Сьогодні ми поговоримо про події на Близькому Сході і роль в цьому Сполучених Штатів в період з кінця Ірано-іракської війни і до 11 вересня 2001 року.
Глава 1. Оновлена доктрина США щодо Близького Сходу.
Ми вже писали, що до Ісламської революції в Ірані США дуже обмежено втручалися у справи в регіоні, надаючи перевагу економічним та політичним важелям. Вони виступили миротворцем під час Суецької кризи, обмежено підтримували Ізраїль і Іран, зуміли економічними та політичними інструментами помирити Ізраїль та Єгипет після війни Судного дня, керували впливом через постачання зброї, економічні угоди та політичну підтримку.
Але революція в Ірані, вторгнення СРСР в Афганістан, а також — як не парадоксально — марксистська революція в Ефіопії, де США втратили лояльний до себе уряд, спонукала їх до більш активної політики. Хоча це почалося ще за Картера, саме за Рейгана була розроблена доктрина “конфлікту низької інтенсивності”, яка розглядала регіональні конфлікти як безпосередню загрозу безпеці США і можливості для посилення СРСР.
Активна підтримка афганських моджахедів, активна підтримка Саддама у війні проти Ірану, активна підтримка Ізраїлю, яка особливо розгорнулася за Рейгана, втручання у громадянську війну у Лівані — це все Америка у 80-х. Сюди ж докупи атаки Лівії у відповідь на терористичну активність Каддафі.
У ці ж роки відносини з Ізраїлем робили чергові кульбіти. На початку президентства Рейгана країни уклали угоду про стратегічне партнерство, коли Кнесет визнав Голанські висоти (окуповану частину Сирії) частиною Ізраїлю, американці розірвали угоду. Потім Ізраїль атакував іракські ядерні реактори, а США продали Саудівській Аравії розвідувальні літаки. 1982 року Ізраїль здійснив напад на Ліван, окупувавши майже всю південну частину країни з метою знищення баз Організації визволення Палестини. Сумно відомим під час цього вторгнення стала різанина в таборах для полонених Сабр та Шатиль, коли ліванські християни вирізали кількасот палестинських арабів у помсту за різанину ліванських християн. Ізраїльська окупаційна адміністрація дивилася на це без наміру втрутитися. Це все призвело до дипломатичної кризи між кранами.
Але з кінця 1983 стосунки почали налагоджуватися. Це було повʼязано з останнім загостренням Холодної війни. Спочатку країни провели спільні навчання. З 1985 США виділяли по 3 млрд щороку на військову та цивільну підтримку Ізраїлю, а також 1,5 млрд додатково — на розвиток економіки. Того ж року спалахнув скандал, про який ми писали у 3 частині — виявилося, що уряд Ізраїлю і частина адміністрації Рейгана брали участь у контрабандних постачаннях зброї в Іран. Така дрібничка не завадила Ізраїлю стати 1987 першим основним союзником США поза НАТО. Це стало своєрідним символом нової, більш агресивної політики США в регіоні.
В ті ж роки США закріпили партнерські стосунки з Бахрейном і Саудівською Аравією, а також виділили кілька мільярдів доларів на озброєння і зміцнення Єгипту.
Але по-справжньому велика присутність США в регіоні розпочалася 1987, коли США втрутилися в Ірано-іракську війну, атакували іранські танкери й родовища нафти, а також випадково (але це не точно) збили іранський пасажирський лайнер. До того ж саме в ці роки американська адміністрація покривала геноцид курдів, а також активне застосування Іраком хімічної зброї під час геноциду і війні проти Ірану. Так, це дійсно нова проактивна політика, без якої Ірак програв би війну, що неадекватно посилило б позиції Ірану.
Та коли Рейган пішов, його віцепрезидент, Джордж Буш-старший приніс в американську політику набагато більше гуманізму. По-перше, Хусейн вже не користувався такою лояльністю — геноцид курдів НЕ ТЕ ЩОБ МАВ ПОПУЛЯРНІСТЬ У ГРОМАДСЬКОСТІ. По-друге, позиція щодо Ізраїлю стала більш зваженою — так, Буш вимагав поступок Палестині, поваги до прав людини, підписання мирної угоди з Йорданією.
Тож, коли Саддам зробить те що зробить, американський президент після деяких вагань виступить лідером антисаддамівської коаліції.
Глава 2. Причини вторгнення у Кувейт: глобальне і локальне у міжнародній політиці.
Завдяки допомозі СРСР, США і половини країн Європи Саддам Хусейн уник катастрофічної поразки у війні, яку ж сам розпочав. Загалом Ірано-іракська війна закінчилася без територіальних змін, але й економіка Іраку, й економіка Ірану були підірвані. Сходу було дуже не просто, особливо спустошеним війною Ірану й Іраку. Іран в ці роки пережив (УВАГА) хвилю економічної лібералізації та політичних послаблень, пов'язаних як з виснажливими результатами війни, так і зі смертю ультраконсервативного Хомейні.
А Саддам Хусейн вдався до розгулу популізму і мілітаризму, обіцяючи здобути рішучу перемогу варту Саладіна. Так, до речі, історичним кумиром Хусейна був великий мусульманський лідер доби Хрестових походів. Саддам і Салах ад-Дін народилися в одному містечку — Тікріт. Щоправда, Саладін був курдом, яких Саддам геноцидив. І шиїтом. Але кого хвилюють такі дрібнички?
Крім виснаження війною і жаги помсти спрацював ще один фактор: кінець 80-х — це період падіння світових цін на нафту. Є доволі популярна думка, що це було зроблено цілеспрямовано для підриву радянської економіки. Але це не зовсім так. Точніше — це зовсім не так. Кінець 80-х — це період економічного спаду, в тому числі в США.
“Чорний понеділок” 19 жовтня 1987 — день найбільшого в історії падіння індексу Dow Jones, за день промисловий індекс впав на 22,6%. До кінця жовтня паніка охопила й інші ринки. Австралійський індекс до кінця жовтні втратив 42%, канадський — 22,5%, гонконзький — 46%, британський — 26%. Відсутність будь-яких новин чи подій-тригерів, крім технічних і емоційних (буквально ніщо не можна було ідентифікувати як причину цієї кризи), підірве довіру до неоліберальних концепцій, заснованих на постулатах австрійської економічної школи. Наприклад, теорію раціональної економічної поведінки людини чи гіпотезу беззаперечної ефективності ринку після цього у наукових колах серйозно сприймати майже припинять.
Хоча завдяки своєчасним діям центральних банків вдалося уникнути глибокої економічної кризи, біржовий колапс став додатковим тригером для нафтової кризи, яка і так набирала оберти. Після піку 1980 року, коли нафта коштувала 35 доларів (еквівалентно з урахуванням інфляції 120-150 доларам зараз) до 1986 року ціна впала до 10 доларів (35-45 доларів зараз).
Перша й очевидна причина падіння — економічна криза 1979-1981 років. Друга — хоча менш очевидна, але більш фундаментальна — впровадження першої хвилі енергоощадних технологій, які фінансували ще з кризи 1973 року. В підсумку фундаментальна потреба у нафті впала на 15% лише за 5 років — з 1977 до 1981. Третя — збільшення власного видобутку в США, Мексиці та Канаді, в тому числі початок промислового засвоєння величезних родовищ Мексиканської затоки. В підсумку, імпорт нафти до США на 1983 рік впав майже у два рази. Крім того, ринок нафти був реально перегрітий панікою, яку старанно підтримували Саудівська Аравія та інші країни ОПЕК, тому після приборкання паніки падіння було неминучим. Але пузир на нафтовому ринку врешті-решт лопнув.
Це дуже сильно било по СРСР. Але цю частину історії ми з вами більш-менш знаємо. Але і країнам Близького Сходу було дуже непросто. 1985 року Саудівська Аравія спробувала збільшити видобуток, щоб компенсувати свої втрати. Це викликало розкол в ОПЕК (бо не було погоджено з ним) і ще більше знизило ціни.
І якщо через падіння цін на нафту Нігерія, Мексика, Венесуела та СРСР дуже страждали, Саудівська Аравія й інші країни регіону просто страждали, то Ірак перебував буквально на межі економічного колапсу. Тому Ірак був найбільш послідовним прихильником обмеження видобутку нафти.
1988 міністр нафти Іраку Іссам аль-Чалабі домігся погодження ОПЕК на скорочення квот на видобуток нафти. Чалабі переконав колег, що більш високі ціни на нафту допоможуть Іраку виплатити свої воєнні борги у 60 млрд доларів. Кувейт, як і Саудівська Аравія з ОАЕ, не дуже рвалися виконувати це рішення. Кувейт з дуже простої причини — він був технологічним, і більшу частину видобутої нафти переробляв. Тому його ціни на сиру нафту не дуже турбували. В підсумку угода розвалилася. А Ірак назвав такі дії Кувейту, ОАЕ і Саудівської Аравії ворожими.
На початку 1990 року Кувейту прилетіло ще одне звинувачення: начебто Кувейт завдяки підступній сучасній технології буріння краде нафту з прикордонного родовища. Так, Ірак буквально звинуватив Кувейт в тому, що той використовує сучасну технологію і тим завдає шкоди Іраку.
Річ у тому, що Ірак і Кувейт ще з 1960 року мали невирішену суперечку за родовище Румайла. Формально Ліга арабських держав допомога країнам провести кордон в районі родовища. Під час війни з Іраном операції Іраку в районі родовища спали майже до нуля, в той час, як Кувейт буріння збільшував. Ірак звинуватив Кувейт в тому, що той 10 років крав у Іраку нафту. Чи справді крав? Пізніше кілька експертиз встановили, що заяви Іраку були фальсифіковані, адже нафта з родовища Румайла витікає без необхідності у методах наклонного буріння, у яких Ірак звинувачував Кувейт.
“Нафтовий конфлікт” накладався на небажання Хусейна виплачувати свої борги Кувейту. На початку Ірано-іракської війни країна тримала нейтралітет, але з 1982 року почала допомагати режиму Хусейна (як і інші арабські країни). Кувейт був і головним портом Іраку під час війни, через який надходила значна частина іноземної, в тому числі американської допомоги. Бо Басра була заблокована іранськими військами вже на другий рік війни. Крім того, за роки війни Кувейт позичив Іраку 14 млрд доларів на ведення війни. Хусейн після завершення війни звернувся з пропозицією пробачити Іраку той борг, адже “Ірак врятував Кувейт від іранського домінування”. Але перемовини 1989 успіху не мали.
Крім суто економічних і політичних (компенсація за фактичну поразку у війні з Іраном) причин, звісно, були ідеологічні й історичні обґрунтування. КУДИ Ж БЕЗ НИХ. Нагадаємо, що Ірак склали з трьох віялетів Османської імперії — Басри, Багдаду та Мосулу. До 1913 року Кувейт був частиною першого. Але Британія вже тоді дуже жадала отримати контроль над цією багатою нафтою територією. і тому 1913 регіон отримав спочатку автономію, а потім став фактичним протекторатом Британії по угоді династії Аль-Сабах з британцями. Але номінально Кувейт ніколи не виходив зі складу Басри.
1932 року, коли Королівство Ірак здобуло незалежність вже від британського мандату Ліги Націй, воно послідовно відстоювало позицію, що Кувейт — це Ірак. Що не завадило 1961 року Кувейту оголосити незалежність від Британії, а пізніше вже республіканська влада Іраку встановить з країною дипломатичні відносини. І також позичати у шейха гроші. Але коли Саддаму стало потрібно і коли його ідеологія “арабської величі Іраку” утвердилася, історію про те, що “Кувейт вигадали британці” дістали з архіву.
Зараз, коли минуло 35 років, ми вже знаємо, що рішення про вторгнення було ухвалено ще весною 1990. Але Саддам імітував спроби врегулювання до липня.
Глава 3. Вторгнення, міжнародна реакція і “Буря у Пустелі”.
18 липня 1990 Хусейн, власне, звинуватив Кувейт у крадіжці нафти та виставив рахунок на 16,5 млрд доларів і ультимативно вимагав його сплатити. Якраз борг Іраку (14 млрд) + бонус у 2,5 млрд. Емір Джабер відмовився виконати ультиматум, хоча погодився на перемовини. У наступні дні іракські війська було стягнуто до кордонів Кувейту, але Хусейн запевняв посередника у перемовинах, президента Єгипту Хосні Мубарака, що все можна вирішити мирно.
26 липня ОАЕ і Кувейт погодилися скоротити видобуток нафти з 2 до 1,5 млн барелів на день кожна. Це могло б вирішити нафтову суперечку, але Хусейн вже давно прийняв рішення. Додатково переконала Саддама у безкарності зустріч з послом США Ейпріл Глеслі. Під час зустрічі 25 липня посол попросила прокоментувати військові приготування Іраку, але при цьому запевнила, що США прагне дружби з Іраком, а не конфронтації. А також висловила позицію, що у США немає позиції щодо арабо-арабського конфлікту. Також Глеслі вказала Хусейну, що США не планує починати економічну війну проти Саддама. Саддам переконав сам себе, що ніяких наслідків у вторгнення у Кувейт не буде.
1 серпня Ірак зірвав перемовини у Джидді (Саудівська Аравія). Бо від Кувейту вимагали вже не тільки грошей, але й територіальних поступок. Це зробило перемовини неможливими.
Вдень того ж дня Хусейн (начебто) зателефонував еміру Джаберу. І між ними стався цікавий діалог:
Як життя-буття, шейху Джабер?
Слава Аллаху, почуваюся добре, вже пообідав!
Присягаюся Аллахом, снідати у Кувейті ти вже не будеш!
2 серпня 1990 іракська армія вторгнеться у Кувейт.
Сили сторін були абсолютно непорівнянні. Кувейт було окуповано за 2 дні, шейх втік до Саудівської Аравії, як і більшість держапарату та частина армії. Спочатку окупанти проголосили створення “Республіки Кувейт” (дивно, що не “Народної”). А потім відбувся дуже знайомий нам цирк. “Вільний тимчасовий уряд Кувейту звернулося до братського Іраку на чолі з арабським лицарем, президентом-фельдмаршалом Саддамом Хусейном, щоб повернути синів Кувейту до великої батьківщини-матері — Іраку”. 28 серпня Ірак анексував країну.
Але нас більше цікавить саме зовнішній контур цієї історії. Провідні країни світу були, м'яко кажучи, дуже здивовані. Того ж дня Радбез ООН одностайно закликав Ірак вивести війська з Кувейту. Всі провідні країни регіону — Саудівська Аравія, Єгипет, який до того був посередником у перемовинах, навіть Сирія — засудили вторгнення. Хоча одностайності тут не було. Йорданія відмовилась засуджувати Ірак. Ємен, Палестина, Судан, Мавританія та Лівія підтримали акт агресії.
Вирішальний момент цієї історії стався того ж дня, 2 серпня. Космічна розвідка США виявила, що 7 іракських дивізій вирушили на кордон з Саудівською Аравією. Крім того, Ірак оголосив, що сформує 11 нових дивізій. Це дозволило переконати Джорджа Буша-старшого направити американські війська на Близький Схід. 3 серпня США, Франція, Британія та СРСР оголосили про ембарго на постачання Іраку зброї, а перші три заарештували рахунки країни у себе.
4 серпня під час зустрічі з президентом Ємену Салехом Хусейн повторив ще одну знайому нам формулу: “У нас не було планів проти Кувейту, але коли ми побачили змову проти нас… ми почали шукати рішення”.
У наступні дні ситуація не стала кращою для Іраку. ООН оголосило ембарго на будь-яку торгівлю з країною. 12 серпня Хусейн погодився вивести війська з Кувейту, якщо:
1. Ізраїльтяни залишать Палестину (тобто весь історичний регіон Палестина, включно з самим Ізраїлем).
2. Сирія виведе війська з Лівану.
3. США виведуть всі свої війська з Близького Сходу. Які, власне, тут масово опинилися в тому числі щоб Ірак не програв війну Ірану.
Потім була анексія і ще кілька місяців спроб вмовити Хусейна потоваришувати з головою. 29 листопада Радбез ООН підтримав резолюцію, що до 15 січня Ірак має без умов звільнити Кувейт. Лідерство в коаліції безумовно отримали Сполучені Штати. Головними партнерами були Британія, Саудівська Аравія і Франція. Сукупно у коаліцію увійде понад 30 країн.
17 січня 1991 почалися атаки з повітря, які тривали до 23 лютого. В ці ж дні Ірак почне атакувати Саудівську Аравію та Ізраїль старими радянськими ракетами. Хоча Ізраїль не брав участі у війні, Саддам розраховував спровокувати удари у відповідь і, можливо, участю Ізраїлю у війні підірвати коаліцію з арабськими державами. США наполягали на тому, щоб Ізраїль не відповідав на атаки, надавши натомість системи ППО.
23 лютого почалася сухопутна операція. Головнокомандувач сил союзників і автор плану кампанії “Буря в Пустелі” генерал Норман Шварцкопф здійснив вторгнення не на територію Кувейту, який планувалося звільнювати, а шляхом прориву через пустелю на території самого Іраку і вийшов у тил іракських військ. За 4 дні союзники здобули перемогу. 28 лютого Саддам визнав поразку, 3 березня уклали угоду про припинення вогню. Армія Саддама, відступаючи, знищила майже всю нафтову і нафтопереробну промисловість Кувейту, завдавши країні додаткових збитків на 50 мільярдів доларів.
Шварцкопф наполягав, що коаліція має усунути режим Хусейна від влади. Але Буш-старший не розглядав таку ідею навіть як теоретичну опцію, адже на це не було санкції ООН і, що важливіше, це могло призвести до розпаду міжнародної коаліції та неоднозначної реакції в арабському світі.
В самому Іраку після війни почалися масові народні повстання, бо антисаддамівські налаштовані шиїти та курди масово повставали по всій країні. Саддаму вдалося повернути більшу частину країн під контроль, але північ — Курдистан — фактично вийшов з-під контролю Саддама, і вже так і не повернувся. В результаті цієї серії заворушень загинуло більше ніж 100 000 людей, переважно цивільних. У ці ж місяці згідно з мирною угодою Ірак зобовʼязався знищити свою хімічну зброю, а також пообіцяв не намагатися відновити свій потенціал.
Кампанія 1991 року внесла ще одну важливу корективу в американську близькосхідну політику: її основною ціллю на наступні 10 років буде взаємне стримування Ірану й Іраку. Головним союзником в регіоні стала Саудівська Аравія. Американці переконалися, що батіг працює. Начебто.
Глава 4. Білл Клінтон, Ізраїль і Палестина.
Крах СРСР, перемога над Іраком, падіння праворадикального уряду в Ізраїлі та прихід до влади Іцхака Рабіна відкрили для нового президента вікно можливостей для ствердження проамериканського і відносно мирного порядку на Близькому Сході.
Першою справою був арабо-ізраїльський конфлікт. Ще Буш-старший наполягав на поступках Ізраїлю палестинцям, а також необхідності врегулювати відносини з іншими сусідами. Протягом всього 1993 року відбувалися таємні перемовини ізраїльських дипломатів з керівництвом Організації визволення Палестини (ОВП). Підсумком цих перемовин, які згодом вийшли на найвищий рівень, стало дві угоди — 1993 і 1995 років.
Перша угода передбачала необхідний мінімум. ОВП і її лідер Ясір Арафат визнавали право Ізраїля на існування, запевняли свою прихильність мирному вирішенню конфлікту, відмові від тероризму як методу боротьби. Ізраїль визнав що саме ОВП є голосом палестинського народу, а також брав на себе зобов'язання забезпечити палестинське самоуправління у Газі і Єрихоні, а згодом розповсюдити її на палестинців Юдеї та Самарії. Хоча перемовини велися в Осло, другу угоду підписали у Вашингтоні. Гарантами угоди виступили США і Росія. Клінтон зіграв у мирному процесі ключову роль.
1995 року підписали другу угоду — про палестинську автономію на Західному березі Йордану. Мала бути створена Палестинська Рада як орган самоврядування, було передбачено розширення громадянських прав палестинців, встановлення економічних контактів тощо. Іцхак Рабін, захищаючи проєкт угод у Кнесеті під час ратифікації, сказав, що мета — створити дуалістичну національну державу, де у палестинців буде субʼєкт менший ніж держава, але який дозволить їм управляти власним життям. Крім того, угоди допомагали мирно втримати весь Єрусалим і не повертатися до кордонів 1967 року. Другу угоду ратифікували 61 голосом проти 59.
Крім того, з 1993 до 1995 сталося ще кілька ключових для Ізраїлю і регіону подій. 1994 було укладено мир з Йорданією, що стало другим таким документом після мирної угоди з Єгиптом. У ці ж роки Ізраїль перейшов до відкритих економічних відносин і цивілізованих контактів з Саудівською Аравією, Бахрейном та іншими державами регіону.
Але досягти миру все ж не судилося. 4 листопада 1995 юдейський фанатик вбив Рабіна. Ще до того — між першою і другою угодою, 1994 — ще один фанатик розстріляв 29 мусульман і поранив ще 150 у мечеті у місті Хеврон. Терор ісламських екстремістів теж не припинився, бо радикальні представники палестинського спротиву — ХАМАС, Ісламський джихад, Народний фронт, збройне крило ФАТХ — не збиралися йти шляхом Арафату.
Хвиля терору з боку радикалів обох боків, повернення до влади в Ізраїлі правих 1996 року (на чолі з нашим добрим знайомим Нетаньяху), економічна блокада палестинських територій (що бустонуло там і ненависть до Ізраїлю, і бідність, що вело до радикалізації), неспроможність слабкої інституційно (а де взятися силі) палестинської адміністрації боротися з радикалами колихнуло ситуацію до нового загострення.
1998 року Клінтон спробував посадити за стіл Арафата і Нетаньяху. Вони знову домовились один одного намахати: Ізраїль пообіцяв звузити свою переселенську діяльність (заселення палестинських територій на Західному березі ізраїльськими переселенцями), а Арафат пообіцяв більше сприяти боротьбі з тероризмом. Але після чергової хвилі насилля Нетаньяху відмовився від старих домовленостей і висунув нові вимоги до Палестини. Проте це не допомогло йому втриматись і права коаліція розвалилася. 1999 року до влади прийшов Егуд Барак, який був послідовним прихильником мирного врегулювання.
Клінтон з 1999 і до кінця свого правління 2001 намагався досягти укладання мирної угоди та врегулювання конфлікту. Але в кінці його правління це вже було набагато складніше, ніж 1994. Ізраїль різко не підтримав бомбардування Югославії та захист Косово. А Арафат не вірив, що США зможуть змусити Ізраїль виконати свою частину угоди.
Глава 5. Політика стримування Ірану й Іраку.
Після перемоги 1991 року над Хусейном головним джерелом небезпеки для США і регіону вважався Іран, який не вдалося перемогти руками Хусейну. 1993 року адміністрація Президента США назвала стримування Ірану головною задачею своєї політики на Близькому Сході, бо Іран послідовно підтримував радикальні антиамериканські рухи (так, ще тоді), а також після завершення війни з Іраком повернувся до ідеї розвитку власної ядерної програми.
Тоді, до речі, пряме зіткнення Ірану й Ізраїлю, наприклад, взагалі не розглядалося. Тобто так, Хомейні провадив проти Ізраїлю агресивну риторику і країні розірвали дипломатичні стосунки. Але й Іран бачив головними ворогами монархії Перської затоки, і Ізраїль був чи не єдиною країною регіону, що в Ірано-іракській війні підтримувала Іран, в тому числі постачаннями зброї. Все зміниться вже у 90-х, коли почнеться загострення стосунків західних країн з ісламським світом, і Ізраїль буде миритися з ворожими Ірану країнами (і головним ідеологічним ворогом в ісламському світі — Саудівською Аравією), і Іран почне розробляти ядерні технології.
Але повернемось до США. 1995-1996 Клінтон введе серію пакетів жорстких санкцій, на кілька років взагалі заблокувавши торгівлю з Іраном. Саме до Ірану особисто президент Сполучених Штатів застосує терміни “країна-вигнанець” і “держава-спонсор тероризму”. Саме в ці роки почнеться економічне зближення Ірану з Китаєм, поки лише економічне. Але при цьому того ж 1996 року США погодилися виплатити компенсацію за загибель 254 іранців, що загинули внаслідок збиття іранського комерційного літака.
Коли 1997 року президентом Ірану став Мухаммад Хатамі, поміркований реформіст, дві країни спробували налагодити контакти. Хатамі взагалі проводив доволі ліберальну економічну і зовнішню політику (і з Іоанном Павлом II, і з президентом Ізраїлю зустрічався), яка пізніше буде згорнута. Хоча аятола Хаменеї заблокував радикальне зближення, США послабили обмеження на експорт харчових продуктів і ліків у Іран. До того ж 2000 року Мадлен Олбрайт визнає роль ЦРУ у військовому перевороті проти Мосаддика 1953 року.
Крім того, що сам Іран — хоч і тимчасово — ставав дещо більш здатним до діалогу, зближення з ним відбувалося на фоні того, що Саддам Хусейн з'їхав з розуму.
1993 року терористи, яких спонсорував Саддам, спробували вбити Джорджа Буша-старшого під час святкування другої річниці звільнення Кувейту. Крім того, того ж року було виявлено порушення виконання резолюції ООН щодо дотримання прав іракського населення. В результаті над Іраком було встановлено режим безпольотної зони, а проти країни було введено економічні санкції. А 26 червня 1993 року — у відповідь на замах на Буша — по будівлі Розвідувальної служби Іраку було завдано ракетного удару.
1994, “у відповідь на санкції”, Ірак розмістив 60 тисяч військових на кордоні з Кувейтом. США відповіла розміщенням своїх військ. 1995 року була прийнята вже знаменита програма “Нафта в обмін на продовольство”, яка дозволяла Іраку продавати нафту виключно в обмін на гуманітарні товари, які потрібні населенню, але не давала відновити військовий потенціал. 1996 року США знову атакували Ірак ракетами, щоб стримати спробу Хусейна повернути контроль над Іракським Курдистаном.
1998 в США було прийнято принципове рішення, що режим Хусейна має бути ліквідовано, але без прямого вторгнення американських сил.
Американці раптово згадали, що у Саддама була колись хімічна зброя, він її застосовував проти курдів, болотних арабів та іранців. І що це було не гарно. Тому Клінтон заявив Саддаму, що “ви раніше використовували зброю масового знищення, ми сповнені рішучості позбавити вас можливості зробити це знову”. Протягом 1998 року Ірак заблокував інспекції ООН на своїх збройних об'єктах. Відповіддю на що стало підписання 31 жовтня 1998 року Біллю про звільнення Іраку, який ставив за мету повалення режиму Хусейна.
16-19 грудня 1998 американці атакували військові обʼєкти Іраку, що було відповіддю на блокування роботи інспекторів ООН. Після цього Саддам заблокував будь-які інспекції, а американці продовжували періодично бомбити військові об'єкти аж до вторгнення 2003 року.
Загалом період з 1979 до 2001 можна назвати часом найбільш виразного силового домінування в регіоні. Хоча вторгнення в Ірак і Афганістан, їх окупація і спроба перебудови станеться вже внаслідок атак 11 вересня, найбільшого політичного значення у регіоні США досягли саме в 90-і. Агресивність Хусейна була цілком контрольована і стримувалася дуже обмеженими силами. Саудівська Аравія була надійним партнером в регіоні та допомагала боротися з тероризмом. Єгипет — надійний партнер. Ізраїль — складний, але надійний партнер.
Та стіл перегорнула група терористів, які самі були побічним продуктом іншого американського проєкту — підтримки боротьби Афганістану проти радянської окупації. 11 вересня 2001 року Аль-Каїда атакувала Нью-Йорк і Вашингтон.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
