Спустились в брюссельське метро, намагалися просканувати куплений квиток. Стояли мучились. Позаду мене стояла чорношкіра жінка, що штовхнула мене вперед та просканувала свою картку. Вважайте пустила мене зайцем. Вона виявилась досить привітною, тому ми дещо поспілкувалися, запитали як нам бути з квитком, куди краще поїхати, де тут центр. Вона вирішила нам показати куди їхати та проїхалась разом з нами. Висадила. Ми приїхали на ту станцію з якої починали. Пішли в бік готелю.
У номері зустрів нас відпочиваючий мужчинщик та героїнова француженка. Якась французька попса на фоні, для мене чомусь взагалі було сюрпризом, що тут одна з офіційних мов саме вона. Друга — нідерландська. Згодом ми вийшли прогулятися та пошукати бельгійський шоколад, вафлі та пиво. Ми це знайшли та це хоч якось покращило цей день. Що-що, а вафлі тут смачні. Але хіба їх важко робити? Але такий вид фаст-фуду мені подобається. На кожному кроці заклади з картоплею фрі, бургерами та пивом. Загалом ця країна архітектурно нагадує деколи Київ, деколи Харків, а деколи Одесу.
Багато людей, це вечір понеділка, а паби та ці наливайки з бургерами переповнені, це приємно. Тут стільки культур, я думаю, що тут ледь кожен другий був корінним бельгійцем. Але абсолютна більшість — це люди з близького сходу або афро. Пройшлися містом. В центрі немає супермаркетів. Серйозно, тут усюди просто такі маленькі страшненькі ґанделики, де продається тільки пиво, дорогі бутерброди, презервативи, якісь навушники та чомусь усюди гелі для душу. На кожному кроці продаються гелі для душу, а я б так не сказала, що ними хтось зловживає, хоча варто було б.
Це місто не вражає так, як я очікувала. Воно взагалі не вражає. Дещо лякає, бо тут багато хто йшов та дивився на груди, багато хто ходив з рюкзаками попереду та тримаючи міцно телефони в руках.
Місто пряме та логічне. Якщо тобі треба з пункту А в пункт Б, то просто йти прямо. Будівлі причудливі та з різних часів, іноді це виглядає красиво, але зазвичай ні. Куди б не було потрібно ти можеш пройтись пішки, бо все доволі близько.
Помітно як я розпещена життям в німецькому селі та тишею після 22. Мало хто збирається розходитися по домівках, хоча скоро вже вівторок. Під вікнами де сидять компанії в кафе галасують та випивають. Вдень багато зустрічала людей, що очевидно були під чимось. З одного боку — це свобода, але й з іншого це лякало.
До вокзалу вирішили піти дуже довгим шляхом, що не пропонувався картами. Пройшли церкви та маленькі замки, а під кінець вийшли на вулицю, де багато емігрантів. Спустившись ще трохи нижче побачили дівчат, що очевидно зазивали до своїх інтимних послуг. В тих районах, на які ми подумали, що то гетто, виявилося майже центром. Біля іншого району — вулиця червоних ліхтарів. Це точно не те, на що я очікувала від заходу європейського союзу.
Місто вимотує постійними думками про безпеку та напругу. Ти постійно хочеш повернутися туди, звідки приїхав. Настільки часто «пісяючих хлопчиків» я не бачила ще ніде, багато блювотиння та бруду. Та деякі вулички та райони досить милі та затишні.
В Бельгії все найкраще йде на експорт, тому не бачу сенсу її знову колись відвідувати.
