Ви колись задумувалися, про що «думають» речі, які нас оточують?
Уявіть собі стару, пильну полицю в маленькій крамничці іграшок десь на околиці Львова. Щодня повз неї проходять сотні людей. Вони поспішають, сваряться, купують яскравий, штучний крам під копірку, намагаються «вбити час» і навіть не помічають, як за ними уважно спостерігають чиїсь маленькі порцелянові або пластикові очі.
Ми, люди, звикли вважати себе вінцем творіння. Ми впевнені, що це лише ми обираємо одяг, книги, будинки чи іграшки. Але правда в тому, що речі також обирають нас. Вони чекають на полицях саме «свою» людину — ту, яка не просто скине їх у кошик через знижку, а відчує внутрішній вайб.
Найбільша розкіш у нашому занадто швидкому світі — це бути почутим. Не просто вислуханим, а саме почутим. Коли ти відрізняєшся від більшості, коли в тобі немає «стандартних заводських функцій» краси, за якими всі женуться, ти часто почуваєшся самотнім серед натовпу. Ти наче сидиш у замкненій коробці, де фіолетова стрічка глушить твій голос.
І яке ж це диво — зустріти когось, хто раптом зупиниться, подивиться на тебе, поправить твої безглузді жовті окуляри й запитає: «Тобі боляче?» І в цю мить весь світ навколо затихає. Бо з'являється той, з ким можна розділити плин часу, перший зимовий сніг чи навіть шматочок ламкого шоколаду.
Письменство для мене — це спроба подивитися на наше щоденне життя з незвичної висоти. Можливо, навіть з висоти верхньої полиці крамниці. Помітити дива у буденності, розгледіти магію у звичайних львівських будинках і нагадати кожному з нас: десь у цьому величезному всесвіті обов'язково є людина, яка розмовлятиме з вами однією мовою. Навіть якщо весь інший світ вважатиме це фантастикою.
Ці думки про пошук споріднених душ, про таємниці інших реальностей та магію, що ховається зовсім поруч, надихнули мене на написання книги «Рейчел та родина Берешів». Це історія, що починається на полиці львівської крамниці, але веде далеко за межі зірок.
