Отже були собі шестеро друзів - не розлий вода. Мали вони секретне місце зустрічі – закинутий будинок невідомих Ґаннерів (у яких друзі і позичили собі ім’я), а ще, як стверджує анотація книги, мали вони спільні таємниці. І все було б добре, якби якось одна з Ґаннерів не припинила спілкування з іншими. Чому це сталось? Невідомо. Але решта друзів починають звинувачувати одне одного і поступово віддалятися. Їх дружба уривається…
Але ненадовго. Трохи згодом, коли Ґаннери виростають і роз’їжджаються по різним містам, вони починають знову переписуватися. Оповідають про своє життя-буття, але й досі уникають розмовляти про Саллі (це та дівчина, що вирішила з ними більше не спілкуватися). А коли решті Ґаннерів виповнюється років по тридцять, у них виникає привід нарешті побачити одне одного, адже Саллі вкоротила собі віку, зістрибнувши з моста.
П’ятеро друзів зустрічаються на похороні колишньої подруги; попереду на них чекає ніч в одному будинку, де нарешті розкриються всі секрети.
Принаймні, це я так думала.
Підкуплена таємничою назвою книги (хоча в оригіналі вона називалася просто Ґаннери) і не менш інтригуючою анотацією, я очікувала добрячий психологічний трилер, в якому поступово буде розплутуватися клубок минулих подій і зрештою авторка дасть відповідь на головне питання – що спонукало Саллі полишити друзів (і не просто віддалитися від них, а ЖОДНОГО разу не заговорити з ними до кінця свого життя)? А як бонус – пояснити чому Саллі стрибнула з моста. З другим авторка сяк-так впоралася – у Саллі було важке життя (мати-алкоголічка, насильство в дитинстві тощо), а от перше особисто для мене так і залишилося загадкою. Бо авторка не дає якоїсь конкретної відповіді.
Натомість, персонажі починають по черзі виголошувати фразу «Це трапилося через мене» і сповідатися у якомусь дрібному або не дуже грішку, пов’язаному з Саллі. Усі, крім головного героя – як подивитися святої людини і найліпшого друга Саллі. Ага, подумала я. Певно тут і криється страшна таємниця. Та насправді не було там ніякої таємниці. Головний герой і справді виявився святим, а Саллі у свою чергу дізналася про дещо з ним пов’язане. Але з невідомих причин (дуже розмитих і не певних), вона вирішила про це йому не розповідати. А щоб було легше заперечувати цей факт, Саллі розірвала всі стосунки з друзями. Так виходить? Чи в неї просто накипіло через всіх друзів одночасно? Чи причина її відчуження взагалі не стосувалася її друзів?
Я би не почувалася такою розчарованою, якби жанр книги відповідав заявленим очікуванням і не намагався видавати з себе щось інше. Адже, якщо не дивитися на цю лінію з Саллі (яка, між іншим, в якийсь момент просто відходить на задній план і розчиняється в історії), «Ґаннери» – це чудова і глибока історія. Про дружбу, яка тут не виглядає картонною та клішованою. Про дорослішання та плинність життя. Про прийняття головним героєм неминучої сліпоти і те, як він намагається встигнути запам’ятати всю красу світу, вчиться асоціювати певні образи з музичними композиціями, а ще жити в темряві. Про стосунки батьків і дітей. Про підтримку і любов. Ця книга – дійсно чудова історія, яка подекуди змушувала плакати, а ще – сміятися. Авторка майстерно описує життєві ситуації, її персонажі – живі, а їх діалоги справжні. Я проковтнула книгу за два вечори, і навіть якби вона була утричі товщою, мені б усе одно не було нудно її читати.
І попри це разом з приємними враженнями, на язиці залишився присмак обману і не виправданих очікувань. Бо книга намагається вдавати з себе те, чим вона не є. Бо автор укупі з видавцем пообіцяли мені гарний трилер. А історія тим часом змінювалася і набувала нових форм…
Насамкінець хочу сказати, що книга варта прочитання. Там є над чим подумати і є моменти, над якими ви будете щиро сміятися. Але разом з тим не варто очікувати, що Ґаннери розкриють вам всі свої секрети.
