"Рани не зникають. Вони просто чекають нагоди нагадати про себе." Автор.
Я стояв, упершись лобом у двері. Мене хитало й нудило від випитого, але примудрився відімкнути двері і зайти.
Після цього якимсь дивом дістався ліжка й упав на нього, навіть не знімаючи одяг.
Приземлившись на матрац, нарешті видихнув. Черевики, пальто не скинуті — байдуже. Головне — лежати.
Побач мене зараз шеф, знову сказав би: «Нарешті знайди собі жінку», — а я, як завжди, лише відмахнувся б, вважаючи це повною дурницею.
Я звик, що мною користуються. Так уже склалося: чи то я тягнуся до таких жінок, чи вони — до мене. Але саме через це в мене немає ані бажання, ані думки шукати когось — що б мені там не казали.
У такому стані й з такими думками я заснув.
Був ранок.
Прокинувшись, я змінив одяг і поліз до холодильника, де стояла рятівна пляшка пива. Спустошивши її, взявся за приготування сніданку.
Після сніданку стояв на майданчику, спершись на поруччя, повільно тягнув цигарку і дивився у двір..
Двері ліворуч від моєї квартири відчинилися.
— Добрий ранок, — почувся жіночий голос.
Я, не повертаючись, кинув сухо:
— Ага, — і продовжив курити.
Я відчув, як вона ображено глянула на мене, після чого швидко пройшла повз до сходів, цокочучи підборами. У кожному їхньому цокоті відчувалося обурення.
Сусідка завжди так реагує на моє небажання з нею спілкуватися. Наче я був зобов'язаний приділяти їй увагу. Хоча між нами ніколи і нічого не було.
Докуривши, кинув недопалок у банку, розігнувся і, розім'явши тіло, пішов до сходів. Треба було зайти до магазину.
Підійшов до каси й поставив кошик.
Продавчиня мовчки взялася пробивати продукти.
Я відразу помітив, що вона новенька в магазині. Щось у ній відразу не сподобалося. Придивився — і зрозумів: схожа на одну з колишніх.
Колишню котра кинула без зайвих слів, коли з’явився варіант по-краще.
Дівчина підняла на мене погляд.
— Щось не так? — її голос був настороженим.
Моя увага, очевидно, напружила її.
— На одну знайому схожі. — відповів я, дістаючи гаманець.
Розплатився, і не сказавши більше ні слова, взяв пакет і вийшов.
При цьому я відчував, як її погляд уп'явся мені в спину.
Вечір.
Я щойно вимкнув плиту, щоб їжа дійшла сама. А тим часом сидів за ноутбуком, читаючи новини.
У двері постукали, я проігнорував стукіт. Та він провтарився кілька разів, і мені довелося піднятися. Подивившись у вічко, я побачив сусідку — в халаті, з каструлькою в руках. Тримала її рукавицею і прихваткою.
А на її обличчі був легкий рум’янець, а в поставі — невпевненість. Що не характерне для неї, наче в дівчини на першому побаченні.
Побачивши це, я одразу пішов назад.
Я не збирався витрачати на неї ані хвилини, особливо ввечері. І мені було байдуже, чого їй треба.
У цьому будинку є й інші чоловіки — хай витрачають свій час на неї. А мене залиште у спокої.
Коли я насипав собі вечерю, їй набридло стукати — пішла.
Я сів їсти й подумав: чого вона вчепилася?
Постійно з чимось лізе. Ніби не видно, що мені вона не цікава. І не буде.
А може, надто вперта, щоб побачити очевидне. Але це її проблема не моя. Мені вистачає і власних "тарганів".
З такими думками я піднявся, вимкнув світло і ліг спати, залишивши порожню тарілку на столі.
Я сидів в офісі за своїм столом. Робочий день уже закінчився, і всі збиралися додому.
Застібнувши сумку, звернув увагу на старе фото, що стояло поруч із комп’ютером.
Хтось, може, й посміється, але це була найцінніша річ для мене.
На ньому я ще малий — разом із батьками, які давно загинули в автокатастрофі.
Щасливий і ще не розумів, яким важким може бути життя.
Дивлячись на фото, подумав: пам’ять — отрута, що повільно вбиває мене. Але водночас і ліки, які дозволяють залишатися собою.
Та, думаючи про це, зробив те, що давно хотів, але постійно забував: забрав фото й пішов до виходу.
Зовсім не розуміючи, чому саме зараз спромігся це зробити.
— До завтра, — кинув через плече, ховаючи фото в сумку.
Коли я піднявся, на майданчику стояла сусідка, курила. Побачивши мене, без жодного сорому перекрила шлях до моїх дверей.
— Не смій мене ігнорувати — заявила, тикаючи пальцем у грудину. Наче кидала виклик, якого я не знав і знати не хотів.
Я різко відсунув її вбік, але вона миттєво схопила мене за руку. Це вже була справжня нахабність — вона перейшла межу. І в мені щось зірвалося: хотілося двинути її по пиці, щоб зрозуміла, з ким має справу.
Вона схопила мене за краватку, підтягнула до себе.
— Краще проводь час зі мною, а не в своїй коробці.
І, сказавши це, поцілувала мене в губи.
Це був повільний, довгий поцілунок — такий, як колись. Як на першій роботі, з тією зухвалою колегою, що залишила після себе перший гіркий досвід. І це починалося так само. Зухвало і без дозволу.
Коли наші губи розійшлися, я влупив їй ляпаса, від якого вона хитнулася і ледь втрималася на ногах.
Вона була збентежена моїм ляпасом, але це не похитнуло її впевненості. Надто вперта, щоб здатися, визнати поразку.
Це тільки розпалювало — хотілося вгатити їй по зубах. Кулаком. Але я стримався.
Коли вона нарешті прийшла до тями, хотіла мене зупинити — та вже було пізно.
Я зайшов до себе і, не витрачаючи ні секунди, запер двері на ключ.
І спершися спиною на двері, ще відчуваючи в роті гіркий присмак минулого, який приніс цей поцілунок, і повільно сповз на підлогу. Хотілося тільки одного — щоб мене нарешті залишили в спокої. У моїй шкарлупі.
У грудях тлів слабкий вогник забутого почуття, в саме існування якого не хотілося вірити. Воно було надто болісне. При цьому рука сама полізла в сумку, за фото.
Доповнення -:
Ела — це ім’я сусідки героя. Вона маленька і цікава головоломка. Її ім’я, можливо, ключ до розгадки. Але щоб зрозуміти це — треба дивитися глибше. Навіть я сам не одразу збагнув, кого створив.
Автор.
