Сьогодні державне свято — День Конституції України. Я і забув би, але отримав на WhatsApp привітання, і ненароком замислився. Сьогодні зовсім немає святкового настрою, не відбуваються святкові заходи. І це зрозуміло, бо на дворі війна. Можна сказати, ворог на порозі і потроху насуває. Всі хочуть перемоги, але майже ніхто не хоче воювати. Дилема!
Я сьогодні вийшов на прогулянку і вкотре зустрів білий бус: спільний патруль поліцейських та ТЦК. Наче система хоче знову мене повернути до лав ЗСУ та поглинути. Але, на жаль, поки що держава дозволяє мені не служити. І я продовжую свою прогулянку, а поліцейська машина швидко відправляється далі. Патруль курсує районом і вишукує військовозобов’язаних, щоб нагадати їм про конституційний обов’язок і навіть безкоштовно підвезти до ТЦК, щоб не заблукати і не втомитися по дорозі.
Мобплан ніхто не скасовував, а чоловіків призивного віку на вулиці майже немає. Тому знайти військовозобов’язаного на вилицях Києва – задача із зірочкою.
Ця зустріч змушує мене замислитись над тим, що відбувається. Наразі чоловіку спокійно прогулюватися вулицями Києва — велика розкіш. Я знаю тих, хто вже роками не виходить з квартири на вулицю, щоб не потрапити у жорна. Для них власна квартира перетворилася на в’язницю. Але Конституція гарантує недоторканість житла, і потрапити до їх квартири люди в формі поки що не можуть. Так що мій дім – моя фортеця, там можна почувати себе безпечно.
А дехто роками їздить на таксі лише одним маршрутом: на роботу і додому. Це дуже морально важко, бо страх виснажує людей. І дедалі таким людям стає все складніше і складніше.
На вулицях з’являються мобільні блок-пости, які зупиняють всі машини підряд. Поліцейські машини можуть зупинити будь-яке авто і перевірити військово-облікові документи. Це також може закінчитися мобілізацією.
Мої знайомі, що перебувають у режимі самозбереження виходять на вулицю лише пізно вночі – ближче до 23 години.
Але і це є небезпечним, бо в перший же місяць після мого звільнення я йшов з продуктового магазину та зустрічався з легендарним білим бусом. Це було майже о 23 годині вечора. Там хлопці дуже професійні. Застали мене зненацька. Зустріч з ними не залишає військовозобов’язаним жодного шансу уникнути мобілізації. Троє людей тебе блокують біля задньої частини бусу і ти вже нікуди не дінешся. Але наш діалог був недовгим. Вони так само швидко зникли, як і з’явилися. Навіть побажали гарного вечора. І, я думаю, що їх побажання здійснилося – бо мій вечір, напевно, був набагато кращим, ніж у того, кого вони зустріли наступним.
Моя прогулянка підходить до завершення і вже у дворі свого будинку я знову зустрічаю поліцейську машину. Купа поліцейських і людей у військовій формі оточили чоловіка, якому на вигляд далеко за п’ятдесят. Чоловік щось гучно кричить. Що саме – не можу розібрати, але навряд чи він їх вітає із Днем Конституції України. З десяток людей у формі виглядають розгубленими, дивляться на нього як вовки на здобич, і не знають, що з ним робити: чи відразу його вантажити, чи почекати, поки промова себе вичерпає. У військових усе за командою. Хтось із них старший і має прийняти рішення, взяти на себе відповідальність. Тоді гуртом цього бідолаху запхають в авто і відвезуть до Центру прийому військовозобов’язаних. Це фактично незаконна тюрма, у якій є ґрати і нари. І звідти він відправиться Батьківщину захищати. А купа державних службовців, «студентів», «аспірантів», «інвалідів», «доглядальників» залишаться тут і будуть заробляти гроші й жити своїм життям.
На жаль, війна не стала справою всього суспільства, бо для багатьох українців Україна так і не стала Батьківщиною. І змушений визнати, що вже й не стане.
Проблема України в тому, що ті, від кого напряму залежить її доля, не пов’язують своє майбутнє і майбутнє своїх дітей з Україною. Вони народжують дітей в США, щоб ті могли згодом отримати громадянства, відправляють дітей на навчання за кордон і вони звідти вже ніколи не повернуться в Україну, виводять кошти за кордон, щоб згодом там жити своїм життям. Вони не прагнуть створити добре майбутнє для своїх дітей тут.
Майже щодня ми чуємо в новинах: хабар, корупція, розкрадання та ухилення. Сьогодні я почув у сюжеті YouTube, що майже кожен третій депутат Верховної Ради України отримав підозру у державній зраді або корупції. Не хочеться вірити, що це правда.
А «маленькі люди», які насправді великі, боряться за цю країну як можуть, бо розуміють, що без України немає майбутнього ані для дітей, ані для них самих.
Шкода, що військова служба замість почесного обов’язку перетворилася на покарання, а для когось — у квиток в один кінець.
Тому для багатьох українців можливість жити за кордоном, отримувати там соціальну допомогу, безкоштовне житло, медичну страховку, мати змогу працевлаштування виглядає набагато привабливіше, ніж жити у стані війни в Україні або потрапити на фронт.
Наразі у чоловіків безліч причин не служити й жодної — щоб служити. І єдине, що змогла запропонувати їм держава, — це білий бус і безкоштовну підвозку до ТЦК.
Сумно усвідомлювати, що ось так наразі виглядає День Конституції України та Конституція України в дії. Тому не знаю: чи привітати вас із цим святом, чи поспівчувати.
Сьогодні дощить, а про що думаєте ви в цей похмурий день?
м. Київ,
28.06.2025
