Сон, мобілізація, я приїжаю, чи вірніше доходжу до тої позиції де мене приписали. Це був схил якоїсь гори, все в метровому шарі снігу та лиш подекуди проступали чагарники. Постійно або темна похмура похода зі снігом, або ніч з завірюхою. В кількох сотнях метрів вперед-вниз яр з пересохлою давно річкою переходив в наступний схил іншої гори, той бік був покритий лісом, саме там була позиція росіян, але на щастя в них так само був лиш з десяток людей і сама лиш лісна хата з якої вони не мають сильно бажання вилазити.
В нас і хати не було, хлопці тут недавно і одне що встигли то стрітись з росіянами один раз і за той час підпалити пару дерев на краю лісу.
Побачивши попадані колоди, що ще тліли почав носити по одній до нас наверх, отак до ночі ми вже змайстрували собі тислу халабуду.
..
Періодично то ми ходили провіряти на край лісу, то просто сам чергував. Того не любив, бо в темноті і завірюсі ти бачиш лиш очі вовків, багато вовків, і їх виття та скавчання навкруги. А ти лиш сіпаєш навколо ліхтариком і не розумієш, що відбувається. Часом чули і диких вівець, але радості з того мало, бо за нити знов приходили вовки. Був пекельний холод...
...
Я і мій побратим перейшли межу лісу, ми йшли босі по снігу, щоб притупити звуки нашого руху, короткими перебіжками підійшли до тої хижини. Зайшли у двері. Спочатку були просторі сіні де було взуття і куртки солдат. Впереді довга кімната зі столом, що слугувала за столову, за нею квасилась частина росіян. Я кинув в ту кімнату пакет з якого порозлітались "дощики". З бокової кімнати, начебто кухні, на якій теж квалисилась частина, вийшов повний мужик, походу їх головний.
-хто такие?
-Новий рік, прийшли привітати (ми надіялись, що в такий день діє перемир'я)
Той був не в радості і мій напарник швидко додумався дістати гроші.
-я дам тобі 100 тищ і ми підем.
Я здивувався з суми, але коли побачив білоруські рублі в його руках то попустився, вони нічого не варті, але варто буде дізнатись де вбіса він їх дістав. Поки той вручав суму, я тишком взяв чиїх тапки хутряні, краще ніж нічого.
Вже на дворі я йому тихенько почав ставити притензії.
-треба було запхати в ту торбу гранати чи щось побільше, Як ми взагалі до такого додумались!
Боячись хвоста ми пішли в іншу сторону. Вийшли до села, що дуже нагадувало мій рідний Старий Скалат (далі по факту буде опис реального села з деталями від мого мозку новими). Перейшли головну дорогу біля нашої Галіції (може дам фото), там пішли під парканом по городі, оминаючи дороги в селі, ми боялись патрулів. В селі було наче ні душі, лиш в кількох хатах світилось, в тому числі і на одному з поверхів прибулови до каве ззаді де жив якийсь дідок. По собачій стежці на городі пішли попри хату сусідів, де зустріли дідуся з того обістя. Він впізнав мене, зміряв мене поглядом і зупинився на моїх ногах в тапочках, які перев'язав лєнтою, щоб не спадали. Пояснив, що я з того дому і місцевим є. На що той коротко сказав "я нікого не бачив". Все зрозумівши ми рушили далі. За метрів сто нас наздогнали пси дядька - два пікінеса, Вийшовши до рудки при Гнилці до нас підбіг ще один пес, то була кучерява вівчарка, ми дали їй понюхати наші руки, й та побігла до тих малих собак виясняти стосунки - одного вона не любила, а з другим гралась.
Перестрибнувши річку зайшли на чиєсь закинуте подвір'я і сівши під похиленим і порослим ясенем дерев'яним сараєм стали дивитись на прилеглу вулицю, чи нема там кого. Побачили, як далеко зліва по дорозі тягнула бабця бочку з брагою на колесиках. Вона була дуже сутула і мабуть й не помітила б якби ми пройшли збоку. Але ми вирішили тримати відстань. Це була дорога на гору де стояли хати при лісі, в реальності там нема такої прямої дороги, а лиш вулички.
Ми зупинились під воротами і мурами невеликого, але обжитого, принаймі колись воно таким було, подвір'я.
-я знаю чия то хата, то місцевий бандит колись був.
-тут була б гарна точка перевалочна і форпост..
Перелізли через ворота та постукали у двері. Їх відкрила красива білявка років 25ти. За її спиною виднівся старий дід, що стає з ліжка, попри вік він здавався грізним.
-впізнаєш мене?..-сказав я до дівчини.
