Те, що ми шукаємо в інших, ми повинні дати собі самі

Знаєте, я розумію, що моя допитливість — це та риса, яка дозволила мені не відчувати "дня бабака", бо не було ще жодного періоду, який би не наштовхнув мене на якісь роздуми, навіть якщо голова вибухає . Тому нема дня, що був би такий як попередній. Звісно, я не народилася з усвідомленням того, як потрібно цим користуватись свідомо, які інструменти є помічними. Та одного разу я почула фразу, яка мене так зачепила, що хоч я й не пам’ятаю людини, яка її сказала, але реакція була настільки бурхливою, що породила глибокий внутрішній діалог.
Фраза звучала так: "Ти шукаєш людей, які дадуть тобі те, що ти насправді повинна дати собі сама."
З цього дня пройшло близько п’яти років…..і ось , що я думаю про це все зараз.

Приємно пірнати в себе з головою, коли не тільки думаєш про все, що на поверхні, коли ведеш діалог із собою і коли відчуваєш, що відповіді зачіпають відчуття, які в буденності знаходяться на глибині марсіанської впадини.
А хто сказав, що ти сам для себе не можеш бути цікавим співрозмовником? Ми так часто любимо дізнаватися щось про людей, важливих для нас і не дуже, та невже ми для себе настільки неважливі й нецікаві, що зазвичай вважаємо, ніби говорити з собою — це щось неправильне?
А хіба не таким чином можна зрозуміти, хто ти є, чого ти хочеш, що відчуваєш і до чого прагнеш, що тебе болить, а де ти міцний, як щит?
Хіба не таким чином найкраще усвідомити, що ти носив із собою: чи це інструменти на всі випадки, щоб полагодити щось, чи це важкі валізи минулих образ і почуттів, які просто стали якорем?
Я, наприклад, люблю говорити з собою перед дзеркалом, люблю в думках, люблю, коли пишу собі повідомлення, люблю вголос говорити й проговорювати собі якісь речі, думки чи що завгодно. Першою людиною, яка мене почує, маю бути я сама, бо в іншому випадку, якщо постійно запитувати в людей, почую швидше за все не про себе щось, а про них, так як їхні думки це будуть їхнім дзеркалом , не моїм.
Я зовсім не кажу, що не потрібно говорити з іншими людьми, іноді це дуже корисно.
Почути свіжі думки, інші запитання, інші формулювання і зрозуміти, як те, що ти транслюєш або доносиш, розуміють інші. Адже кожен пропускає це через свій власний світ, і це завжди не те, що ти мав на увазі на 100%. Тому, щоб бути зрозумілим, треба "міряти температуру по палаті".
Тож я за навчання говорити з собою, бо це, як і комунікація з іншими людьми, ціле мистецтво.
Часом ми любимо влаштовувати собі допити — щось на кшталт "навіщо ти це зробив", "а чому ти це сказав", "а де ти був", "а чим ти думав?" І, звісно, часто ти й сам всередині, щоб захиститися від себе, ховаєш відповідь, починаєш виправдовуватися, відчуваєш тиск і після цього думаєш: "Та ну його, не буду більше копатися."
Або взагалі говоримо з собою, як з ворогом: "Ти на це не заслужив", "Ти — ніщо", "Та кому ти взагалі потрібен?"
Уявіть, якби ви це сказали комусь іншому — хіба цій людині було б із вами приємно і добре? Точно ні, то й із собою так не можна.
Ми дуже добре навчилися будувати особисті кордони, але магія в тому, що за ними ми залишаємося сам на сам із собою, і якщо цього діалогу, розуміння і безпечного середовища всередині нема, то ви потрапляєте в пастку: відгородившись від людей, ви почуваєтеся, ніби мало стати краще, а чомусь стає нестерпно.
Тому моя позиція в цьому питанні така ж, як і з самоспівчуттям: повністю уявляти, ніби я сиджу навпроти себе, тобто що біля мене є ще одна людина, в якої щось трапилося або яка не може знайти відповідь на запитання, і вести повноцінний діалог.
Знайомитися з собою регулярно, бо всі події та люди мають на нас вплив, і мало знати себе, коли тобі було 5 років, бо тоді це так і залишиться єдиною темою для розмови, яка швидко стане нудною. Це як зустріти друга дитинства, з яким ти розумієш, що нема про що говорити, окрім власне цього дитинства, яке скінченне, і ось теми закінчилися, і завмирає незручна пауза, бо і ніби поговорити хочеться, бо є пам’ять про те, як було класно, весело і цікаво, та зараз ви геть інші дорослі люди, які не знають один одного.
Тому я ходжу з собою на каву, я пишу собі повідомлення, я пишу собі оповідання, де зустрічаюся з собою, я займаюся імпровізацією, де кожного разу говорю, що так, я ходжу на побачення з собою.
І знаєте, мені, чорт забирай, дуже цікаво .
І це також дає неймовірні навички для комунікації з іншими людьми, бо знайти спільну мову з собою і стати цікавою самій для себе — це величезна робота. Принаймні мені вона далася не просто, але це дає мені простір помічати дуже багато свідомих чи несвідомих вербальних і невербальних людських реакцій, їхніх слів і відчуттів, і це робить мене уважною, чуйною і ще багатьма якими співрозмовником, другом , жінкою, дружиною , донькою ну тут можна ще цілий ряд соціальних ролей написати , де це проявляється.
Звісно, це все енергія, глибина та повнота кожної такої комунікації залежить від важливості людини для мене, нашої емоційної близькості та рівня довіри.


Я знайомлюсь із собою й через інших людей, бо всі слова чи дії, що знаходять у мені відгук, зачіпають або провокують, говорять мені щось про мене: про мої вподобання чи мої сліпі зони, де я ще чогось не знаю або де щось змінилося. Це дає розуміння того, де в мене відкрита рана, а де вона зажила, дає відчуття того, що для мене є ліками, а що — травмою. І вся ця інформація веде до діалогу з собою. А коли все складається на полиці і стає інструментом, я можу стати сама для себе лікарем, помічником, наставником чи будь-ким іншим. І це, знову ж таки, не означає, що мені не потрібні інші люди, та я по-іншому ставлюсь до нашого спілкування. Я щиро захоплююсь людьми і розглядаю їх як цілісних особистостей з їхнім неповторним набором думок, поглядів і позицій. Мені цікаво досліджувати це так само, як досліджувати себе, бо людська інакшість — це те, що будить мою допитливість та цікавість.
Я ніби плавець, який любить пірнати в себе, пірнати в інших людей, і в цих водоймах стільки цікавого, небезпечного та глибокого, що захоплює аж до мурашок по тілу,уявляєте)?