Глава 1. 1957-1967. США й Ізраїль: суперечки та зближення.
Вчора ми залишили регіон у стані, коли Британія і Франція зазнали краху у своїх сподіваннях зберегтися як ключові країни регіону. Британія зберегла контроль над своїми протекторами на Аравійському півострові, в Перській затоці та в Кувейті, але поступилася впливом на користь СРСР та США. 1956 Франція і Британія поступилися позиції СРСР та США під час Суецької кризи, 1958 британці втратили свої позиції ще й в Іраку, де вбили короля і проголосили республіку. В Ірані, до якого ми ще повернемося, американці теж витісняли британців.
В той саме час Гамаль Абдель Насер в Єгипті втримав владу, створив конфедеративну державу разом з Сирією, а зовсім скоро до них доєднається Північний Ємен. Крім того, Суецька криза остаточно зблизила Єгипет і СРСР. Ізраїль, хоч і не втримав Сінай, довів боєздатність власної Армії. США ж перейшли від політики переважно опосередкованого впливу через Британію і Францію до “доктрини Ейзенхауера”, яка передбачала пряме втручання у справи регіону в рамках протистояння з СРСР.
Власне, “доктрина Ейзенхауера”, яка була покликана в тому числі зупинити просування соціалізму в регіоні. І антисоціалістична, і, за великим рахунком, орієнтована на збереження старого політичного порядку. Аби не “червоні”. Але при цьому США за правління Айка не розривали відносин ані з Єгиптом, ані з Йорданією.
За Ейзенхауера США дуже обмежено допомагали Ізраїлю. Адміністрація Ейзенхауера намагалася не допустити переходу Єгипту у радянський блок, тому фактично єдиною допомогою, яку Ізраїль отримував від США була допомога їжею. Основним постачальником зброї була Франція. Що стосується фінансів, то головну частку заробітку Ізраїлю складали виплати від ФРН. Репарації, які погодився виплачувати Аденауер, складали близько 80% від ВВП Ізраїлю (86% 1956 року).
Але довіра між США і Єгиптом Насера поступово танула. Доктрина Ейзенхауера була протилежна тому, що сповідував Насер. Насер був і соціалістом, і виступав за повалення старих феодальних і колоніальних порядків, і не бачив нічого поганого у зближенні з СРСР. Саме СРСР допоміг Єгипту побудувати Асуанські греблі, які допомогли як нівелювати загрозу затоплень, так і радикально збільшити виробництво електроенергії.
Але головне для нашої історії — радянська і чехословацька зброя, яка з 1955 надходила у Єгипет стабільно. Бо бажання взяти реванш за вже дві військові поразки від Ізраїлю нікуди не поділося. Все ж, не зважаючи на те, що Насер був набагато прогресивнішим за минулі колоніальні та феодальні порядки, він все ж будував цілком авторитарну систему. Цьому були як раціональні причини (щоб втримати країну від крену в ісламізм чи в хаос), так і особисто-політичні. Соціалізм будувати і всеарабську федерацію без пригнічення політичної конкуренції важкувато. А Ізраїль в цих умовах ідеальний ворог, навколо якого можна об'єднати усіх інших арабів. Ми по собі знаємо, що ніщо так не єднає, як існування спільного ворога.
Але наступна адміністрація — президента Кеннеді — змінила політику. Кеннеді скасував обмеження на постачання зброї. Хоча оборонна зброя продавалася і Єгипту, і Йорданії, а останній ще й надавалися кредити, американська політика стала активно зміщуватися у бік Ізраїлю. Хоча 1963 дві країни пережили справжню кризу у відносинах через Ізраїльську ядерну програму (США робили все, щоб не допустити поширення ядерної зброї в регіоні), в 60-х сформувалася концепція якісної військової переваги (QME). Якщо коротко, то її задача — забезпечувати технологічну, тактичну та інші переваги над усіма країнами регіону. Ми ще поговоримо, наскільки ця політика актуальна зараз, але в 60-х і до кінця 90-х так воно і працювало.
З цього ж періоду Ізраїль допомагав США у розвідці й навпаки: саме Ізраїль передав США креслення МІГ 21, вкрадені в іракців разом з літаком, а також зразки радянського РЛС. Після того як де Голль відмовився постачати Ізраїлю зброю (після Шестиденної війни), США отримали від Ізраїлю і ще одну жертву промислового шпіонажу — креслення винищувача Dassault Mirage 5. На їх основі Ізраїль створить свій винищувач, а США використає напрацювання французів у своїх літаках 3 і 4 покоління.
Це зближення США й Ізраїлю не могли не помітити й інші держави регіону. І хоча США намагалися дотримуватися нейтралітету, віддалилися від США не тільки Єгипет, Сирія та революційний Ірак. Вочевидь погіршилися стосунки і з Саудівською Аравією. Тільки шахський Іран тримався міцно й активно розвивав стосунки з Ізраїлем. Але перси-шиїти в принципі дуже відрізняються за ідеологічними налаштуваннями від арабів — переважно сунітів. Що тоді, що зараз. Щоправда, зараз — з іншим полюсом.
Усе, про що ми розповіли вище — озброєння Єгипту, Сирії, Іраку СРСР, поступове посилення ізраїльської держави, збереження антагонізму між ізраїльтянами та арабами не могли не привести до ще однієї війни. Адже дві попередні своїх причин не подолали. І вона, звісно, сталася.
Глава 2. Шестиденна війна і крах панарабізм.
Керівництво Єгипту, Сирії, Йорданії, Іраку прагнули завдати Ізраїлю рішучої поразки. Тим більше що нова радянська зброя підживлювала цю рішучість. Ініціаторами війни цього разу виступили арабські країни. Бо ані прикордонні конфлікти, ані конфлікти за воду не вщухали. Крім того, після створення 1965 року Організації Звільнення Палестини у Єгипту, Сирії та їхніх союзників зʼявився додатковий мотив для дій — “виправлення несправедливості щодо палестинських арабів”.
Вирішальними стали травень-червень 1967. Протягом травня Єгипет заблокував вихід з Тиранської протоки — єдиного маршруту між Синаєм та Аравією, яким міг користуватися Ізраїль для торгівлі Червоним морем, звинуватив Ізраїль у тому, що той загрожує Сирії. Також Насер ультиматумом змусив ООН вивести своїх миротворців з лінії розмежування. До кінця місяця до коаліції Сирії та Єгипту доєдналися Ірак і Йорданія. Найцікавіше, що і Йорданія, і Єгипет отримували зброю і від США (щоправда, тільки оборонну). А Йорданія ще й гроші. При цьому король Хусейн намагався втриматися від війни, але під тиском інших арабських країн Йорданія пустила на свою територію іракські війська і сама вступила у війну.
Ми не будемо тут докладно розбивати бойові дії. Щоб вже не сильно відповзати від США. Але коротко нагадаю. Ізраїль діяв на випередження і 5 червня атакував і знищив авіацію Єгипту, потім Сирії, а потім — частково — Іраку, і повністю — Йорданії. Ізраїль втратив 50 літаків, коаліція — 450, більшість — на землі. За наступні дні, користуючись домінуванням у повітрі, Ізраїль завдав коаліції арабських країн нищівної поразки. Спочатку захопив Синайський півострів, включно з портом Шарм-аль-Шейх, а потім завдав поразки Сирії (окупував Голанські висоти) і Йорданії (захопивши Східний Єрусалим і західний берег річки Йордан).
США, в цілому, не втручалися у конфлікт, щоправда, рекомендували Ізраїлю максимально стримано поводити себе щодо Йорданії. Та 8 червня стався неприємний інцидент — ізраїльтяни потопили корабель радіоелектронної розвідки США “Ліберті”, загинуло 34 моряки. Ізраїль пояснив це “дружнім вогнем”, начебто судно сплутали з єгипетським. Але зараз домінує оцінка, що атака була свідомою і мала на меті приховати намір Ізраїлю захопити Голанські висоти. Інцидент в цілому замʼяли.
Загалом, ця війна була справжнім тріумфом Ізраїлю. Він завдав арабській коаліції нищівної поразки, а територія країни збільшилася в 4 рази — переважно за рахунок окупованого Синайського півострова:
Звісно, яка війна без гуманітарної катастрофи? З Західного берегу Йордану, з Голанських висот і сектору Газа сукупно вийшло близько 500 000 біженців. Після війни уряд Ізраїлю обіцяв дозволити усім охочим повернутися, але зі 120 тисяч охочих схвалили повернення лише 17 тисяч. Ця ж війна поклала край існуванню останніх єврейських діаспор у Єгипті й інших арабських країнах — близько 7000 євреїв було виселено з країн.
Ця війна поклала край контактам Ізраїлю з соцтабором. Вся радянська коаліція, крім Румунії та НДР, розірвала з Ізраїлем дипломатичні відносини.
Що ж стосується нашої основної теми, то попри інцидент з “Ліберті” і спроби у нейтралітет, Насер звинуватив США, Британію й Австралію у війні на боці Ізраїлю. В тому числі Насер звинуватив США в допомозі ізраїльським повітряним силам. Під час масових акцій протесту проти Ізраїлю громилися офіси американських і європейських компаній. Фактично саме в червні 1967 американофобія в регіоні спалахнула і вже ніколи не згасне. Тобто якщо після Суецької кризи США сприймалися як справедливий арбітр, то після 1967 вже — як найбільш підступна країна, яка не заслуговує на довіру. Тим більше адміністрація Ліндона Джонсона, наступника Кеннеді, і справді надала перевагу Ізраїлю як ключовому партнеру в регіоні. Зробивши наступний крок за Кеннеді та посилюючи співробітництво з Ізраїлем.
А ось іншим важливим наслідком Шестиденної війни був остаточний крах концепції панарабізму як поєднання націоналізму і соціалізму. Хоча де-факто “єдина держава Єгипту та Сирії” припинила існування ще 1961 року (у війні проти Ізраїлю вони діяли цілком автономно, хоч і як союзники), Насер продовжував підтримувати антимонархічний рух у Ємені та намагався впливати на Йорданію й Ірак. Але поразка у Шестиденній війні зламала єгипетського президента.
Вже 9 червня він визнав поразку і подав у відставку. Але після багатомільйонних хаотичних мітингів на його підтримку вже 10 червня відкликав своє ж рішення. На початку 1968 року Насер проведе політичні реформи, збільшить суб'єктність парламенту і розширить громадянські свободи єгиптян. Він ще плануватиме повернення захоплених Ізраїлем територій, між країнами почнеться “війна на виснаження” (яка дуже нагадує те, що ми спостерігали на Донбасі з 2015 до 2022). Але в останні роки вперше запропонує лідеру ОЗП Ясиру Арафату мирно домовитись з Ізраїлем про врегулювання.
28 вересня 1970 Насер помре. Це шокує арабський світ, де Насер досі залишається іконою і символом єднання. Але його ідеологічний конструкт, за великим рахунком, помре разом з ним. Концепт арабського соціалістичного націоналізму поступиться ісламським ідеологічним ідеологемам різного ступеня радикальності, а лідерство в регіоні поступово перейде від Єгипту до Саудівської Аравії. І наші друзі зі Сполучених Штатів, які до того підтримували в тому числі доволі специфічні ісламські рухи, в тому числі проти політики Насера в регіоні, сповна це відчують на собі вже зовсім скоро.
Глава 3. Поворотний момент.
1971 року останні британські колонії-протекторати в регіони здобудуть свободу — незалежними стали Катар, Оман і Маскат (сучасний Оман), князівства й емірати Північно-Східного Оману (які об'єдналися в ОАЕ) і Бахрейн. Кувейт став незалежним ще 1961. Всі названі країни зберегли монархічний устрій. Тому на цьому полі активно працювали Сполучені Штати, пропонуючи в першу чергу захист від комунізму.
Але вітер змінився. Після краху соціалістичного панарабізму прийшов час ренесансу панісламізму. За 60-і роки майже всі держави регіону і навіть протекторати Британії стали відчувати свою силу і вплив. В першу чергу мова про Саудівську Аравію, Ірак і Кувейт, які стали дуже важливими гравцями нафтового ринку. А після створення за ініціативою Іраку ОПЕК (1960 року) можливості членів організації впливати на глобальний ринок різко збільшилися. Більше нафти — більше грошей — більше контролю.
У Сирії після поразки у Шестиденній війні сталася політична криза, яка завершилася тільки після захоплення влади Хафезом Асадом, який був президентом Сирії з 1971 до 2000 року. Башар Асад — його син. Хафез був переконаний, що Ізраїль переміг тільки завдяки хитрощам. Тому якщо вдарити раптово і за допомоги СРСР, то вдасться як мінімум змусити Ізраїль піти на поступки та створити незалежну палестинську державу. СРСР почав радо Сирію озброювати в обмін на дозвіл розміщувати в країні радянські воєнні об'єкти.
Єгипет після смерті Насера теж не відмовився від реваншу. Наступник Насера і новий президент Єгипту Анвар Садат був людиною зовсім іншого складу. По-перше, він відразу відійшов від соціалізму, націоналізму і панарабізму. По-друге, віддалився від СРСР і почав зближення з США. Але це не зняло з порядку денного питання як мінімум повернення окупованого Ізраїлем Синайського півострова.
США, на фоні зближення с Садатом, намагалися врегулювати конфлікт мирно. У лютому 1973 Голда Меїр погодилася з планом президента Ніксона і Генрі Кіссінджера “безпека в обмін на суверенітет”: Ізраїль поверне Єгипту Сінай, але збереже контроль над частиною військових об'єктів. Але через опозицію в самому Ізраїлі розв'язання питання затягнулося, а Садат, розраховуючи натиснути на Вашингтон, став готуватися до війни.
Розвідка Ізраїлю попереджала Меїр, що Сирія і Єгипет готують удар. Але прем'єр-міністр відмовилася завдавати удару на упередження, бо боялася, що тоді Ізраїль втратить прихильність США. Пізніше Кіссінджер підтверджував позицію, що в разі удару на випередження США не мали наміру допомагати Ізраїлю і втягуватись у ще одну велику війну після тільки-но програної війни у В'єтнамі.
6 жовтня 1973 почалася остання на сьогодні повномасштабна війна в регіоні — Війна Судного дня. Цього разу війна почалася несподівано для ізраїльтян (вони знали, що вона практично неминуча, але дня і години не знали), і перші два дні Єгипет і Сирія наступали — Єгипту вдалося форсувати Суецький канал і просуватися по Синаю, а Сирія подолала Голанські висоти. Крім єгиптян і сирійців проти Ізраїлю воювали делеговані Іраком, Марокко, Кубою та Пакистаном контингенти. СРСР за час війни надіслав Сирії 15 тисяч тонн військової допомоги та боєприпасів. Але й американська допомога теж не забарилася. І в підсумку перебила радянську в 1,5 рази.
Вже за тиждень від початку, після доукомплектування резервістами ізраїльська армія перейшла у контрнаступ. Головні події розгорнулися на Синаї, де ізраїльтянам вдалося знайти слабке місце між 2 та 3 єгипетськими арміями, форсувати Суецький канал і зрізати комунікації єгиптян. 24 жовтня ЦАХАЛ повністю оточив 3 армію і місто Суец.
США, щоб посилити прихильність Єгипту, усунути ризик прямого втручання СРСР у війну і забезпечити собі статус посередника, вмовили Ізраїль не знищувати 3 армію. Кіссінджер переконав керівництво Ізраїлю відмовитись від окупації Синаю. Переважно, звісно, погрозами більше ніколи не підтримувати Ізраїль. Почалися перемовини про припинення вогню і врегулювання.
Але не тільки війна сама по собі змінила близькосхідну політику. Переважно завдяки активності Садата і зростанню суб'єктності держав регіону, вдалося підготувати, крім військової, ще й політично-економічну складову війни. Більшість країн-членів ОПЕК попередньо домовились, що оголосять нафтове ембарго країнам, що підтримають Ізраїль. В підсумку ними стали США, Британія, Японія, Австралія і Нідерланди. 17 жовтня 1973 почалося нафтове ембарго. Крім того, країни ОПЕК знизили видобуток нафти. За рік ціни на нафту зростуть в 4 рази. Економіка західних країн, а також Японії, що швидко зростала, пережили рецесію.
В цілому, фокус вдався. Ціни на нафту вже ніколи не будуть такими низькими, більшість європейських країн відійшли від підтримки Ізраїлю, а з африканських країн більш ніж половина (28) розірвуть з Ізраїлем дипломатичні стосунки заради доступу до нафти. У березні 1974, після припинення війни та високо оціненого в регіоні порятунку 3 армії, ембарго було скасовано. Але для США це було сигналом, що ігнорувати арабські країни регіону і нехтувати їх інтересами не вийде.
Ізраїль ще спробує на початку 1975 року відмовитись від деокупації Синаю. У відповідь вже новий президент — Форд — ще раз запропонує Ізраїлю жити без американської допомоги та підтримки. В підсумку 4 вересня 1975 року, поступившись тиску США, Ізраїль підпише з Єгиптом угоду про розведення військ. У відповідь на такі старання США Анвар Садат 1976 розірве угоду про дружбу з СРСР.
Глава 4. Кемп-Девідські угоди та біда звідки не чекали.
Того ж 1975 року США і Саудівська Аравія підписали угоду про стратегічне партнерство. А разом з тим — першу угоду про масове постачання зброї. Майже на 800 мільйонів доларів, рекорд для тих часів. Це мало убезпечити США від ризику нових нафтових ембарго, а також вивести саудівське королівство з переліку непримиримих ворогів Ізраїлю. Що мало знизити загальну напругу в регіоні. Ці ж роки — роки перших угод з ОАЕ, Кувейтом, Оманом, Катаром, зближення з Марокко, посиленням контактів з Пакистаном. США стверджували своє домінування в регіоні. І хоча не долали ненависть до себе арабських націоналістів чи ісламських радикалів, все ж сприймалися як гарант якоїсь відносної стабільності.
Наступний президент США Картер пішов ще далі, ніж Ніксон і Форд. Він зумів примирити Ізраїль і Єгипет. Хоча, звісно, головним героєм цієї історії був Садат. 1977 він приїхав у Єрусалим, провів серію зустрічей з керівництвом Ізраїлю і США, прагнучи досягти мирної угоди. Більшість арабських країн засудили Садата, хоча переважно лише на словах. Активно проти були Організація визволення Палестини, прорадянські Ємен і Сирія, а також Алжир і Лівія.
Майже рік тривали складні перемовини. 16-17 вересня 1978 у Кемп-Девіді було підписано попередні документи, які фіксували домовленості про врегулювання і палестинського конфлікту, і ізраїльсько-єгипетського. Ізраїль погоджувався надати обмежене самоврядування палестинцям, Ізраїль звільняв Синай, де встановлювалося спостереження ООН, Єгипет зі свого боку не обмежував право Ізраїлю користуватися Суецьким каналом. Країни встановлювали дипломатичні відносини, нормалізували економічні та політичні контакти. 29 березня 1979 країни підпишуть мирну угоду - від Ізраїлю прем'єр Менахем Бегін, від Єгипту президент Садат, а гарантійний підпис поставить Картер.
США, зі свого боку, забезпечували Ізраїлю і Єгипту всеосяжну військову підтримку. Ну і бонусом Ізраїлю дозволялося робити що завгодно за межами відносин з Єгиптом. Тому і Голанські висоти, і Єрусалим залишалися за Ізраїлем. Все місто Єрусалим буде оголошено ізраїльським 1980.
Анвар Садат і Єгипет за цю угоду опинилися на короткий час в ізоляції в арабському світі, але у 80-і майже всі держави регіону так чи інакше нормалізують відносини з Ізраїлем якщо не формально, то хоча б номінально. Садата вб'є 1981 група фанатиків під час параду. Пораненим буде і віцепрезидент Хосні Мубарак, який правитиме Єгиптом наступні 30 років. Тут важливо нагадати, що крім політичної далекоглядності те, що зробив Садат - приклад особистої мужності. Бо він чудово знав на що йде і чим ризикує.
Проте повернемося до головної теми. Угоди з Саудівською Аравією, Кемп-Девідські угоди та Вашингтонська мирна угода могли б зафіксувати новий баланс сил в регіоні, де США спираються на дружбу з 5 ключовими державами регіону — Туреччиною, Єгиптом, Ізраїлем, Саудівським королівством і Іраном. На цьому фоні існування режиму партії БААС в Іраку чи влада її філії у Сирії під проводом Хафеза Асада, чи навіть зростання популярності радикальних рухів, невдоволених "замиренням" регіону з Ізраїлем не мали сильно турбувати США та їх союзників. Але знову все не так сталося, як гадалося.
Нам час повернутися в Іран, який ми залишили ще у першій частині, після усунення від влади Мосаддика і згортання його реформ. 1 лютого 1979 року в Іран повернувся з заслання старий 78-річний духовний лідер, аятола Сейєд Рухолла Хомейні. Повернуся, щоб взяти у свої руки владу й оголосити перемогу Ісламської революції. Режим шахів впав. І це перевернуло всю регіональну шахівницю.
А ось революцію в Ірані, чому вона сталася і як змінила американську зовнішню політику щодо регіону — вже завтра.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
