Працюючи над цим дописом, я зустрівся із браком дійсно хороших досліджень. Причина цього є те, що Захід просто не мав проблеми, про яку йдеться, останні 80 років. Розумієте, справа в тому, що жителі розвинених країн, на дослідження яких я в основному спираюсь, розглядають питання біженців, як правило, виключно з боку країни приймаючої. І це при тому, що по майбутньому країн, звідки тікають, дана тема б’є в рази болючіше і лишає на суспільстві значно більший слід.
Для європейських лівих – це той самий дівьорсіті, для правих це та ж сама лякалка. Ми не будемо зараз ламати багнети, чия правда.
Європейці радо обговорюють (і можна зрозуміти чому) питання інтеграції, недопуску утворення гетто із національних меншин, як допомогти знайти роботу, налагодити менталку, і таке інше. Проблема в спробі розгледіти біженця, як людину, яку зв’язує лише одна країна, але це не просто не так, в даному випадку зв’язок максимально гострий.
Останнім часом біженці - тема особливо болюча, як для українців, що лишилися всередині країни, так і тих, хто виїхав.
Описати ці взаємостосунки можна як гостру атазагорафобію і заздрість з одного боку, і сильне роздратування та ескапізм з іншого. З ушатів ллється про зйобиків, ТРО «Мюнхен», «лишилися найкращі» і звісно коронне «Чому ви не відпиздили далекобійників?». Гостроти останньому додало те, що це неслося водночас із мітингом десятка русаків в Фінляндії. Бастували русаки при тому за те, за що у наших свої б вже кидалиси помідорами з подвійною силою.
Незрозуміло навіщо підливає масло у вогонь і держава. Від офіційних осіб можна почути, що вона зайняла позицію перших. Навіть президент у новорічному зверненні виписав останніх з громадян.
Не можна сказати, що подібна риторика взагалі нічим не обґрунтована. Тут можна пригадати людей, які аб’юзять європейську соціалку. Звісно, питання в тому, що більшість з таких критиків не розуміють, як вона працює, від того побутує думка, що це такий собі чіт на нескінченні гроші. І, звісно, Тиса, однією назвою річки сказано все.
Можна згадати осіннє інтерв’ю Dou серез айтівців, де деякі товариші серед умов повернення оголосили «перемогу над корупцією», хоча масштаб, як на мене, був м’яко кажучи перебільшений: подібних айтвіців не складно знайти і всередині кордонів неньки.
Зрозуміти тут можна і державу: як би цинічно не звучало, але їй потрібні рекрути, потрібна економіка, і звісно, існують люди, які бути рекрутами не хочуть, і намгаються від того збіжати.
Останнє що я хотів би зробити – розвести когось на емоції і подальший обмін образами. Сьогодні я спробую описати той масштаб поляризації і конфлікту, що розростається, бо як на мене, справа тут далеко не в Оксанах на польських прутнях.
Біженець зйобіка не зрозуміє
Чим взагалі біженець відрізняється від мігранта? Суперечка насправді досить довга, є навіть два основних бачення: нормалістичне, тобто аналіз соціального досвіду і реалістичне, де різниця мінімальна, якщо взагалі є.
Тут я посилатимусь на даний аналіз: як на мене, він один з небагатьох який намагається розкрити тему. (принаймні серед тих, що мені вдалося знайти).
Висновок насправді досить простий і банальний. Насправді, різниця лише в намірі.
Правда в тому, що практично весь період незалежності нашої держави кількість людей, які мріяли поїхати з неї, була досить високою, і багато хто це навіть робив.
Одна з моїх одногрупниць прямим текстом колись написала, що вона досить зраділа всім цим європейським програмам, бо для неї це стало простим способом звалити.
Я пропоную взяти і відділити трохи мух від котлет. На мій погляд, біженець – це не просто політкоректна назва мігранта, через розмитість останнього терміну. Різниця між звичайним мігрантом і біженцем полягає в соціальній ідентичності. Біженець не готувався і не планувавй від’їзд, що відбилося на його досвіді.
І якщо питання грошей чи мови в цьому плані поправиме, то от питання психології зовсім інше. Біженці відчувають себе викинутими з батьківщини, що як раз і вирізняє звичайну міграцію від вимушеної. Мігрантом можна бути як в мирний час, так і не в мирний.
Яким би не був рівень життя у вашій країні, завжди є один досить важливий аргумент залишитися в ній. Цей аргумент – усталені соціальні зв’язки. І саме їх розрив завжди стає головним викликом перед мігрантом. Наскільки б рішучими не були ваші наміри поїхати, саме зв’язки будуть аргументом проти, і тільки потім вже патріотизм, якщо він взагалі є.
Коли людина планує їхати закордон, то вона готує себе до цього, в тому числі морально: люди, які опинилися за кордоном і вже планували від’їзд чи принаймні мали подібне бажання навряд чи відчують той шок, який відчуває перед собою біженець.
Так, із наміру вилазить вже наслідок цієї ключової відмінності: схильність до адаптації. І чим важливіше для людини були втрачені соціальні зв’язки, тим тяжче адаптуватися буде потім.
Спішу заспокоїти деяких українців, що бояться, що співвітчизники закордоном забудуть неньку, і стануть справжніми поляками, чехами чи німцями. Принаймні це покоління точно не стане. Ідентичність, особливо загострену травмою, змінити якщо не неможливо, то досить складно за такий час.
І всі, хто живе закордоном, про це чудово знають, і цей конфлікт відчувають на собі. Вирішує кожен ці проблеми по різному. Але здебільшого звичайний мігрант знаходить рішення ще при плануванні переїзду, тоді як біженцям приходиться переступати через себе. При тому ще часто відчуваючи себе жертвою.
Нерозуміння цього як раз і породжує плутанину. Одні продовжують насолоджуватися життям, немов нічого і не сталося, швидко знаходять нову роботу, друзів, вступають у місцеві навчальні заклади, і всіляко інтегруються. Для інших же це часто питання переступити через себе, присипане відчуттям певної зради. За дослідженнями, 46% біженців було складно залишити рідний дім.
Але якщо з ідентичністю все приблизно зрозуміло, то залишається питання, що це за ідентичність?
Біженець емігранта не зрозуміє
Колись, в пості про Атаку Титанів, я намагався пояснити звідки ж береться націоналізм і взагалі ідентичність.
Ернест Ренан, французький історик XIX століття і філософ, писав, що нація – це щоденний плебісцит. Однак складно назвати плебісцитом щось, що є радше безальтернативним.
Мова, культура, особиста філософія і цінності і все те, що часто визначає ідентичність конкретної людини, просто неможливе без інших людей.
На наші погляди і філософію життя, формування нас як особистості, впливають інші люди, з їх соціальним впливом на нас, і в першу чергу, наше коло спілкування. Їх же погляди впливають на нас аналогічним чином.
І саме це – та межа, яка відділяє новоприбулих від тих, хто живе за кордоном вже досить довго. Якщо ви коли-небудь спілкувалися із такими людьми, то могли помітити, що їх взагалі бачення країни лишилося приблизно в тому році, коли вони з неї поїхали.
Для багатьох тих, хто поїхав за декілька років, особливо по славнозвісній причині «ця країна мені нічого не дала», просто не можуть зрозуміти причини половини переживань, а тим паче причини чому люди хочуть взагалі вернутися. Від таких людей легко почути певний нігілізм, іноді навіть досить цинічне відношення до подій. Складно знайти якийсь патріотизм там, де його ніколи не було. Звісно, потрясіння, як війна, вносять свої корективи, але так буває доволі не завжди. Часом навіть прямі жертви росіян, яким вони спалили хати і зруйнували життя, проросійських поглядів не відкидають, а тут…
Особливо помітно це по мігрантах, які від’їхали ще за союзу, і особливо, якщо вони від’їхали далеко.
Щож, час перемити кісточки славнозвісній канадській діаспорі. Особливо мова про ту її частину, що брала участь у війнах на боці націоналістів, або була наближенною до них. Коли ти вклав безліч зусиль в боротьбу за свою країну, складно стати громадянином іншої.
Складно не помітити наскільки часом бачення України між ними, і між сучасними мігрантами просто складає прірву.
Любити рідну країну звісно приємно на відстані, от тільки відстань ця хоча б трохи скоротилася тільки в останнє десятиліття, а де люди черпали розуміння ситуації до того? Та нізвідки.
На 1991 рік бачення діаспори на суспільство як таке оформилося напівміфічним і досить бінарним: де суспільство поділено на громаду досить схожу на ту, що у їх містечку, і на щось так само рафіновано радянське. От в результаті і виходить, що при контакті дальньої діаспори із тими, хто прибув нещодавно, чи взагалі з тими, хто залишився, шляхом інтернету виходить щось досить потішне, із питаннями, де купити Тетерева в Оттаві. В штатах є навіть ціла релігія, де в ролі Ісуса Даждь-Бог, а замість хреста тризуб.
І потішно це саме тому, що люди і не помітили як підмінили ідентичність симулякрами. Ця любов безумовно щира, але вони і самі не розуміють, що сформувалася вона здебільшого вже в мігрантському ком’юніті. І для них переїхати в країну, яку вони так люблять, означатиме пережити той самий шок, тільки по відношенню до трошки іншої ідентичності.
Їм варто віддати і належне, саме такі люди організовують протести, утворюють і фінансують закордонні волонтерські фонди, і взагалі займалися підготовкої інфраструктури для біженців, просто бо в них для цього вже був соціальний капітал і розуміння як працює система.
Але існує картина і абсолютно зворотня. Особливо вона характерна, для тих, хто приїхав в дев’яності–нульові. Так, є от цей трошки міфізований шар діаспори, але також не складно знайти і «громадян світу». Не складно на вулицях Варшави, Берліна чи Праги зустріти російськомовного українця, із російською музикою в плейлісті і кучою друзів російських мігрантів, а потім дізнатися, що він народився вже тут, або переїхав в ранньому дитинстві.
Проблема та ж сама, відрізняється хіба що тільки досвід. Зрозуміло, що таких не складно знайти і всередині країни, але хто впливав на них?
Та от в тому то і справа, що як раз ніхто не впливав на зворотнє, такі люди просто проґавили ті соціальні інститути, які утворювалися в останні десятиліття. І сперечатися із таким просто немає сенсу.
До цієї б категорії я б відніс і Тису. Це тема для просто окремої розмови. Всі ці ігри у козаків-розбійників з державою так само змушують відмовлятися від цих інститутів, як колись тікали варвари від центральної влади, про який я колись писав, а суспільний осуд тільки посилює його. Тому, коли ви бачите подібних панів, у яких за шаром байрактарщини не виявляється нічого, то дивуватися тут теж нема чому.
Міграція – це завжди стрес, а незапланована – шок і травма. І головне, що відбувається як раз стагнація ідентичності. Коли ти оточенний гомогенним суспільством, і воно різко зникає, то людина відчуває гострий моральний шок, який як раз і заповнюється або симулякрями або спробами здихатися від тяжкого зашморгу в вигляді нації.
Чи можна із цим боротися? Так. Для цього достатньо продовжувати, наскільки це можливо, користуватися державними інститутами та не випадати із інфопростору. Повністю цю межу перебороти не вийде, але її можна мінімізувати, до пристойного рівня.
Достатньо просто пам’ятати, що у вас все ще є дім. Але перешкодою у цьому постане річ, яка не те щоб сильно від вас залежить.
Лишившийся біженця не зрозуміє
У Рея Бредбері є таке оповідання – «Були вони смагляві та золотоокі». Там розповідається, як колоністи із Землі прилетіли на іншу планету, і навіть мріяли повернутися, але коли така можливість випала, виявилося, що колоністи не те щоб відрізняються від марсіан.
В попередньому розділі я зачепив питання Канадської діаспори, але більшість з них «діаспорою» були не відразу, на початку вони скоріше були нагадували класичних біженців. Але де ж пройшов водорозділ?
Розумієте, і мова, і культура, і цінності – це безумовно важливо, але ще більш важливим є колективний досвід.
Іноді цей досвід може бути настільки разюче різним, що нації розпадаються на дві інші. В їх основі все ще можуть лежати попередні ознаки, однак ідентичність, філософія і сприйняття в суспільстві може виявитися далеко не однаковим.
Американські колоністи в реальній історії, як і у Бредбері, свого часу теж настільки сильно пережили інший досвід, що навряд повернеться язик назвати їх британцями. Після об’єднання ФРН з НДР в Німеччині досі існує неписана межа. Ще складніше буде об’єднатися Кореям, суспільство південної пішло по абсолютно іншому шляху еволюції, і не сказати, що серед жителів півночі не знайдеться захисників старого способу життя.
От щось подібне відбувається з українцям просто зараз і чим більше триватиме війна, тим більше посилюватиметься розкол.
Я не прогнозую появи «нації зйобків». Я не можу сказати, що прірва нездоланна, але вона існуватиме. Врешті-решт, не можна казати, що у біженців взагалі немає досвіду війни.
Але коли люди сідатимуть і обговорюватимуть війну, вони згадуватимуть все що завгодно. Від прильотів ракет і козаків-розбійників із ТЦК, від спільного волонтерства і до того, як штурмували посадки. Але за цим столом біженцю просто не знайдеться місця. Йому просто не буде чого розказати. Війна це не тільки біль і страждання, це ще потужний соціальний клей, який створює те, з чого складається національна солідарність.
І тут складно щось пояснити раціонально. Потуги біженців нагадати, що вони так само українці чи патріоти, для немало кого виглядатимуть смішно, якби жахливо це не звучало.
Навіть сприйняття себе буде інакшем, останні частіше сприйматимуть себе жертвами, бо саме такої соціальною позицією вони приймали рішення. Це само по собі не є чимось поганим, врешті решт війна не несе нічого хорошого, всі люди різні і опинилися в абсолютно різних обставинах і із різним сприйняттям ситуації, але факт лишається фактом, а стіна, нажаль, лишається стіною.
Не-біженцям складно збагнути весь пережитий стрес співвітчизників, і так само їм складно буде пояснити, що вимушена міграція – це також потік страждань, а не тільки радості життя «в нормальній країні», і головний з цих страхів - страх самотності і відчуженості, який спричиняють не тільки життя серед чужих, а ще й страх неприйняття своїми.
Найстрашніше за все той факт, що це, мабуть, ніколи не пройде. Це клеймо на все життя, і позбутися його буде досить важко.
Висновок
Закордоном зараз проживає близько 8 мільйонів українців. Кожен третій. Це значить, що у кожного є такий друг, знайомий або родич. Я не можу прогнозувати капітальну поляризацію чи повну стіну нерозуміння.
Саме цей факт є запобіжником від радикалізації. Ти не можеш підтримувати дружні стосунки і вважати людину водночас поганою і не розуміти їх.
Але це не значить, що це не буде болісний досвід, це не значить, що на великій кількості людей клеймо. І що з ними робити, не дуже зрозуміло. Не те щоб це значить, що вас будуть дискримінувати. Але готуйтеся до нерозуміння з тими, кого колись розуміли з напівслова.
Коли війна закінчаться і люди почнуть вертатися, хтось із власного бажання, когось змотивують обставини, треба пам’ятати, що злость і обмеження, аж ніяк не розширюю когорту перших.
Я не те щоб хочу когось шантажувати, розповідаючи, що вони мають постаратися, щоб біженці вернулися. Ні. Але не мало хто скоріше двічі подумає, бо люди повертатимуться в першу чергу в пошуках втрачених соціальних зв’язків, орієнтирів, і тут вам починають говорити, що ви погані, і ви нас взагалі не зрозумієте, збігли на все готовеньке.
Я пропоную згадати, що зараз не 19те століття, і навіть не 20те, інформація долітає максимально швидко, підтримувати зв’язки на відстані, як ніколи легко, і варто пам’ятати, що така відстань у біженців сучасних і біженців 20-го століття набагато менше. Не варто вимагати від людей того, щоб на їх місці не вчинили б ви, не варто забувати, що всі люди різні і у них різні обставини.
Але разом з тим, немало кому дійсно варто частіше займатися саморефлексією і пам’ятати, що ви українці, а батьківщина в біді. Благо за кордоном так само існує безліч інструментів їй допомогти. Ми не переможемо розрив, і це дійсно величезна трагедія, але його треба скорочувати, принаймні з демографічних причин.
