Економічні аспекти
Життя татар Буджаку та Добруджі в XVIII столітті зазнало значних змін порівняно з XVI століттям. Хоча буджакці перейшли на осілий спосіб життя і почали займатися землеробством, вони не відмовилися від скотарства. Для великої кількості стад коней, овець і великої рогатої худоби потрібні були просторі пасовища з соковитою травою. Це часто викликало конфлікти з сусідами, особливо з вищезгаданими молдаванами. Незважаючи на це буджакські ногайці підтримували дружні стосунки з румунами Молдови та Валахії і навіть допомагали їм з хлібом у непродуктивні періоди.
Багато європейських мандрівників і дипломатів звертали увагу на такі особливості буджакських татар, як гостинність, доброзичливість і працьовитість.
Епоха Великих географічних відкриттів значно вплинула на торгівлю в Османській імперії. Старі торгівельні шляхи зі сходу через Східну Європу занепадали, постійні війни виснажували економіку. Тому туркам треба було якось підвищувати економічну міць країни зсередини.
Процес переселення супроводжувався активним освоєнням нових територій, будівництвом сіл і міст, прокладанням доріг. Татари розвивали ремесла та торгівлю, що сприяло економічному процвітанню регіону.
Переселенці розпочали поступове відродження перегінного скотарства й натурального землеробства. Хоча в основному вважається, що буджакці були класичними кочовиками, є думка, що все ж таки ногайці на території Добруджі та Буджаку не мали повністю кочового способу життя. Високий сніговий покрив та морози узимку, осінні дощі, літні засухи, настільки сильна ожеледиця, що тварини не могли розбити льодовий покрив, щоб дістатися до підніжного корму — це все було причиною того, що скотарям доводилось запасати корм для худоби. А це незручно та й загалом неможливо при кочовому стилі господарювання.
Загалом татари в цьому регіоні мали велике різноманіття скоту. Є згадки про свійських птахів, овець, кіз, крупну рогату худобу і навіть верблюдів. Зі свідчень турецького автора кінця XVIII ст., верблюдами орали землю, на якій вирощували просо та ячмінь. Якщо ячмінь закінчувався, то худобу годували просом, який їли самі люди. Деякі місцеві народи їх за це прозвали просоїдами. Можливо через те, що самі місцеві землероби вирощували пшеницю для себе, а овес, ячмінь (або просо) для худоби.
Скотарство було однією з найважливіших галузей господарства в Добруджі та Буджаку в кінці XVIII - на початку XIX століття. Про його масштаби свідчать спогади мандрівника Евлія Челебі XVII століття, який писав, що щорічно поблизу острова Зміїний забивали до 40-50 тисяч корів. Лише на околицях Кілії татари утримували до 62 тисяч овець та 70-80 тисяч голів рогатої худоби. Кількість овець у регіоні значно зросла з 888 тисяч у 1769-1774 роках до 2,7 мільйона голів у 1812 році. Якщо ці цифри хоча б трішки відповідають дійсності, то це свідчить про те, що скотарство розвивалось та повністю покривало продовольчі та ринкові потреби регіону. Ця галузь забезпечувала регіон м'ясом, молоком, шерстю та іншими продуктами тваринництва, а також була частиною експорту до сусідніх країн.
Ще в Середньовіччі мандрівники відзначали, що конярство було основним заняттям татар. Використовуючи знання про монгольських та арабських скакунів, вони вивели нову породу – "добруджанці", яка увібрала в себе кращі якості обох предків. В інших частинах провінції переважало вівчарство, адже природні умови сприятливо впливали на цю галузь. Татари успішно акліматизували ангорських кіз, мериносів та курдючних овець. Розводили також буйволів, верблюдів і волів, які використовувалися як тяглова сила. Вівчарство давало не лише м'ясо і молоко, але й вовну для експорту, а шкури тварин оброблялися в місцевих ремісничих центрах.
Молдавські чабани (мокани) гнали овець та велику рогату худобу на продаж до Австрії, росії та Туреччини. У 1811-1812 роках серби та буджацькі татари випасали 23 144 овець, а трансільванські чабани (каралаши) - 5467 голів худоби. Ці дані свідчать про те, що скотарство було не лише місцевим заняттям, але й давало можливість для торгівлі з сусідніми країнами.
Є описи як турецькі та вірменські купці прибували до татар для обміну продуктами скотарства, такими як сир, сало (ймовірно бараняче або яловиче), вовна та худоба, на паперові тканини, сап'яни, ножі та інші товари. Цікавим є те, що татари відмовлялись від прийняття грошей за свої товари, вважаючи їх непотрібними у своєму господарстві. Зазначається, що лише татари-землероби використовували гроші для розрахунків з османами та молдаванами.
У XIX столітті Добруджа стала центром відгінного скотарства на Балканах. Багаті пасовища приваблювали сюди пастухів з Трансильванії, Валахії та Молдови. Щороку восени сюди переганяли тисячі овець. В середині XIX століття на зимових пасовищах Добруджі налічувалося до одного мільйона овець. З часом їх кількість зменшилась, адже частину отар стали переганяти в степові райони Криму.
Пастухи-мокани з Трансильванії часто одружувалися з мусульманським населенням Добруджі та залишалися жити тут. Вони селились у містах Меджидія (Medgidia), Хиршова (Hârșova) та Констанца (Constanţa), купували великі земельні ділянки. Їхні стада налічували до 5-6 тисяч овець та 2 тисячі голів великої рогатої худоби. Працювали у них безземельні татари, які мали репутацію.
З давніх часів великою славою користувався ярмарок Панаір, що проходив в селі Карасу (Меджидія). Після Кримської війни німецький натураліст Вютцер відвідав провінцію і побував на цьому ярмарку. Він зазначив, що тут зібралося близько 10 тисяч торговців з усіх куточків Османської імперії: зі Смірни, Адріанополя та інших міст. Серед них були представники різних націй: євреї, греки, вірмени, румуни і, звичайно ж, турки і татари.
Місцевий сільський лікар описує життя в 11 селах Добруджі де, окрім румун, проживають також татари і турки. Їхнє матеріальне становище загалом краще, ніж в інших місцях регіону. Деякі сім'ї, в тому числі й татарські, володіють значними земельними ділянками, отарами овець, тягловим скотом та необхідним сільськогосподарським інвентарем.
Султан Абдул-Меджид І видає указ від 2 вересня 1856 року, щоб вирішити питання з прийняття та розміщення переселенців з Криму. Розпочинається будівництво нового міста Меджидія на місці Карасу за ініціативою султана. Згідно з указом, планувалося швидко забезпечити житло та соціальну інфраструктуру для 50 тисяч татар з Криму, але фінансування та частина емігрантів, що направилася в Анатолію, не виправдали очікувань. Через 10 років в Меджидіі зосереджується лише 10 тисяч переселенців.
Головною економічною проблемою регіону залишалося сільське господарство. Основним недоліком розширення сільськогосподарських земель було скорочення площі пасовищ і луків з 9800 до 5700 гектарів, що призвело до зменшення місць для випасу худоби наприкінці 19 століття. І це призвело до проблем з кормом для тварин у Добруджі.
Після введення нового закону про рибальство, ринок регулювався і Добруджа стала основним постачальником риби. Кількість виловленої риби змінювалася від 7,3 мільйонів (1895-1896 рр.) до 18 мільйонів (1907-1908 рр.). У 1900 році податки з рибальства в Добруджі, зібрані румунською державою, перевищили 1 мільйон лей і досягли 3,78 мільйона лей у 1912-1913 роках.
З 1900 року бджолярство стало популярним заняттям у Добруджі. Наприклад, у місті Констанца в 1902 році існувало майже 3300 вуликів, з яких отримували понад 21 000 кг меду, 160 кг білого воску та 3800 кг жовтого воску.
Також в регіоні розвивалася промисловість, особливо гірничодобувна, з видобутком граніту для експорту.
Ярмарок вражав різноманіттям товарів: ром з Америки, тканини і вино з Франції, борошно з Одеси, і звісно скот, вовна та шкіра, якими в основному торгували татари.
