Оригінально публікація на WordPress від 15.08.2022.
Видавши український переклад “Чарівника бібліотеки”, видавництво “Наша ідея” явно хотіло повторити успіх свого попереднього сейнену — “Ательє чаклунських капелюхів”.
На позір ці два твори дуже схожі: дитина відкриває для себе магічний світ через залучення до специфічного ремесла. В “Ательє” головним героєм є дівчинка-кравчик, тут — злиденний хлопчисько ельф. Там життя дівчинки перевертала зустріч із чарівниками, які чаклують, рисуючи магічні символи; тут долю ельфеня змінює візит у селище делегації бібліотекарок, котрі реставрують магічні книги. Однак у деталях це доволі різні манги.
По-перше, справа у малюнку. “Ательє” сочиться авторським стилем, коли малюнок “Чарівника”, хоч і добрий, але стандартний та прісний. Обрана орієнтальна естетика тут злочинно безжиттєва, зовсім не виграє своїми можливими принадами. Кажу це, бо знаю, як у японському виконанні може забриніти Близький Схід, адже читав неперевершені “Оповідки невістки” (Otoyomegatari).
Шаблонність, на жаль, стосується також дизайну персонажів: ці типажі я бачив не раз. Впевнений, що кожен ота́ку щонайменше двічі зустрічав у аніме́ та манзі таку матрону, як персонаж Андзу Кавішмаф: з таким самим характером, таким самим поглядом і такою самою зачіскою (ну хоч волосся можна було змінити?). Те саме скажу про вовка-єдинорога. Тож попервах я навіть подумав, що маю справу з дуже лінивою вільною адаптацією західної книжки. Проте швидкий пошук в Інтернеті показав, що “Вітрова кафна” Софі Шюйм, зазначена на обкладинці як першотвір, — це вигадка. Софі Шюйм — сама Міцу Ідзумі, аватар автора у власному творі.
Друге, чим “Чарівник” поступається “Ательє”, — це відправною подією і стимулом героя. Весь перший том — суцільний пролог, ненапружений і без великих ставок. Звісно, хлопчисько живе в дискомфортному середовищі, але його життю нічого не загрожує, а рухає хлопчину в бік пригод сама лише забаганка-мрія, не спряжена ні з нагальною потребою, ні з зобов’язанням. Порівняйте із зачином Коко з “Ательє”: вона йде з рідного дому, бо не може лишитись; вона вчиться любому ремеслу, бо зрештою мусить виправити те страшне, що накоїла. Коко обпалилася своєю мрією і водночас потребує її! Своєю чергою малий ельф спонукається звичайнісіньким ескапізмом. Серед його глобальних стимулів я не бачу ані відповідальності, ані навислої небезпеки. А щодо хвилинних загроз: тут вони не його провина, і долає їх не він.
Можливо, автор не змогла вигадати вагому обставину для початку пригоди, оскільки не бачить підводного каміння у захопленні протагоніста? Звернув увагу, що на сторінках манги Міцу Ідзумі необачно оприлюднила лікарський рецепт, у якому перелічила справжні отруйні рослини. Такі ж справжні, як і поради щодо реставрації книжок. Зворотний бік є навіть у любові до читання. Як пишуть у Вікіпедії: “Вікіпедія не дає медичних порад”. На жаль, про неприпустимість підміни кваліфікованості голою начитаністю згадано у творі лише побіжно. Притому, що саме така хиба могла би бути потужним поворотним моментом для сюжету.
Третя вада локальна. Попри наявність аж трьох редакторів в українського видання, воно рясніє помилками набору й стилістичними хибами, як-от гротескний “вихлюп магії” замість виплеску. Щоб не зловживати цитуванням, наведу лишень один промовистий приклад: “Я ж сказала! Бібліотекарка повідомила, що останній том книги про піратів узяв хтось інший!” — неприродно повідомляє мати своєму малому синові. Погодьтесь, наступним чином було б куди живіше: “Говорила ж! Бібліотекарка сказала, що останній том [книжки] про піратів хтось уже узяв”.
Підсумовуючи критику, маю зазначити, що насправді ця манга добрий середняк. Просто без того унікального авторського вогника, що був у “Ательє чаклунських капелюхів”. “Чарівник бібліотеки” відверто ремісницька робота, принаймні в графічній частині. Притім подекуди автор намагається привнести у роботу унікальні речі, як-от практичні поради і висвітлення цілком реальних фактів. Можливо, пані Міцу Ідзумі з тих авторів, які, як то кажуть, “довго запрягають”, і наступний том нас приємно здивує. Ну, а поки моя оцінка 7/10.
І доважком пару слів про “Привида Києва”, якого отримав на початку серпня.
Історії як такої нема — це лише замальовка героїзму українських захисників: один невдалий виліт для росіян. Зате в комплекті шикарний постер, а частина коштів піде ЗСУ.
16 сторінок за 150 гривень, з яких на військо піде 10, — чи варте воно того? Вирішуйте самі.