Київ.
— Ця історія про Київ, пане авторе?
— Ні, ця історія не про Київ, хоча й відбувається у Києві — до речі, моєму рідному місті.
Літній ранок.
— Тоді ця розповідь про київський ранок, пане авторе?
— Ні, мій любий читачу, це лише декорація.
Тролейбус.
— Отже, вона про тролейбус?
— Ні, мій допитливий читачу… Ця історія про пекло.
Маршрут номер дев’ятнадцять.
“19” — палахкотять піксельні крапки цифр над його лобовим склом.
— Маршрут номер дев’ятнадцять, — дублює інформацію з табло чоловічий оксамитовий бас-баритон із зовнішніх динаміків на брудному жовтому корпусі. Звук хрипкий, із пісочним шумом — явна ознака гучномовця, зробленого із гівна і палок. Голос сповіщає майбутніх пасажирів, що зюрмилися на зупинці, про довгоочікуване прибуття тролейбуса. Ще мить тому вони знервовано циркулювали від зупинки до краю тротуару і від краю тротуару до зупинки та, примружившись, вдивлялися у далечінь. Вони — немов ті жінки моряків, які виглядають корабель із далекого плавання: чи не зʼявилася десь там, на горизонті, їхня надія?
— Ось і він! — раптом спалахує радісний вогник в очах тих, хто чекав. Оплески. Звичайно, подумки.
Двері відчиняються. Зморених задухою пасажирів у салоні зрошує хвиля свіжого повітря з вулиці, натомість тих, хто на зупинці, — обдає струменем важкого, спертого подиху з тролейбусного живота. Таке собі невербальне вітання вже-пасажирів із тими, хто тільки претендує на це почесне звання. “ЗАХОДЬ, У НАС СЬОГОДНІ БУДЕ ГАРЯЧЕ!” — влучний слоган для реклами майбутнього вояжу. У декого з присутніх уже виступає та блищить роса на чолі, а хтось стоїть із вогкими кружальцями під пахвами, мовби хизуючись ними перед новоприбулими пасажирами. Доєднуєшся? Не вагайся.
— Обережно, двері зачиняються, — той самий бас-баритон спочатку попереджає, а потім оголошує наступну зупинку, але вже зсередини жовтого нутра. Відтепер претенденти остаточно інавгуровані в уже-пасажирів. Вітаємо! Овації.
Поміж цього пасажирського тлуму — жінка на вигляд п'ятдесяти років, трішки огрядна. Мало кому вдається повністю прибрати сліди чи то солодкого, чи то неспокійного сну зі свого обличчя. Вона — не виняток із тієї більшості, кому це не під силу. Закони ранкової набряклості — невблаганні, особливо з віком. Утім, її шкіра доглянута та не здається виснаженою. Обличчя де-не-де помережене зморшками, але вони майстерно приховані під шаром косметики; усе це має доволі природний вигляд, зовсім не нагадує гримувальні білила акторів театру Кабукі. Ця жіночка — з бездоганною зачіскою, одягнена в квітчасту сукню. Бджілка так би й сіла на неї, щоб поласувати нектаром, та їй судилося поласувати лише синтетикою. Вона тримає в руці сумку. Підбори виглядають як обовʼязковий елемент її образу, без них — як без інструменту для корекції її силуету. А завдяки їм вона підноситься над більшістю пасажирського юрбища. Вона не сідає. Ні-ні-ні… Страх перед передчасними заломами на її сукні в ділянці талії та нижче не дозволяє їй таких хвилинних слабкостей — наприклад, сидіти та тішитися міськими пейзажами у вікні тролейбуса, немов під час перегляду кіно в кінотеатрі “Жовтень”. О ні… Їй абсолютно достатньо складок на тілі та кіно в житті. Дозвольте мені її йменувати “квітчаста жінка”.
Серед пасажирів і молодий хлопець в окулярах та діловому костюмі, фасон та колір якого кричуще дисонують із його юністю. Здається, крій був виконаний лише з однією метою: геть сховати будь-який натяк на існування фігури цього юнця. Нема чого хизуватися своїм розквітлим тілом! Відразу відчувається реалізація родинного проєкту — конструктор Lego, про який його батьки могли тільки мріяти у своєму дитинстві. Напевно, це один із новоспечених випускників вишу. Шкіра трішки подзьобана акне, але пружна, позбавлена пігментації і навіть натяку на зморшки. Він читає книжку японською. З-під неї визирає смартфон із відкритим словником, щоб відразу перевірити значення невідомого ієрогліфа. Він у навушниках. Цікаво, чи звучить там музика? Ми не дізнаємося. Юнак тотально забарикадований: слух — навушниками, тіло — костюмом, очі — окулярами. Такому уважному та зосередженому читачу ніщо не має заважати ззовні. Він вмощує свій кістлявий зад на сидіння біля вікна в кінці салону тролейбуса — настільки незручне та затиснуте іншими сидіннями, щоб до нього не могли звернутися з проханням поступитися місцем. Адже щоб ним поступитися, доведеться підняти щонайменше трьох пасажирів, які сидять поруч. Хто ж на таке наважиться, скажіть нам? “Хай краще вони і поступаються”, — очевидно, саме така думка в його свідомості десь колись промайнула.
Якщо роздивитися уважніше, у салоні тролейбуса номер девʼятнадцять все ще досить багато пасажирів. Ось цей чоловік третього віку (як зараз заведено говорити згідно зі Словником безбарʼєрності), який заходить на зупинці. Глянь. Він обирає одне з місць, призначених для людей з інвалідністю (з того ж словника). Шкутильгаючи, з палицею він чимчикує до одного з місць, що по праву призначені для нього. На обличчі оселилися круглі окуляри з масивною роговою оправою. Чорний берет височіє на голові, а позаду видніється сиве волосся, зібране в хвостик. Важко визначити, чи залишилося воно на маківці, чи його нещадно обідрали генетика та вік. З плечей звисає заношений піджак, у нагрудній кишенці якого жевріє хусточка. Він — “галерист”, міркую собі я.
Пасажири намагаються не порушувати позицій інших пасажирів на клітинках цієї шахової дошки — кожен поважає (або чимдуж робить вигляд, що поважає) розстановку заспаних фігур, які позіхають. Короткий спільний вояж перетворює присутніх на тимчасове комʼюніті. Ми не обирали одне одного навмисно та цілеспрямовано. Принаймні більшість з нас не повʼязані між собою жодними родинними путами чи шлюбними кайданками. Ми не обʼєднані тут за ідеологічним принципом і не плануємо влаштовувати політичні дебати. Наше тимчасове громадське обʼєднання, таке собі “СПІЛЖОВТПАС”, достатньо крихке. Один необережний поштовх — і воно ось-ось розпадеться на друзки. Та зараз, здається, ми — єдиний цілісний організм зі спільним диханням та серцебиттям, життя якого безцеремонно запхане в золочену раму часу й простору та підписом внизу: “СПІЛЖОВТПАС, Київ, червень, 2026”.
Однак…
Сьогодні все пішло шкереберть.
Сьогодні все пішло не так.
Саме цього літнього київського рання, на одній із зупинок, у нутро “рогатика” проникає чужинка. ІНША… Вона пробирається в цей жовтенький, підпечений ранковим сонцем стиглий плід — напролом, крізь стіну пасажирів, що намагаються вийти, — і, немов хробак, нахабно прокушує його ніжну шкірку.
Пауза.
…І тролейбусна громада вмить спрямовує свої погляди, зливаючи їх у єдиний монолітний промінь прожектора, націлений на чужорідну плоть.
— Хто це? — на наших чолах проступає питання, написане невидимим пером, що зʼєднало краплі поту в каліграфічний почерк. Згодом питання дещо уточнюється: — Що це?
— Обережно, двері зачиняються, — той самий дикторський голос. Звук рівномірно шириться салоном. Стулки за волею водія зачиняються, відрізаючи наш щойно народжений крихкий організм від вуличного повітря й міського пейзажу, та заразом замикають у салоні зайду, чиї рештки свідомості й здорового глузду явно загубилися десь між зупинкою та квартирним сховком. Її обличчя наче зійшло з картин Брейгеля: тільки окремі його деталі свідчать про її стать та вік. Одразу, навіть не вдивляючись в цю особу, помічаєш: це не людина в довершеному її стані, а якийсь напівфабрикат. Вона — ІНША. Це не персона, а персонаж. Очі чужинки кричать тільки про одне: лад у цій голівоньці — прикрашеній скуйовдженим русяво-сивим волоссям, похапцем зібраним заколкою-крабом, — абсолютно відсутній. Бідолашна ІНША. Підбір вбрання та його колористика підступно свідчать проти неї, немов показання свідка на допиті у прокурора. Видають її, так би мовити, з потрохами. Здається, що на цю жінку просто жбурнули купою одягу, як на диван, і ось — образ “на вихід” готовий. Ноги — у чорних теплих лосинах, поверх яких натягнуті занадто короткі джинсові шорти із колись білим мереживом на каймі (зараз воно більш жовтуватого відтінку). Взуття — бежеві відкриті босоніжки, які оголюють не тільки стопу, а й здуті вени на ній. Худорлявий корпус її тіла декорований укороченою строкатою кофтинкою з довгим рукавом. Живіт все ж схований (хвала Богові), він не вітається з глядачами цього показу мод. Як і, до речі, пупок.
З її ненафарбованого ротика вмить виливається потік поганої літератури. Зараз важко встановити на кого саме спрямований струмінь із нечистотами, адже божевільні чужинські оченята гарячково вишукують зоровий контакт з адресатом.
Аж ось…
— Мені сьогодні подзвонили і все про тебе розказали, — майже речитативом проголошує її чорний, але зовсім не від чорниць, ротик у напханий людьми салон.
— Розказали! — голос злітає у височінь. — Все сказали… — після чого пікірує кудись в надра загадкового шепоту.
— Ти, шльондра, блядувала вчора. Тебе бачили! Пизду свою вигулювала? А як же…
Хвилинна тиша.
Громада паралізована.
Кожен з нас поступово оговтується, немов після ляпаса власній середній та вищій освіті.
— Шльондра! Паскудна шльондра! — знову летить камʼяною брилою потужний вереск у бік Квітчастої жінки.
Квіточка — бідося. Її пухкенькі щічки враз наливаються румʼянцем, а заразом печуть і наші щоки, адже ми клітини одного організму. Ми — разом. Ми маємо бути разом!
Її рука міцніше стискає сумку, ніби це щит, і десятки рук навколо мимоволі стискають свої удавані засоби оборони: хтось міцно притискає до себе торби чи кейси, неначе рятівні заслони, а хтось вчепився за залізні поручні, мов за руківʼя меча, що намертво впаяний у підлогу транспортного засобу і який нікому несила витягнути. Адже ми відчуваємо спільну тривогу та навіть загрозу. Бо ми — разом. Ми маємо бути разом!
Стає зрозуміло: квітчаста жіночка зробила фатальну помилку цього ранку — зустрілася поглядом із гостею, розум якої вимкнено кимось, якимось тумблером. Клац! І все… Темрява. Його важілець похнюплено опустився до позначки “ВИМКН”. Чи є щось або хтось, хто зможе його підбадьорити? Є у цьому світі невидима рука, чи сила (або воля), яка здатна його увімкнути знову? Важко не дивитися в бік цього осередку безумства, що сформувався біля дверей і тліє там собі потихеньку, потріскуючи. А його пара клубиться та поступово заповнює усі закутки нутра тролейбусного салону, змішуючись з уже наявними тут випарами тіл присутніх. Пасажири, які опинилися в цей ранковий час, тут і зараз, утворюють щось на зразок півкола біля розпаленого, до того ж не ними, вогнища. Це не та ватра, на яку хочеться дивитися вічно. Це не подарунок Прометея людям. Це епіцентр, від якого хочеться відсахнутися негайно. Зробити крок у протилежний бік від цього створіння, міченого богинею Манією. А ще краще два.
Туп! — глухий звук чується то тут, то там, то від черевика, то від жіночої туфлі.
Чуєш? Це звучить наш колективний інстинкт самозбереження. Може, краще було б взагалі витягти своє пестолюбне тіло з цієї задушливої пастки?
Ні…
Цілісність нашого утворення не можна порушувати. А ось цю паразитку потрібно видалити — можливо, навіть і хірургічним шляхом, якщо доведеться.
Нам, бранцям цих обставин, доводиться слухати продовження монологу про сексуальні походеньки “паскудної шльондри”. ІНША виступає немовби з кафедри, інколи допомагаючи собі правою рукою підкреслювати власні, позбавлені логіки тези та такі ж позбавлені доказів аргументи. Лівою ж тримається за поручень, щоб остаточно не відлетіти в пориві декламації, у той самий вирій, де відпочиває її свідомість, яка, схоже уже й не збирається виходити на роботу. Цій картині не вистачає аркушів А6 з нотатками, які б вона тасувала та перемішувала. Але це абсолютно зайве. Здається, у чорноротого (і зовсім не від чорниць) персонажа вистачить потоку слів на кількагодинний виступ, гідний найкращих промов Фіделя Кастро.
Питання з зали?
Чи є уточнення, пропозиції?
Що ж…
В діалог поки ніхто не наважився вступити, хоча вона радо запрошує.
— Гєна розказав, як ти об нього терлася, шльондра ти срана! — знову переходить на крик. — За тобою прийдуть. ЗА ТОБОЮ ПРИЙДУТЬ! — повтор уже звучить із оскаженінням та люттю. Щоб підкреслити кожне слово цієї фрази, вказівний палець чужинки тричі тикає в повітря, у бік жінки в квітах.
— Я вже подзвонила їм. Тебе закопають, сучку! — крапелька слини виривається з-під варти зубів чужинки та приземляється десь на підлозі поруч. А це поруч — майже біля ніг Квітчастої жінки. Практично фізичний контакт.
Добре, якщо юнець у костюмі-футлярі не чує цього. Сподіваємося, мембрани його навушників сумлінно відфільтровують цей словесний бруд. А як ні? О… Його батьки висловили б протест порушниці спокою пасажирів, якби тільки наважились, звичайно. Або якби вони тільки були поруч, звичайно. Їхнє чадо недостойне натикатися на соціальні нечистоти такого ґатунку. А втім, він помічає її. Він зиркає понад книгою та крізь щілини між пасажирами на цю чужорідну субстанцію з крові й плоті. Може, він зчитує її доповідь із експресії жестів та руху губ. А може, навіть підслуховує, потай зсунувши навушник із вуха, щоб трішки вимазати багном своє стерильне виховання.
— Шановна, збавте голос, — стає галерист на захист жінки в заквітченому платті (поки без бджілки). Він зараз справжній лицар в її очах. Рятівник честі та гідності. Адже нападають на частину нашої єдиної спільноти. Поки що словесно. А для екстрених випадків… Принаймні у нього є палиця замість списа, якою він може скористатися не за призначенням.
— Лижеш їй матильду? — перекидається вогнище в бік галериста. Чужинка відкриває другий фронт. — А де оченятка бігають? А? — вмикається дещо містичний тон. — Пф-ф-ф! — смішок злітає з її вуст.
— Шпокав її своїм хером? ХЕРОМ! — цей повтор для тих, хто не почув. Можливо, та юнь в кінці салону у навушниках недочула? Це для останніх парт, на гальорці.
— Господи… — бурмоче галерист, усвідомлюючи хибність своєї ескапади.
— Господи… — відповідає лише очима Квітчаста Сукня. Щойно відбувся обмін фігурою мови і фігурою міміки. Можливо, вже завтра, яке неодмінно настане (принаймні у Всесвіті), вони привітаються одне з одним словами — вголос. А можливо, і простим кивком голови, кліпнувши при цьому очима. Адже ніщо так не зближує людей, як спільний ворог (та спільний ранковий маршрут тролейбуса).
— Облвиконком зацікавиться такою, як ти, — і знову жертвою стає одноосібна володарка квітчастої сукні. — Я зараз їду писати заяву. А брат мій тебе зариє, — продовжує лепетати це миле створіння. — Він тебе зариє, чуєш? Чуєш, ти, мандавошко...
— Гєна, замовив… Труну, тв… — не встигає чужинка завершити свою думку, як чоловічий бас-баритон оголошує чергову зупинку, на яку прибув тролейбус. Двері відчиняються. Божевільна постать виривається з тролейбуса, ніби метелик-заручник, який бився об скло, а тепер знайшов шпарину і чимдуж вилітає назустріч Сонцю, в його гарячі обійми.
Фу-у-у-х…
Наша спільнота нарешті зітхнула з полегшенням. Ми колективно видихнули не тільки черговий клубок гарячого повітря з глибин наших тіл, а й гнітючий, майже липкий чад тривоги та напруження. Ну нарешті з’явилася нагода зануритися у власні роздуми та поблукати там хвилинку-другу під акомпанемент електричного скиглення тролейбуса. А може, спробувати відповісти на те саме питання, що нещодавно спалахнуло в наших голівоньках, але вже зі специфічним присмаком минулого часу: “Що це було?”
Кожен із нас віч-на-віч постав не перед відьмою й не грішницею, не демоном і не занепалим ангелом. Кожен із нас споглядав потворство особистого пекла чужинки. Воно ніби її персональне, інтимне, але його метастази розростаються навколо в просторі, намацуючи слабкі місця. Воно так хоче прорости в живильному середовищі соціуму, отруїти здорове тіло, що аж пищить. Це матеріалізоване пекло, що проступило крізь шпарину розколотої свідомості цієї зайди, — так, ніби земна кора репнула під нашими ногами, оголивши морок безодні царства Аїда. Цей пекельний морок також рекламує себе, обираючи для цього надійного провідника — рекламного агента, який все детально розкаже про продукт та продемонструє його принади. Ми дивимося і зважуємо, зважуємо та дивимося. Ну що, ви наважилися на покупку? До речі, можете скористатися безкоштовним пробним періодом. У нас є кредитування та оплата частинами. Загортати?
Київ.
Літній ранок.
Тролейбус.
Маршрут номер девʼятнадцять.
— Ви бачили пекло, пане авторе?
— Сьогодні — так. Я бачив… Ми бачили… Пекло в тролейбусі, який курсує маршрутом номер дев'ятнадцять.
Жовтенький “рогатик” (звучить майже як біологічний вид) поступово звільняє зі свого нутра решту пасажирів.
Салон порожніє.
Організм помирає.
А ось і моя зупинка.
Смерть.
Fin.
