Якщо в тебе є квартира дитинства, чи дім дитинства, до якого неможливо повернутися з об’єктивних причин: бо тепер там живуть чужі люди, ба гірше — бо його вже немає, бо на тому місці пустир, парк чи просто зовсім інша споруда, — це місце може, з певною ймовірністю, стати твоїм сховком у страшних чи просто тривожних снах.
Колись дім був місцем, у якому часом було хай гірко та страшно, але ззовні було геть нестерпно, смертельно небезпечно. Тобі це було відомо на власному досвіді. Чи тебе цього навчили, немає значення.
Уві сні тут зазвичай мало предметів, менше, ніж пам’ятає твоя “денна” пам’ять. Менше кутів у кімнатах, менше простору. Більше чогось темного чи просто сірого попід стінами, на стелі — або воно все залите неможливим веселковим світлом з вікон, таким сильним, що крізь нього ніколи не можна розгледіти всю кімнату за раз.
Справді може статися, що це — твоє безпечне місце, яке вже є. Там є речі, назви яких ти знаєш, і знаєш їх на дотик, на запах: старої деревини, старого металу, засобів від молі, цупкої фарби для дверей, пластикових іграшок з експериментального заводу, батькового тютюну, бабусиних чи маминих ліків.
Ззовні відбувається повстання іграшок, напад відьом; ззовні повз проноситься і палає трамвай на розвороті; ззовні так багато голосів, але незрозуміло, чиї вони; ззовні тусять найменш адекватні хлопці з твого мікрорайону; ззовні щось дивиться в очко й не кліпає; ззовні знову родич після вживання, і він каже дивні речі; ззовні міліція з конфіскацією; ззовні мужики зі стволами. Ззовні зима й темрява, що вбивають, варто лише зробити крок із трьох сходинок веранди.
Але все це ззовні, і насправді твій дім їх не впустить. Бо він твій, хоч і не вдень, хоч лише тут і зараз — він твій. Його шафи та їхні секрети високо на антресолях — твої. Його радіо з вічними погризеними вітром передачами про щось страшне на небезпечне — твоє. І відро з водою в коридорі, і диван, на якому аж боляче сидіти, такий твердий, і старий напівпорожній холодильник з важкими дверима, і підвіконня, з якого видно гілки дерев — усе це твоє. Тут мешкають твої спогади, твої привиди, твої перші страхи й перший біль, перші мрії, перші слова.
Тому якщо хтось чи щось справді захоче заподіяти тобі шкоду — дім не пустить їх. Він вигнеться лабіринтом, прибере двері, вишкіриться фортецями стін. Або просто створить дубля, два, три, десятки дублів себе самого, і в цьому безумі однакових прогонів, сходів, будинків і навіть вулиць заблукає навіть сам Диявол. Врешті, ти заблукаєш теж. Надто якщо будеш неусвідомлено бажати шкоди собі ж. У твого дому є одна засвоєна настанова: не пускати всередину нікого, хто хоче заподіяти тобі шкоду. Навіть тебе. Пам’ятаєш той сон, коли ти ніби приходиш додому після довгих пошуків, і вулиця та, і будинок, і поверх, і навіть двері, і ти знаєш час і дату — але всередині дому нема дому, всередині інший ремонт, якісь чужі меблі, і на чужих меблях сидять чужі люди, говорять чужі слова і не пускають тебе далі? І дім не дім, і ти не ти, і якщо спуститися тими трьома бісовими сходинками вниз, може статися справжня біда...
Але так буває не завжди, правда?
Коли ти в геть виснаженому стані, надто виснаженому, щоби навіть ненавидіти себе, щоб узагалі ненавидіти хоч когось, падаєш у звірине тепло забуття, — дім чекає на тебе.
І якщо якимось чарівним чином ти таки пересилиш ту нелюдську втому, і часопростір дасть тобі змогу заснути, і ти дійдеш туди уві сні, знайди в домі найтемнішу стіну і ввійди в неї.
Ввійди, не бійся, все найстрашніше, що могло з тобою трапитися, лишилося ззовні. Дім його, як ти знаєш, не пропустить. Іди.
Сунь липким важким мороком: ти взнаєш, що він теплий на дотик, а ще трохи схожий чи то на пухнасту плісняву, чи на ніжки тисяч павученят, та це зовсім не страшно, йди. Там будуть звуки з дитинства, яких ти вже не пам’ятаєш, запахи, смаки. Температура повітря, коли несешся крізь нього з гірки на саморобних санчатах; аж на раз — жар від грубої пательні, на якій смажать рибу, виловлену з річки твоїми руками. Запах пластикової клейонки на столі, і градусника, коли в тебе була присмертна температура за сорок. Звук, коли відкручуться кришка з банки солінь під Новий рік, звук мультика, що починається, але ти не подивишся, бо треба нагле бігти. Біль. Спокій. Очікування, тривожно-терпке і дзвінко-радісне.
А тоді ти опинишся серед інших стін, вибитих з обсидіану. Якщо глянути вгору — там є сходи і драбини, стіни йдуть ярусами-терасами вгору, а в вишині видніється рожевого кольору, мов із розпеченого металу, куля на чорному постаменті. Ледь всі, хто приходить, ідуть до неї, дряпаючись гострими драбинами чи сходами; лиш дехто повертає назад. Майже ніхто ніколи не роззирається навсебіч: праворуч від стіни є стежка вздовж чорних скель, вона веде до моря.
Кажуть, якщо дістатися до сфери (вона на дотик зовсім не розпечена, навпаки: страшенно холодна), можна щось зробити з нею. Нібито, покрутивши її, величезну, з зіщулену дорослу людину завбільшки, можна щось змінити. Перед твоїм поглядом з’явиться список сновидінь, і котресь із них ти можеш викреслити з нього, а інше додати на його місце. Це буцімто мусить змінити щось у світі, де ти живеш, чи навіть перенести тебе до іншого світу (пам’ятаєш, кілька років тому багато хто молився всім можливим і неможливим силам, щоб перейти у кращу версію світу? Ну, і як воно, в кращій версії? Краще?). Тож якщо маєш достатньо зухвалості, ти переписати змінити свій сновидний раціон. Перо чорної гуски та чорнило відповідного кольору з’являться в повітрі просто тебе, поруч із літерами. Ти можеш закреслити й переписати стільки, скільки захочеш і скільки вийде.
Снів є кілька категорій: є написані білим чорнилом, це сни-жуйки, що нав’язають на яснах твого розуму. Позбутися їх — непогана ідея, адже саме час відпустити, нарешті, вину перед батьками, спроби підсвідомо виправдати колишніх друзів, учителів, наставників, коханців і коханок.
Є ті, що написані червоним. Їхня заміна може переінакшити щось у твоєму житті (але доведеться викреслювати чимало тексту, а ще більше — писати). Є сенс пошукати серед них ті сни, що найбільш засмучують чи виснажують. Можливо, вони утримують тебе від буття тобою.
Є чорні сни. Кажуть, що як їх не виправляй, вони все одно переписують себе назад, як були. Я не пам’ятаю, про що були мої сни, написані чорним чорнилом. Можливо, вони, найпростіше, коротко та неяскраво прописані, і є найважливішим, що робить тебе — тобою.
А ще є золоті сни. Їх неможливо виправити. Вони несуть спогади, без яких узагалі неможливе твоє життя. Можливо, в тебе їх буде дуже небагато, один чи два, десь у кінці списку. Можливо, читаючи їх, ти почнеш плакати. Однак виправити їх тобі не захочеться, а дописати нічого не вийде. Часом їхня кількість із кожним твоїм приходом більшає, часом меншає. Я не буду вигадувати, що це означає: я не знаю.
Однак після того, як ти завершиш, треба відкласти перо та чорнила, згорнути список, спуститися тим же шляхом, який привів тебе сюди, зануритися в стіну темноти та вийти з неї в будинку свого дитинства. Тільки тоді прокидайся, бо прокинувшись на середині шляху, ти можеш виявити, що ти зовсім не там, де маєш бути, а в якомусь іншому, дивному місці. Це означатиме, що ти досі спиш, і сон має над тобою владу, і фізика та логіка сну тепер надовго — твої. В такому випадку дбай про себе по змозі якомога більше та шукай кляту стіну. Можливо, тобі ще поталанить вернутися. Повір, це краще зробити. Напівсон вбирає в себе дивні частини обох світів, не завжди ці частини надто приємні.
Коли ти таки повернешся назад, після пробудження запиши сон. Які сни було замінено? Чи стало після повернення додому більше впізнаваних предметів у кімнатах твого дитинства уві сні?
Веди записи щоразу після подібних подорожей. І одного разу неодмінно наберися снаги прогулятися до моря. Це може стати для тебе важливою знахідкою. Ще кажуть, бувають моменти, коли до стіни краще не потикатися: можливо, саме в такі дні, а зовсім не коли ти злишся на себе, твій дім не пускає тебе всередину. Зрештою, по той бік сну теж є дещо небезпечне. Але про це — вже іншим разом, коли ми нарешті сядемо та докладно обговоримо твою пригоду з переписування снів.
А поки — нехай таланить.
