Знаєте, я розумію, що моя допитливість — це та риса, яка дозволила мені не відчувати "дня бабака", бо не було ще жодного періоду, який би не наштовхнув мене на якісь роздуми, навіть якщо голова вибухає . Тому нема дня, що був би такий як попередній. Звісно, я не народилася з усвідомленням того, як потрібно цим користуватись свідомо, які інструменти є помічними, як говорити з собою, як знайомитися з собою і навіщо це взагалі робити. Я не знала, які плюси й мінуси матиму від цього процесу. Та одного разу я почула фразу, яка мене так зачепила, що хоч я й не пам’ятаю людини, яка її сказала, але реакція була настільки бурхливою, що породила глибокий внутрішній діалог.
Фраза звучала так: "Ти шукаєш людей, які дадуть тобі те, що ти насправді повинна дати собі сама."
З цього дня пройшло близько п’яти років…..і ось , що я думаю про це все зараз.
Приємно пірнати в себе з головою, коли не тільки думаєш про все, що на поверхні, коли ведеш діалог із собою і коли відчуваєш, що відповіді зачіпають відчуття, які в буденності знаходяться на глибині марсіанської впадини.
А хто сказав, що ти сам для себе не можеш бути цікавим співрозмовником? Ми так часто любимо дізнаватися щось про людей, важливих для нас і не дуже, та невже ми для себе настільки неважливі й нецікаві, що зазвичай вважаємо, ніби говорити з собою — це щось неправильне?
А хіба не таким чином можна зрозуміти, хто ти є, чого ти хочеш, що відчуваєш і до чого прагнеш, що тебе болить, а де ти міцний, як щит?
Хіба не таким чином найкраще усвідомити, що ти носив із собою: чи це інструменти на всі випадки, щоб полагодити щось, чи це важкі валізи минулих образ і почуттів, які просто стали якорем?
Я, наприклад, люблю говорити з собою перед дзеркалом, люблю в думках, люблю, коли пишу собі повідомлення, люблю вголос говорити й проговорювати собі якісь речі, думки чи що завгодно. Першою людиною, яка мене почує, маю бути я сама, бо в іншому випадку, якщо постійно запитувати в людей, почую швидше за все не про себе щось, а про них, так як їхні думки це будуть їхнім дзеркалом , не моїм.
Я зовсім не кажу, що не потрібно говорити з іншими людьми, іноді це дуже корисно.
Почути свіжі думки, інші запитання, інші формулювання і зрозуміти, як те, що ти транслюєш або доносиш, розуміють інші. Адже кожен пропускає це через свій власний світ, і це завжди не те, що ти мав на увазі на 100%. Тому, щоб бути зрозумілим, треба "міряти температуру по палаті".
Тож я за навчання говорити з собою, бо це, як і комунікація з іншими людьми, ціле мистецтво.
Часом ми любимо влаштовувати собі допити — щось на кшталт "навіщо ти це зробив", "а чому ти це сказав", "а де ти був", "а чим ти думав?" І, звісно, часто ти й сам всередині, щоб захиститися від себе, ховаєш відповідь, починаєш виправдовуватися, відчуваєш тиск і після цього думаєш: "Та ну його, не буду більше копатися."
Або взагалі говоримо з собою, як з ворогом: "Ти на це не заслужив", "Ти — ніщо", "Та кому ти взагалі потрібен?"
Уявіть, якби ви це сказали комусь іншому — хіба цій людині було б із вами приємно і добре? Точно ні, то й із собою так не можна.
Ми дуже добре навчилися будувати особисті кордони, але магія в тому, що за ними ми залишаємося сам на сам із собою, і якщо цього діалогу, розуміння і безпечного середовища всередині нема, то ви потрапляєте в пастку: відгородившись від людей, ви почуваєтеся, ніби мало стати краще, а чомусь стає нестерпно.
Тому моя позиція в цьому питанні така ж, як і з самоспівчуттям: повністю уявляти, ніби я сиджу навпроти себе, тобто що біля мене є ще одна людина, в якої щось трапилося або яка не може знайти відповідь на запитання, і вести повноцінний діалог.
Знайомитися з собою регулярно, бо всі події та люди мають на нас вплив, і мало знати себе, коли тобі було 5 років, бо тоді це так і залишиться єдиною темою для розмови, яка швидко стане нудною. Це як зустріти друга дитинства, з яким ти розумієш, що нема про що говорити, окрім власне цього дитинства, яке скінченне, і ось теми закінчилися, і завмирає незручна пауза, бо і ніби поговорити хочеться, бо є пам’ять про те, як було класно, весело і цікаво, та зараз ви геть інші дорослі люди, які не знають один одного.
Тому я ходжу з собою на каву, я пишу собі повідомлення, я пишу собі оповідання, де зустрічаюся з собою, я займаюся імпровізацією, де кожного разу говорю, що так, я ходжу на побачення з собою.
І знаєте, мені, чорт забирай, дуже цікаво .
І це також дає неймовірні навички для комунікації з іншими людьми, бо знайти спільну мову з собою і стати цікавою самій для себе — це величезна робота. Принаймні мені вона далася не просто, але це дає мені простір помічати дуже багато свідомих чи несвідомих вербальних і невербальних людських реакцій, їхніх слів і відчуттів, і це робить мене уважною, чуйною і ще багатьма якими співрозмовником, другом , жінкою, дружиною , донькою ну тут можна ще цілий ряд соціальних ролей написати , де це проявляється.
Звісно, це все енергія, глибина та повнота кожної такої комунікації залежить від важливості людини для мене, нашої емоційної близькості та рівня довіри.
Я знайомлюсь із собою й через інших людей, бо всі слова чи дії, що знаходять у мені відгук, зачіпають або провокують, говорять мені щось про мене: про мої вподобання чи мої сліпі зони, де я ще чогось не знаю або де щось змінилося. Це дає розуміння того, де в мене відкрита рана, а де вона зажила, дає відчуття того, що для мене є ліками, а що — травмою. І вся ця інформація веде до діалогу з собою. А коли все складається на полиці і стає інструментом, я можу стати сама для себе лікарем, помічником, наставником чи будь-ким іншим. І це, знову ж таки, не означає, що мені не потрібні інші люди, та я по-іншому ставлюсь до нашого спілкування. Я щиро захоплююсь людьми і розглядаю їх як цілісних особистостей з їхнім неповторним набором думок, поглядів і позицій. Мені цікаво досліджувати це так само, як досліджувати себе, бо людська інакшість — це те, що будить мою допитливість та цікавість.
Я ніби плавець, який любить пірнати в себе, пірнати в інших людей, і в цих водоймах стільки цікавого, небезпечного та глибокого, що захоплює аж до мурашок по тілу,уявляєте)?
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Більше від автора
Драма вибору
Історична драма нашого буття
Теми цього довгочиту:
ПоезіяДесь між
я є частиною твоєї прози
Теми цього довгочиту:
ПоезіяКрок крізь мене
Це подорож у глибини внутрішнього світу, де кожна емоція — це хвиля, кожен крок — це виклик, а сила прихована за незліченними гранями власної сутності. Це мій шлях до прийняття себе, зіткнення зі страхами та відкриття потужної енергії, яка вирує всередині.
Теми цього довгочиту:
Вірші
Вам також сподобається
✨Людина серед людей
«Найбільше стадо ненавидить Людину, яка думає інакше! Воно ненавидить не так його власну думку, як Сміливість цієї людини мислити на самоті!
Теми цього довгочиту:
ЛюдинаДавайте про любов!
І взагалі, хіба для того, аби поговорити про прекрасне потрібен привід? Або щоб сказати теплі слова рідній людині? Просто мовчки обійняти – для цього потрібен особливий урочистий момент? А якщо він так і не настане?
Теми цього довгочиту:
ПубліцистикаТеми цього довгочиту:
Роздуми