Перед обличчям страху українські жінки стали потужною силою на передовій, кидаючи виклик традиційним гендерним ролям та переосмислюючи поняття хоробрості. У той час, як світ переживає нову еру розширення прав і можливостей жінок, дуже важливо пролити світло на дивовижні історії тих, хто зробив крок вперед, залишивши позаду межі домашнього вогнища, щоб захистити свою країну.
У цьому інтерв'ю ми маємо честь заглибитися в досвід військовослужбовиці, яка безстрашно взяла до рук зброю, довівши, що місце жінки — не лише вдома. Її історія є свідченням незламного духу та непохитної відданості українських жінок, які відгукнулися на заклик служити, демонструючи свій неоціненний внесок у розвиток Збройних Сил та суспільства в цілому.
Наша героїня сьогодні Олена Олексюк — військова службовиця, доброволиця батальйону «Соколи Полісся», членкиня «Жіночого ветеранського руху» та Вадим Павлюк — заступник командира батальйону «Соколи Полісся».
Розкажіть трішки про Ваше життя до війни? Чим Ви займалися?
В 2009 закінчила Держаний агроекологічний університет, де здобула кваліфікацію спеціаліста з фінансів. Під час навчання брала активну участь у Всеукраїнських міжвузівських студентських науково-практичних конференціях, входила в склад Малої академії наук України.
Які у Вас були хобі?
«Моя робота це одне із моїх захоплень, що займає більшу частину мого життя.»
У 2005-2007 рр. поєднувала навчальний процес з роботою в Асоціації міст України (АМУ), яка стоїть на захисті інтересів громад. Паралельно з веденням бухгалтерії в АМУ отримувала сертифіковані знання із спеціалістами місцевого самоврядування на теми «Управління міським бюджетом за програмно-цільовим методом», «Бюджетний процес: крок за кроком», «Випробування виборами. Муніципальні виборчі технології». Освоювала сертифіковані програмні продукти для бухгалтерів бюджетної сфери. Брала участь в роботі Українського реєстрового козацтва, в 2011 р. нагороджена грамотою «Берегиня козацького роду». Допомагала Всеукраїнському благодійному фонду «Серце до серця».
Як змінилось Ваше життя з війною? Чим Ви зараз займаєтеся?
Війна змінила моє життя і як і життя багатьох українців. У перші дні війни не переставала працювати, роботи ставало суттєво більше, так як війна змінила плани людей працювати повноцінно. Три місяці від початку війни заміський транспорт не курсував, діставалася на роботу пішки, щодня 20 км за чотири години.
В перші дні війни до мене приїхали подруга та її чоловік з батьками з Озерного, де з початком російського вторгнення в Україну, російські військові здійснили один із перших обстрілів, ще з нами жили три коти і чотири вівчарки.
В перші дні, у вихідні я просто прибирала в домі, готувала їжу, щось мила і чистила. Для мене це стало порятунком, адже поряд зі мною були люди, які відчували виснаженість, втому, бо не могли спати. Вони боялися виходити з дому, мали страх, що це надовго і що війна може забрати близьких людей, що за цей час вони нічого не зможуть важливого зробити в житті, що втрачають родини. Більш ефективним та дієвим варіантом у цій ситуації допомогло те, що вони схопилися за звички і почали обрізати дерева, рубати дрова.
На чоловіків це спрацювало, але не на довго, вони пішли на війну, мами і подруга почали працювати.
Через декілька місяців після початку повномасштабної війни в Україні я одягла форму, приєднавшись до Добровольчого Українського Корпусу Соколи Полісся, який знаходиться у командуванні 138 батальйону структурного підрозділу тероборони ЗСУ. Тоді ж мене призначили на службу парамедиком у медичну частину батальйону, перед тим закінчила курси та отримала знання міжнародної сертифікації, які постійно оновлюю. Щотижня проводимо навчання із групою наших добровольців.
Моє завдання надати вчасно допомогу постраждалому та навчити надавати допомогу побратима - зупинити масивну кровотечу, перевірити чи постраждалий дихає, якщо ні, то забезпечити дихання, перевірити чи забезпечити циркуляцію повітря, якщо це поранення, на які не накладеш турнікет, і вести моніторинг всіх поранень, щоб довести постраждалого до наступного етапу.
Як жінка-військовослужбовець, що Ви думаєте про прогрес, досягнутий у сфері гендерної рівності у Збройних Силах України?
Переживання були, бо раніше ніколи навіть не мріяла про військову кар’єру, а наразі на власному досвіді хочу сказати, що все насамперед залежить від командира, лідера, який є наставником на службі. Пам’ятаю той момент, коли наш командир батальйону Вячеслав Пашковський, залучав на службу добровольців, зазначаючи бажаючим:
«За умови рівних професійних показників, я надаю перевагу жінкам. Просто тому, що жінки, які несуть службу в батальйоні на відмінно виконують службові та бойові завдання, іноді перевершуючи показники чоловіків».
Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб заохотити більше жінок вступати на військову службу та робити кар'єру на бойових посадах?
Продовжувати популяризувати військову службу на державному рівні, а самі жінки військові демонструють активну громадянську позицію, наразі вже є багато прикладів як перемог так і важких моментів, які доводиться пережити на шляху до успіху. Закликати вірити в себе, навчатися, щоб забезпечити майбутнє та професійну кар’єру, а не підкорятися старим стереотипам.
Як Ваш військовий досвід вплинув на Ваше розуміння фемінізму та його ролі в суспільстві?
Як і раніше це слово для мене просто популярне. Якщо порівнювати жінку та чоловіка, хотіла б провести паралель з економікою, а саме думки Митрополита Шептицького в його посланні «О квестії соціальній», в якій він стверджує, що співпраця вигідніша система за класову боротьбу:
«Два стани убогий і багатий не є один одному зі своєї природи ворожими. Хибним є твердження, що сама природа штовхає їх до завзятої, вічної боротьби. Капітал і праця не перебувають у сутнісній і природній суперечності, боротьба між ними випадкова – необов’язкова. Капітал не обійдеться без праці, а праці потрібен капітал. Зі згоди і єдності, як у кожній справі, так і тут, випливають порядок і краса, незгода і боротьба, приносять загальне змішання, безлад і занепад».
Для тих, хто не хоче змагатися, а хоче отримати довгостроковий результат повинен бути в єдності, обирати усвідомлено і критично, мати спільні інтереси, бути готовим змінювати спосіб взаємовідносин, це стосується як роботи так і особистого життя.
Чи вважаєте Ви, що військова культура достатньо підтримує жінок, і якщо ні, то які зміни ви хотіли б бачити?
Так, але державі ще є над чим працювати. Завдяки таким фондам як Ветеранський жіночий рух та за допомогою медійного середовища країни наразі відбувається позитивна трансформація можливостей жінки в українському суспільстві.
На Вашу думку, які унікальні сильні сторони жінки приносять в армію, які можуть відрізнятися від їхніх колег-чоловіків?
Наполегливість, пильність, сильна бойова підтримка.
Наскільки важливо для жінок-військових мати жінок-наставниць та рольових моделей, і чи були у вас такі, які мали особливий вплив?
Дуже важлива, вони надсильно підтримують. Не забуваю, що Ізраїль, країна із загальним призовом, а королева Єлизавета під час Другої світової війни несла службу в армії Великої Британії.
Як Ви поєднуєте свої військові обов'язки з особистим життям?
За цей час у мене сформувалась головна риса характеру – всепоглинаюче почуття обов’язку.
Вислухавши досвід Олени, ми познайомимо вас з Вадимом — заступником командира батальйону «Соколи Полісся». Вадим на власні очі бачив видатний внесок жінок і розуміє важливість їхньої присутності на передовій.
Як, на вашу думку, змінилась роль жінок в армії з роками?
В сучасній українській армії жінка перестала бути виключно офісно-штабною одиницею тилових частин. Дедалі частіше їх можна зустріти у бойових підрозділах, які виконують ті чи інші місії на передовій. При цьому окрім традиційних «жіночих» армійських спеціальностей, як то медик, психолог, жінки опановують нові навички, змушуючи українських філологів утворювати нові фемінітиви, на кшталт «снайперка», «водійка» чи «операторка БПЛА» тощо.
Які конкретні якості чи навички, на вашу думку, жінки привносять у військо, що підвищують загальну ефективність?
Це може прозвучати дещо дивно, але в армії жінки часто є більш зібраними та дисциплінованими.
Як ви забезпечуєте рівні можливості для жінок з точки зору кар'єрного просування в армії?
Не думаю, що для жінок необхідно створювати якісь особливі можливості. Достатньо не створювати перепон, а далі вони самі впораються: і військову спеціальність оберуть до душі, і навчання пройдуть, і фізичну підготовку.
Щоправда, перспектива військової кар’єри серед українських жінок лише набирає популярності. Тому ці процеси ще не настільки масові, але, гадаю, досить швидко це зміниться.
Чи можете ви навести приклади конкретних ролей або посад, на яких жінки досягли успіху і зробили значний внесок у ваш батальйон?
Звичайно ж на першому місці серед жіночих військових спеціальностей залишаються медики. Власне, саме у цій царині жінки нашого батальйону і реалізують себе.
Починаючи від заступника начальника медчастини Ірини, і закінчуючи рядовими дівчатами-добровольцями, які пройшли підготовку з тактичної медицини і стали взводними медиками. І справа не в тому, що ми їх призначаємо на ці позиції. Це їх свідомий вибір. Вони приходять і кажуть:
«Я хочу пройти медичну підготовку і навчитись допомагати пораненим».
То хіба ми можемо їм в цьому відмовити?
Як ви вирішуєте будь-які потенційні проблеми або стереотипи, які можуть існувати щодо фізичних можливостей жінок у війську?
Мабуть повторюсь – достатньо не створювати ці «потенційні проблеми» і не акцентувати на тому, що той чи інший боєць – жінка. В першу чергу – це боєць, і, маю підкреслити, це не просто боєць, а доброволець.
На відміну від чоловіків, яких подекуди доводиться дуже довго та наполегливо, м’яко кажучи, запрошувати до центрів комплектування, якщо ви бачите жінку у військовій формі – ви бачите людину, яка свідомо і добровільно вирішила служити українському народу. І вже це само по собі заслуговує на глибоку повагу.
Чи помітили ви якісь зміни в динаміці або загальній згуртованості підрозділу після того, як до вашого батальйону приєдналося більше жінок?
На жаль, кількість жінок у батальйоні ще не досягла тої межі, коли можна було б говорити про якийсь вплив на динаміку тих чи інших процесів. Але я вірю, що це зміниться. Потрібен час.
Які кроки вживаються для забезпечення належної підтримки та ресурсів для задоволення унікальних потреб жінок у війську?
В нашому підрозділі такої проблеми немає просто через не надто велику чисельність жінок, проте не можу сказати, що цієї проблеми в армії не існує. Звичайно ж вона є. Хоча б через те, що впродовж десятиліть вся логістика і матеріальне забезпечення було зосереджено на чоловіках.
Що б Ви хотіли сказати молодим дівчатам, які розглядають можливість кар'єри в армії, але вагаються через гендерні стереотипи або суспільні очікування?
«Прийміть рішення і зробіть свій особистий вибір.» - Олена
«Сьогодні українська армія дає додаткові можливості дівчатам реалізувати себе. І було б невірно вважати, що ці можливості обмежені якимись фізичними критеріями. Силу жінки не варто недооцінювати. Згадаймо жінок важкоатлеток, боксерок, біатлоністок. Ми будуємо армію європейського зразка і я переконаний, що незабаром жінка в армії перестане здаватись чимось дивним. Навіть у підрозділах спеціального призначення.» - Вадим
Історії Олени та Вадима є свідченням неоціненного внеску українських жінок у військову справу. Ці люди є прикладом мужності, стійкості та непохитної рішучості, які демонструють українські жінки на передовій.
Вони знову і знову доводять, що їхнє місце виходить далеко за межі домівки, оскільки не бояться труднощів, демонструють свою силу і залишають незгладимий слід на полі бою. Нехай їхні історії слугують нагадуванням про те, що гендер ніколи не повинен бути перешкодою для реалізації пристрастей, прагнень та мрій.
Разом ми можемо продовжувати підтримувати та надихати жінок, які сміливо стоять на передовій, забезпечуючи світле та мирне майбутнє для всіх.
