Відносно нещодавно на сайті видавництва «Апріорі» з'явилася книга з дуже красивою анотацією: загадковою, заманливою, з купою трикрапок... яка, попри це, містила буквально нуль інформативності.
Звісно, я могла полізти в гугл і пошукати щось більш детальне. Але ви ж знаєте, я людина проста: бачу книгу з дивною анотацією — купую книгу з дивною анотацією. А ще мною було дуже просто зманіпулювати, написавши, що це книга для літературних гурманів. Може, я ним стану, коли виросту... (це жарт, смійтесь).
Отак в мене й з'явився роман «Свічки догоріли» угорського письменника Шандора Мараї.
Обсяг книги разом із вступним словом перекладача складає 128 сторінок, тож навіть я зі своєю черепашою швидкістю впоралася за дві години. А потім ще на трохи зависла, дивлячись у стіну. І що я вам хочу сказати з цього приводу...
По-перше, загадкова анотація має сенс! Якщо я зараз спробую розповісти вам, про що історія, то ризикую подати це надто банально й узагалі відбити бажання її прочитати, бо не знаю, як можна зробити по-іншому. Саме тому частково візьму приклад із видавництва — вибачте, якщо ви прийшли сюди за детальним переказом.
Якщо коротко і в стилі мого мемно-жартівливого tone of voice, то все приблизно так: в одного чувака сталося непорозуміння з іншим чуваком, після якого другий звалив без пояснень, забивши на їхню дружбу ще з дитинства, тож перший сорок один рік (і сорок три дні!!) намагається зрозуміти, що в біса відбулося, а книга оповідає про той благословенний день, коли чувак номер два нарешті зволив явитись у дім чувака номер один власною персоною й щось пояснити (але це не точно).
Для тих, у кого раптом виникло запитання, як можна сорок один рік возитися з якогось подією в минулому: по-перше, там нічогенька така подія, а по-друге... от вам би сподобалось, якби сталося щось надзвичайно важливе, що вплинуло на ваше життя, але ви нічорта не розумієте, яким чином і чому це все відбулося (і психотерапевта поблизу немає)? Отож-бо. І чим далі ви просуваєтесь по сюжету, тим напруженішим стає читання, тим більше хочеться вже й самим зрозуміти, що це було таке...
Власне, основна дія роману — це нічна розмова між Генріком і Конрадом (чуваки мають імена, а я тільки тепер про це сказала, жах!) про ті давно минулі часи. Ну як розмова... Радше монолог Генріка, в якому він розповідає про своє бачення того, що сталося. Сорок один рік — це достатній термін, щоб багато чого зрозуміти, і Генрік зрозумів. Тож він хоче поставити своєму гостю лише два запитання, які тепер мають для нього значення.
Виходить так, що сто двадцять вісім сторінок і один день насправді охоплюють ціле життя, розповідаючи про подію, що розділила його на дві частини. Перша частина була власне життям, а друга — лише тінню першої. Тому разом із загадками минулого тісно переплітаються питання про те, що ж насправді значуще й цінне в нашому житті, заради чого його варто жити.
Тут дуже хочеться зазначити, що ближче до середини книга почала страшенно нагадувати мені роман Харукі Муракамі «Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі». Там найближчі друзі головного героя так само зникли з його життя без пояснень і причин. Я читала ту книгу п'ять років тому, тож можу не пам'ятати дрібних деталей, та й сюжети дуже сильно різняться, але, як на мене, вона має дуже важливу спільну річ із романом Мараї: думку про те, що навіть близькі нам люди не завжди поводяться так, як ми очікуємо, що у всіх можуть бути таємниці, що ми не все можемо зрозуміти — і це треба просто прийняти.
А от після цієї думки шляхи романів розходяться. Цкуру це усвідомив, і в нього ще залишився час, щоб жити по-справжньому. А Генрік прожив більшу частину життя в очікуванні того самого моменту, коли зможе все з'ясувати.
«[...] заради цієї помсти я жив сорок один рік, заради неї я не вбив себе і не дозволив, аби мене вбили інші, і заради неї я, дякувати небові, нікого не вбив. Моя помста полягає в тому, що ви повернулися через охоплений війною світ, по замінованих морях, на місце злочину, щоб відповісти мені і разом встановити правду. Така моя помста. А тепер ви повинні дати відповідь».
Чи отримав він відповіді... Навіть якщо так, то яке це має значення тепер? Якщо ні, то заради чого все було?
Отакі в мене трохи хаотичні враження. Книга мені неймовірно сподобалась, я точно знаю, що перечитуватиму її через кілька років, бо вона мені дуже нагадує вино, в якому згодом розкриються нові ноти.
А ще я страшенно хотіла б побачити екранізацію. У Шандора Мараї МЕГАвізуальний текст, тож якщо за це гарненько взятися, може вийти щось прекрасне в зовсім іншій площині прекрасності.
Написано для телеграм-каналу "Нотатки про книги і вино".
