Добруджанський деспотат
З 1356 по 1411 року території Добруджі входили до складу утворення, яке зараз має багато назв: Добруджанське деспотство, Добруджанський деспотат, Добруджанське князівство, Карвунське князівство або Карвунський деспотат. Деспотат імовірно був християнським та, за сучасною версією, представляв собою державу гагаузів під назвою Узь Еялєт (Uzi Eyalet).
Деякі автори пишуть, що в турецькій традиції найменувань було звичайним називати країни іменами своїх ранніх правителів. Через що Добруджа і отримала таку назву. Але дуже цікаво, що в Добруджанському деспотаті було всього три правителя (в усякому разі, три відомих правителя). Іноді зустрічається інформація про те, що тут правили три брати: Баліг, Добротиця та Феодор. Але є більш поширена версія за якою правителями були Балік, Добротиця та Іванко, які, судячи з усього, були батьком, сином та онуком відповідно. Вони були представниками тюркського роду, а саме булгарсько-кипчацького. І можливо Добруджа несе ім’я Добротиці саме через те, що при його правлінні деспотат став незалежним. Але вже в період правління Іванка держава була підкорена Османською імперією, а сам останній деспот Добруджі загинув у битві.
Османська епоха
Подальше господарювання на цих землях турецьких султанів спонукає до заселення їх татарами у XIV–XV столітті. Саме в цей час сюди мігрують ногайці з терен Надволжя. Перші міграції були в кінці XIV століття і пов’язані вони були з поразками хана Тохтамиша еміру (титул правителя або князя в деяких мусульманських країнах) який нам відомий за прізвиськом Тамерлан.
У 1484 році кримські татари зайняли область Буджака, яка раніше належала Молдавії, але вона вже в той час була заселена деякими татарськими племенами. Цей край став спільним османсько-кримським володінням. У 1502 році у Буджак переселилась частина татар з Великої Орди. Кримський хан отримав доходи з цих земель. Кількість татар в Добруджі активно зростала.
Ці переселення були потрібні не тільки ногайцям, а й султанам Блискучої Порти (Османської імперії). Ногайська армія була дуже вчасним і вдалим поповненням для османської армії, особливо для походів на території Балкан та Східної Європи. Адже до Добруджі переселилося близько 100 тисяч ногайців. Вони оселилися в степовій частині регіону, яка була слабо заселена. Як на мене це дуже велика цифра, але декілька авторів кажуть про те що у битві під Нікополем османам дуже допомогла ногайська армія чисельністю у 35 тисяч.
Але це була не єдина причина чому султанам були потрібні кочові воїни, хоча, мабуть, головна. В політиці ти не завжди маєш всі хороші карти, або всі виграшні ходи, тому завжди є «але».
Зі сторони Кримського ханства назначався сераскир (голова війська) буджакської орди, він зазвичай був представником династії Гераїв, який зі своїм військом приєднувався до армії кримського хана під час воєнних кампаній, що було значним підсиленням.
Але в свою чергу Османська імперія була зацікавлена в тому, щоб ці землі населяли войовничі орди, тому що вони будуть гарним захистом кордонів імперії, а також стануть в нагоді султанам для подавлення деяких дуже самостійних та волелюбних кримських ханів, та близько розташованих до Буджаку васалів османського двору.
Проте і тут не все так просто. Для кримських татар та турків це могло дуже швидко перетворитись в непідконтрольну силу, яка може ослухатись свого володаря як тільки відчує сильний тиск, або як тільки він почне втрачати силу. В кращому випадку вони могли відкочувати подалі, а в гіршому напасти на свого правителя.
Тасін Джеміль у своїй книзі “Татари Добруджі та Буджака” описує значну присутність татарського населення в цьому регіоні протягом XVI-XVIII століть.
Вже в період походу Сулеймана Кануні на Кара-Богдан (Молдову) у 1538 році, турецько-татарські села та містечка в Добруджі та Буджаку були майже заповнені. Венеціанець Марко Венієр, який відвідав Добруджу наприкінці XVI століття, повідомляв, що оселився в регіоні з 40 000 татарами.
У середині XVII століття Халеплі Пауль, мандрівник, який відвідав Добруджу, описував населення регіону як “цілком татаро-мусульманське”. Цей факт підтверджується й назвами, які використовувалися для Добруджі та Буджака в XVI-XVIII століттях: “Тартарія”, “Татарська рівнина”, “Татарська земля/землі/місцевість” та інші подібні назви.
На початку XVII століття мандрівник Евлія Челебі описував Буджак як квітучий регіон з 200 татарськими селами. Згодом, кількість сіл зростала: у кінці XVII століття було нарахувано вже 300, а в середині XVIII століття кількість татарських поселень зросла до 500 на цій же території.
Вже у XVII століття відчувалася значна нестача земель для такої кількості населення та господарства. Саме в цей час фіксується багато скарг від молдавського населення щодо випасу татарами скота на молдавських землях. Але султан не збирався вирішувати це питання, тому що татари були списом і щитом для османського володаря проти козаків, які в свою чергу були такою ж зброєю в руках Речі Посполитої, як і ногайці в руках Порти.
Саме тому ногайці, використовуючи російсько-турецьку війну 1710-1711 роках, перетнули кордони Буджака та офіційно розташувалися на новому місці на молдавських землях. Проте цієї території невдовзі стало невистачати. Після середини XVIII століття деякі ногайці Буджака, під впливом російської пропаганди, мігрували на східний берег Дністра до росії, а деякі з них - на південь від Дунаю в Добруджу під час і після війни 1768-1774 роках. У 1793 році Тулча та Ісакча були повністю населені турками й татарами, за ними слідувала Суліна.
Все це свідчить про те, що татари відігравали значну роль в історії та культурі Добруджі та Буджака. Цей регіон був домом для численних турецько-татарських поселень у вигляді сіл, міст та кочових груп, що відбилося в його назвах того періоду.
Після цього було ще декілька хвиль еміграції до Добруджі, а саме масова еміграція кримських татар після захоплення Криму російською імперією у 1783 році, яке ще називають першою анексією Криму, через те що ця подія відбулася вдруге, але вже у 2014 році. У спільній статті Дмитро Урсу та Ельдар Сейдаметов стверджують, що з 1783 по 1918 роки Крим покинуло 1 млн. 800 тис. татар. Це було викликано умовами які російська імперія створила для корінного народу Криму. Є думка, що від російської окупації до Османської імперії тікало від 30 до 100 тисяч кримських татар. Треба зауважити, що це дуже великий діапазон, що на жаль не дає ясної картини щодо кількості мігрантів.
1806 рік, нова війна між росією та Османською імперією, з точки зору сьогодення можна, навіть, сказати чергова. Європа під впливом Наполеонівських війн, які в свою чергу беруть свій початок від Французької революції, зазнає змін. Але що є незмінним, так це те що імперії мають постійно воювати, політично давити на сусідні країни, жити реваншизмом та бажанням розширяти свій простір. Саме такі причини призвели до нової війни між Туреччиною та росією. Туреччина під шум перемог французьких військ вирішила повернути вплив над втраченими територіями. А це не сподобалося росії, яка, що теж незміно, почала військові дії проти Туреччини без оголошення війни.
Однією з головних тактичних цілей у стратегії росії була спроба домовитись з буджакськими татарами, щоб останні не перейшли на сторону османських військ.
Саме через такі плани російських генералів відомий для українців діяч, який вплинув на хід та розвиток української мови та літератури, а на момент 1806 року штабс-капітан російської імперської армії Іван Петрович Котляревський отримав нагороду. Котляревський на початку війни вів “Журнал военных действий” і нагороду отримав саме за успіхи
“в склонении буджацких татар быть приверженными росии, в чем успел и атаманов их привел в российский стан, за что всемилостивейше пожалован орденом св. Анны 4-го класса”.
Іван Котляревський разом з бригадиром Катаржи:
“Странствуя несколько дней по смутным жилищам варварского народа сего и переходя из деревни в деревню к старшинам и начальникам их, находили везде толпы вооруженных татар, собирающихся для советов насчет российского войска; татары, хотя знали по разнесшимся слухам, с какою добротою и приязнью обращаются войска российские в Бендерах, и что, будучи властителями города, не входят ни в какое распоряжение против обычая турков, а между тем от посланных услышав обещание дружелюбия, даже выгод тех, что войска за все взымаемое у татар будут платить наличными деньгами”.
Тобто росіяни обіцяли не чіпати татар та турків, і платити грошима за продукти, які російські солдати будуть купляти у місцевих.
Деякі автори пишуть, що буджакці були бідні, а інші стверджують, що тут було чим торгувати. У відомостях турецьких авторів 1740 року записано, що татари, які жили на плодючих землях Буджака, відзначалися “великою заможністю”. Вони володіли значним числом овець, крупної рогатої худоби, коней і двогорбих верблюдів для обробки землі. Врожай пшениці (зокрема “арнаутської”), ячменю та інших зернових культур був настільки великим, що їх вивозили на продаж до Кілії, Ізмаїла і Аккермана. Молочні продукти та топлене коров’яче сало також постачали до Константинополя. Деякі татари самі реалізували свої товари, обходячи посередників серед місцевих вірмен і турків.
Ніколай Русєєв зауважує, що обіцянки та дійсність уживаються з великими труднощами. Російська армія, що вторглася на татарські землі, не втратила часу даремно. “Рускій дух”, а точніше “дух хищення” та “дух корупції”, негайно прокинувся у військових. Командири полків та спекулянти з Одеси й Херсона скуповували худобу за безцінь, а потім перепродавали за значно вищі ціни.
Втім, незабаром їм набридло й це. З'явився простіший спосіб збагачення: козаки безкарно крали худобу у татар, які не мали можливості охороняти свої стада. А командувач замість того, щоб зупинити грабунки, сам брав у них активну участь. Він продавав вкрадену худобу російським і молдавським купцям, ділячись здобиччю з іншими офіцерами.
Але не варто вважати, що турецька армія була краща. Турецький командувач одразу приступив до жорстких дій. Він прибув до фортеці Ізмаїл зі своїми солдатами, стратив всіх хто хотів перейти на сторону росіян у самій фортеці, зруйнував татарські селища на околицях Ізмаїлу та наказав всім місцевим разом з продуктами та фуражем перейти до фортеці, що значно посилило позицію османських військ.
Чим довше затягувалася війна, тим більше вона перетворювалася на змагання хто перший зможе схилити на свою сторону татар. Недисциплінованість, корупція, грабіж місцевих та небажання звертати увагу на скарги татар призвело до того, що три четверті ногайців перейшли на сторону турків. Це розглядалося росіянами як повстання.
За словами француза, який прийняв підданство російської імперії через свої роялістські погляди, тобто, який під час Французької революції підтримував монархічні принципи, а не республіканські, Александра Фьодоровича Ланжерона, якого насправді звали Louis Alexandre Andrault, comte (граф) de Langéron, його відділ впіймав "нескінченні натовпи татар", які готувалися до переселення в Ізмаїл між озерами Кочегул і Котлибух. Російські військові розгромили конвой, захопили велику кількість візків, коней і скоту. Хоча в темряві вони втратили приблизно половину здобичі «але і іншої частини було достатньо для того, щоб збагатити весь загін». Треба звернути увагу на слова «збагатити весь загін», що підкреслює характер ведення війни та характеризує військових російської армії. Хоча, зазвичай, російська пропаганда просуває наративи, що тільки татари грабують та вбивають мирне населення заради особистого збагачення.
Саме в цей період, тобто під час першої анексії Криму та російсько-турецької війни 1806-1812 років татари як кримські, так і буджакські, почали масово емігрувати до Добруджі. Втім, не всі вони осіли в тут, тому що велика частина пішла далі до Анатолії. І попри це, татари-переселенці дуже активно заселяли землі Добруджі, через що на Балканах її прозвали Мала Татарія.
Добруджанські татари, що оселилися в Добруджі до Кримської війни, були відомі як Kabail. Їх кавалерійський ескадрон входив до елітної армії Нізам-і Джедід султана Селіма III. Ця кавалерія відіграла ключову роль у протистоянні Махмуда II проти Мухаммеда Алі Єгипетського, а також брала участь у придушенні повстань та воювала на боці османів під час Кримської війни.
Служба ескадрону охоплювала й віддалені від Добруджі райони, такі як Хіджаз, що за 4 тисячі кілометрів від рідної землі. За наказом султана Махмуда II татарин з Добруджі, Кара Хусейн, успішно ліквідував жорстокий яничарський корпус. Вдячний султан призначив його генерал-губернатором Болгарії.
Цікавим є епізод, який відбувся у 1898 році, коли мер Меджидії Кемаль Ага Амет, будучи татарином, звернувся до міністра культури Таче Іонеску з проханням профінансувати будівництво православного храму у мусульманському регіоні.
Доля татар у період османського панування в Добруджі, була не легкою. Багато з них були вимушені переселитись сюди під впливом тяжких обставин. Але все ж для багатьох буджакських та кримських татар Добруджа стала новим домом. А самі добруджанські татари відігравали значну роль в Османській імперії, а також виявляли етнічну та релігійну терпимість.
