Після завершення Іспанської Громадянської Війни у 1939 році, країна була сповнена руїн. Руїн фізичних, економічних та соціальних. Інфраструктура була знищена, промисловість занепала, а значна частина працездатного населення загинула, або опинилась в еміграції, більшість з чого є результатом некомпетентності та неорганізованості лівих сил. У цих умовах постала потреба у масштабній національній відбудові, яку уряд Франко здійснював у характерній для авторитарних держав манері, через сильну та централізовану владу, тимчасову планову економіку та жорсткий контроль над усіма секторами економіки.
У перші післявоєнні десятиліття Іспанія практикувала систему автаркії, максимальної економічної самодостатності та незалежності, а також ця ідея спиралась на ідею централізованого керування ресурсами та виробництвами. Держава визначала, що і в яких обсягах має вироблятися, кому надаватимуться державні кредити, як розповсюджуватимуться та розподілятимуться товари, та які галузі мають пріоритет для розвитку.
Модель Автаркії сприяла певній стабілізації у перші роки, коли ринок був практично зруйнований. В умовах дефіциту та розірваних економічних зв’язків всередині країни, держава мала змогу спрямовувати ресурси на найважливіші напрями, а саме відновлення транспортної інфраструктури, базових промислових об’єктів, сільського господарства тощо. Планові органи створювали програми розвитку, контролювали регіональні ціни, обмежували імпорт та визначали державні інвестиції. З іншого боку, така економічна політика з часом почала зтримувати розвиток, але на етапі відбудови вона дала змогу мобілізувати наявні ресурси, та уникнути хаосу, який часто супроводжує країни після масштабних криз, якою була громадянська війна.
Авторитарна природа режиму дозволяла уряду Франко приймати важливі стратегічні рішення швидко, й без широких політичних дискусій, які уповільнювали реалізацію цих рішень. Це створило умови для втілення масштабних державних проєктів, особливо у інфраструктурній та енергетичній сферах. Серед найпомітніших та найважливіших ініціатив були будівництва гідроелектростанцій, великих дамб та іригаційних систем. Подібні проєкти забезпечили електрифікацію країни, й перетворили значні території, раніше зпустошені, на придатні для сільського господарства. Уряд також інвестував у відновлення залізниць, доріг та морських портів, що було життєво-важливо для подальшої відбудови.
Промисловість отримувала державні субсидії й процювала в умовах суворого протекціонізму. Створювались державні корпорації, зокрема INI (Instituto Nacional de Industria), яка координувала економічний розвиток та запускала нові підприємства у ключових секторах — металургії, машинобудуванні, та енергетиці.
Паралельно з економічним відновленням, уряд впроваджував суворий соціальний контроль. Цензура, репресії проти прихильників соціалізму, та централізація влади були невід’ємною частиною післявоєнної реальності, і цілком аргументованою, але все-ж уряд також створював і соціальні програми для підтримки населення.
Незважаючи на економічні успіхи в інфраструктурі та промисловості, загальний рівень життя в Іспанії у перші десятиліття після війни залишався відносно низьким. Проблеми дефіциту, карткової системи та слабкої продуктивності довго переслідували країну, проте під кінець 1950-х років, коли уряд почав поступово переходити на ринкові рейки, економіка змогла зробити ривок уперед.
