.
Подібно до логіки гватемальського саду, логіка полікультурного землеробства жителів Західної Африки тривалий час не визнавалася через примітивність (яка тільки здається), але зрештою була прийнята. По суті, ці системи й досліджувати стали частково тому, що багато монокультурних схем ведення сільського господарства зазнали невдачі. Часто вигода була очевидна вже на рівні лише продуктивності, і як тільки інші цілі (збереження, консервування, надійність) було досягнуто, переваги полікультурних систем виявилися особливо вражаючими.
