Комуністична Партія Ірану (Марксистсько-Леніністсько-Маоїстська)
Події в Мешхеді під час церемонії сьомого дня поминання Хосрова Алікурді — адвоката та захисника багатьох протестувальників і затриманих під час повстання Зіна та інших опонентів Ісламської Республіки, — з огляду на співучасть «головорізів шаха й шейха» нагадали ницi напади серпневих подій 1953 року . Тоді хулігани-прибічники Пехлеві у супроводі тодішніх релігійних лідерів Кашані та Бехбахані, долучилися до придушення націоналістичних, лівих і комуністичних сил, які чинили опір перевороту ЦРУ проти національного уряду доктора Мосаддика. У Мешхеді також, за свідченнями очевидців і як зазначено в заяві Національного фронту Ірану — Хорасанського осередку (де доктор Хосров Алікурді був речником і членом), «невелика, але згуртована й організована група, заздалегідь спланувавши дії, вигукувала монархістські гасла та ображала родину і близьких доктора Алікурді, намагаючись розхитати обстановку і зірвати порядок церемонії. Те, що ця нечисленна група зникла водночас із початком нападу сил безпеки та поліції й залишила місце подій, свідчить про їхню повну координацію з безпековими структурами Ісламської Республіки. Ба більше, деякі з цієї узгодженої групи разом із силами безпеки брали участь у нападі та побитті присутніх! Доказ цього — те, що жодних, навіть мінімальних, дій щодо цих осіб з боку агентів Ісламської Республіки не було…»
Хоча співпраця шиїтських ісламістів із режимом шаха в придушенні націоналістичних, лівих і комуністичних сил має довгу історію, сьогодні пехлевістська течія так само називає себе «націоналістичною», а Ісламська Республіка — особливо після ізраїльсько-американської атаки на Іран — посилила власну «націоналістичну» пропаганду і прагне завдяки цьому створити союз між народом і владою.
З цієї причини, а також через об’єктивне існування національного питання в країнах, підпорядкованих імперіалізму, і через піднесення націоналізму як відповіді на нього (тема, що завжди була одним із ключових проблем комуністичного руху), ми змушені звернутися до питання: що означає “націоналізм” в Ірані? Яке він має минуле і до чого дійшов сьогодні? Які відмінності між різними наявними «націоналістичними» течіями? І чи можливий союз між комуністами та націоналістами у боротьбі проти Ісламської Республіки та імперіалізму?
Щоб розглянути це, як і будь-яке інше питання, слід починати зі структури реальності. Націоналізм — як і будь-яка інша політична програма чи тенденція — формується й розрізняється властивостями капіталістично-імперіалістичної системи. Глобальна реальність, що визначається розломом між імперіалістичними країнами та країнами підпорядкованими, розщеплює і сам націоналізм у цих двох типах країн. Націоналізм в імперіалістичних країнах — це не що інше, як імперіалістичний шовінізм. Як ключову ідеологію його використовує панівна буржуазія, аби зробити пригноблених та експлуатованих у самій країні співучасниками у захисті своїх інтервенцій і панування у країнах «третього світу», а також у політичній і військовій конкуренції з іншими імперіалістичними силами.
Посилення цього імперіалістичного шовінізму серед населення імперіалістичних країн спирається не лише на «ідеологічне конструювання». Воно має матеріальну основу у відносному добробуті, який буржуазія імперіалістичних країн здатна забезпечити великим частинам населення — зокрема пролетаріатові цих країн: добробуті, джерелом якого є надексплуатація мільярдів людей у «третьому світі», зокрема 150 мільйонів дітей-працівників, імперіалістами. Цей самий зв’язок є матеріальною основою виробництва й відтворення націоналізму і в країнах, підпорядкованих імперіалізму.
Закладення в Ірані модерної централізаторської держави ханом Резой під опікою британського імперіалізму, зокрема, переслідувало мету примусової уніфікації різних народів під назвою «Іран» і супроводжувалося придушенням та гнобленням не-перських народів. Для цієї централізованої держави була сконструйована шовіністична націоналістична ідеологія — «іранізм». В Ісламській Республіці цей «іранський» шовінізм було перетворено на ірансько-шиїтський шовінізм.
Правлячий клас, що сформувався в Ірані від хана Рези до Ісламської Республіки, є залежною буржуазією, продуктом імперіалістичного панування. Вони постійно скаржаться на імперіалізм, мовляв, той не забезпечує їм стабільного та безпечного становища, а інколи й робить їх «жертвами» імперіалістичних сил. Причина в тому, що сама світова капіталістична система через власні суперечності породжує такі хвилювання й економічно-політичні кризи, що імперіалістичним «клієнтам» доводиться весь час боротися, аби не бути зметеними цими бурями.
Націоналістичні тенденції виникали у протистоянні режиму Пехлеві та імперіалістичним державам Британії й США, які опікувалися цим режимом. Найбільшого піднесення ця тенденція набула після Другої світової війни, особливо від перевороту 1953 року й далі. Це — тип націоналізму, що зростає серед прошарків дрібних капіталістів, яких постійно «розчавлюють» монополії, а також серед фахівців і модерної дрібної буржуазії, де він набуває політичного вираження. Водночас відчуття спротиву відносинам пана та слуги існує і серед широких мас. Отже, націоналізм є виправданою реакцією на імперіалістичне гноблення.
Але проблема «національного горизонту», який виявляється в партіях та постатях (наприклад, у Національному фронті та його провідних діячах), полягає в тому, що він не має матеріальної основи для перемоги над цим гнобленням і над деспотичним та реакційним режимом, який виробляється й відтворюється імперіалістичним пануванням. Бо горизонт націоналізму замкнений у рамцях епохи капіталізму — тієї самої епохи, що є джерелом панування імперіалістичних країн над підпорядкованими. Розв’язання суперечності імперіалістичного гноблення в межах цієї епохи неможливе. Далі ми детальніше цього торкнемося.
Ці відносин панування породжують серед підпорядкованих не лише почуття спротиву, а й почуття національної меншовартості у масах — як внутрішнє засвоєння імперіалістичної ідеології. Воно виростає з порівняння: авторитаризм, бідність і відсутність навіть базових умов життя — води, електрики, чистого повітря — зі «демократією», відносним добробутом і стабільністю в імперіалістичних країнах Глобальної Півночі. Це спонтанно штовхає частину людей до думки, що, можливо, «ми» нижчі й гірші, що «самі винні», і що, можливо, «вони» з їхніми проектами переворотів, воєн та зміни режимів є провісниками кращого світу! Це — ідеологія, яка глибоко служить виправданню прірви глобальної несправедливості. Хоча насправді «їхній» добробут і «їхня» демократія збудовані на «нашій» бідності та «нашому» деспотизмі — і без цього вони б не збереглись. Це дуже небезпечна омана.
Тому тип націоналізму, що в боротьбі стає антиподом почуття меншовартості, має певні прогресивні елементи — однак не повинен набувати форми «величі» чи «вищості» «іранців». Це просто означає: люди цієї політичної географії — не гірші й не кращі за інших у світі і мають право та здатність самі визначати власну долю.
Поряд із визнанням цього визначального розлому імперіалістичної епохи слід зважати, що протистояння імперіалізмові не знімає всіх інших суперечностей усередині «нації». Кожна підпорядкована нація поділена на класи, і коли йдеться про «національні інтереси», завжди треба питати: інтереси якого класу? Правлячий клас в Ірані, як і будь-де, прагне замаскувати класову прірву і подати інтереси панівних як інтереси «іранського народу». Хоча саме він, залежачи то від однієї, то від іншої імперіалістичної сили, топче інтереси народу та притягує в Іран економічні, політичні й військові конфлікти та війни великих держав — зокрема суперництво Китаю і США. Народ Ірану має спільність стратегічних і об’єктивних інтересів із народами Палестини, Афганістану, України та США; але з власним правлячим класом (як при владі — Ісламська Республіка, так і поза владою — пехлевістська течія чи моджахеди), який тримає прапор реакційного націоналізму, — ні. Націоналістична течія, не розпізнавши цієї реальності, легко опиняється в тилу нових або старих експлуататорів і гнобителів.
Народи Близького Сходу й Північної Африки пережили і колоніалізм та імперіалізм у найхижіших його формах; і поразку націоналізму в формах “мосаддикізму”, “насеризму”, “арафатизму”, а також ісламського фундаменталізму, який викрав антиімперіалістичні рухи народів регіону й нав’язав пригнобленим найвідсталіші соціальні відносини та середньовічну культуру як “шлях визволення”.Заява до 1 травня 1991 року: «Від Ірану — революційним побратимам на Близькому Сході та в Північній Африці»
Потенціал нашого союзу — нас, комуністів — із частиною націоналістів, які чинять опір зовнішньому втручанню та пануванню, зовсім не означає схвалення ілюзії побудови модерної капіталістичної світської ліберально-демократичної держави, яка нібито завершить «місію» Конституційної революції! Як ми писали в передовиці «Аташ» на початку нового тисячоліття:
Іранське суспільство, хоч і неповно, але “ззовні” вже пройшло той етап і в особливій формі віддзеркалює основну суперечність епохи капіталістичного імперіалізму; воно потребує щоб клас, інтерес якого — вихід за межі цієї епохи, тобто пролетаріат, очолив радикальну зміну суспільства і направив ці зміни.«На порозі нового століття», журнал «Аташ», № 113, фарвардін 1400 (2001) року
Не лише в імперіалістичних країнах, як каже Ленін, «національний рух належить незворотному минулому, і спроба його відродження була б порожньою реакційною утопією», — але й у підпорядкованих країнах імперіалістичної доби мрія про здійснення буржуазних революцій є застарілою та порожньою утопією. Бо ми вже пройшли епоху феодалізму й колоніалізму. Націоналістична ідеологія в тій добі була потрібна для боротьби проти феодалізму і для формування держав-націй. Із поширенням капіталізму-імперіалізму на весь світ місія такого типу революцій об’єктивно завершилася і стала справою минулого. Отже, і в цих країнах метою «національної» боротьби не може бути повторення європейського шляху буржуазно-демократичної революції; натомість слід розвивати антиімперіалістичну боротьбу як крок на шляху до комуністичної революції — єдиного позитивного розв’язання глобального розлому між імперіалістичними країнами та підпорядкованими.
Попри те що в пригноблених імперіалізмом націях націоналізм, який прагне незалежності від імперіалізму, може відігравати прогресивну роль у боротьбі, — коли він перетворюється на програму й політичний горизонт, це означає, що він навіть власних цілей не досягне і невдовзі обернеться на свою протилежність. В імперіалістичну епоху всі нерозв’язані та успадковані проблеми (як-от залежність від капіталістично-імперіалістичної системи, наявність традиційних племінних і феодальних форм підпорядкування в соціальних відносинах, розломи між різними народами однієї країни тощо) можуть бути розв’язані лише в межах рамки, що розриває із самим капіталізмом.
З тими, хто з позицій націоналізму виступає не лише проти Ісламської Республіки, а також — проти американського імперіалізму й його підбурювання агресії в бік Ірану, та проти впливу імперіалістів Росії та Китаю в Ірані, — можна і треба об’єднуватися; і водночас вести з ними наукову й чесну боротьбу щодо того, «у чому насправді проблема нашого суспільства і яке її розв’язання», запрошуючи їх порівняти власні уявлення з образом суспільства, який подано в запропонованому проєкті «Конституції Нової Соціалістичної Республіки Іран», — і який є справді визвольним.
Натомість із тими, хто під назвою «комуністів» просуває лінію патріотизму і націоналізму як керівний курс революції, не можна застосовувати той самий підхід «єдність-боротьба». Слідування за націоналізмом — історична проблема комуністичного руху, що не раз приводила до поразок і катастрофічних наслідків із погляду реальних інтересів народу.
Наприклад, Дімітров, генеральний секретар Виконавчого комітету Комінтерну (Третього Інтернаціоналу), використовував порожній вислів «національний нігілізм» для опису та атак на будь-який погляд, який, на його думку, ідеологічно й політично не спирався на патріотичні почуття. Це було важливим елементом лінії сталінського антифашистського Народного фронту і, по суті, способом прокласти шлях до зісковзування в бік «оборони батьківщини» під час Другої світової війни.
Тоді як у «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енґельс наголошують:
Комуністів дорікають за прагнення скасувати країни й національності. Робітники не мають батьківщини. Ми не можемо відібрати в них те, чого вони не мають.
Ці слова «Маніфесту» сьогодні правдиві як ніколи. «Маніфест» навіть про підпорядковані країни каже:
У національних боротьбах пролетарів різних країн [комуністи] висувають і відстоюють спільні інтереси всього пролетаріату, незалежно від національності.
Саме цей інтернаціоналістський, а не націоналістичний погляд слід висувати — навіть тоді, коли боротьба потребує програми національного визволення.
Ми — не «ізольований» народ, відірваний від інших і відсталий від історії. Ми — частина глобального історичного процесу, який сьогодні, більш ніж будь-коли, з дедалі більшою глобалізацією капіталу та суспільної праці, пов’язує нашу долю з долею інших. Визначальність цієї ширшої глобальної соціальної реальності зумовлена саме світовою капіталістичною системою, а не лише нашою інтернаціоналістичною ідеологічною лінією. Наша лінія — віддзеркалення реальності, в якій ми живемо.
