Це - Фрàнко. Він - звичайний парубок 25 років, що слідує своїм мріям і йде вверх по кар’єрним сходам військового. На своїй батьківщині, Аргентині, він мав спокійне розмірене життя: у робочий час служив у Повітряних Силах, в інший - тусив із друзями, грав у Airsoft, займався спортом, у тому числі бігом. Він надихається малюванням, фотографією, відео та монтажем, це все - спокій для його душі.
This is Franko. He is an ordinary guy of 25 years old, who follows his dreams and moves up the military career ladder. In his homeland, Argentina, he had a quiet, measured life: during working hours he served in the Air Force, during the rest of the day he hung out with friends, played Airsoft, and did sport, including running. He is inspired by drawing, photography, videography, and editing. All of these things are peaceful for his soul.
Але все змінилось…
«Я слідкував за ситуацією в Україні з часів “Майдану”, брав участь в АТО на сході, а також у спробах деескалації рф. Не зважаючи на те, що я був тоді молодим, я відстежував ситуацію з самого початку і навіть, якщо був далеко, відчуваю, що виріс із цим».
Він каже, що не хотів би, щоб його країна проходила крізь таку складну ситуацію, проте він у хорошій фізичній формі, має досвід та відповідні знання. Саме це наштовхнуло хлопця на те, аби поїхати в Україну та допомагати захищати мирних людей, стати на місце недосвідчених цивільних.
Фрàнко визнає, що про Україну та її культуру знає мало «Я дійсно визнаю Україну, її націю та культурні особливості, що дуже відрізняються від російських. Я можу впізнати деякі елементи українського фольклору та шматочки народної спадщини у музиці, навіть сучасній, у традиційному одязі, але якщо ви запитаєте мене якісь назви - я їх не знаю». Але цей факт не заважає йому любити нашу країну, як свою, поважати наші традиції та вчити українську мову.
«I have been following this conflict since the Maidan protests back in 2014, going through the ATO operation in the East, de-escalation attempts and the Russian buildup since 2021. Despite being young back then, I followed the conflict from the beginning and even if I was far away, I feel that I grew up with it across all these years».
He said that he wouldn’t like his country to go through such a situation. He also considers himself in good health and physically fit for combat. On top of that he already has military experience and knowledge, so he figured out that It would be good for him to come and take the place of an untrained and mobilized civilian.
Franco confesses that he knows little about Ukraine and its culture: « I do understand that Ukraine as a nation and cultural identity is different from Russian and dates from before it. I can recognize certain folk elements in some of the music, even modern one; and some traditional clothing, but if you ask me the names I don't really know them.». But this fact does not prevent him from loving our country as his own, respecting our traditions and learning our language.
«Це був стрибок в темноту та невідомість» - Фрàнко
«Це важко описати, особливо для тих, хто ніколи не стикався із подібним. Звичайно, спочатку у тобі народжується невпевненість, яка і стає причиною усіх страхів. Коли ти воюєш на фронті - ти відчуваєш прилив адреналіну, який не можна отримати ніде більше, ти відчуваєш, що стоїш на вершині світу, але в той самий час почуваєшся абсолютно нікчемним та вразливим. Я почав свій шлях у Харківській області, продовжив у Луганській, наразі я на південному сході».
«Прийняти рішення поїхати було не важко, важко було зробити це, адже для цього потрібно багато документів. Я почав планувати поїздку в листопаді 2021 року, але зміг потрапити в Україну лише у липні 2022. Проте протягом всього часу я наче проживав два життя: перше у своїй країні, друге - в Україні. Я переживав за друзів, проходив крізь усі новини разом із вами. Я набагато більше став цінувати час, проведений із сім’єю».
"Leap of faith into a dark and unknown abysm" - Franco
«It's hard to describe, especially if it's directed to someone who hasn't been through this kind of situation. At first you feel a lot of uncertainty and that's where most of the fears come from. Over time you feel used to it and it becomes pretty much normal (Just another life-style I guess). When you are fighting on the front, you feel a rush of adrenaline that you don't get anywhere else, you feel like being at the top of the world and at the same time, you feel worthless and vulnerable. I began my combat deployment in Kharkiv oblast and then I moved forward to Luhansk Oblast, currently I am somewhere in the south east».
«The decision to travel abroad to come fighting was easy to make, but hard to go through. I already had planned to come here since late November 2021. When the war started I immediately started to network and figure out how to travel. I ended up arriving in the beginning of July 2022, but through all the months from February to July I felt like living two separate lives. I would still plan and live accordingly to a normal life in case I wasn't able to travel, but my mind was already in Ukraine. Every day with my family or friends felt like a less day, and I started to value things a lot more».
«Перед тим як ми приїхали в Україну, ми думали що одразу отримаємо зброю і потрапимо на фронт максимум за 2 тижні. Згодом виявилось, що ми маємо пройти тренування тривалістю 2 місяці, а вже потім отримати відповідне спорядження. Ще перший раз я помітив, що тут дуже піклуються про життя іноземців у зв’язку з пропагандою та політичним тиском».
Що ти відчуваєш, коли воюєш пліч-о-пліч з українськими військовими?
«Коли я воюю з іншими українцями, я відчуваю себе українцем. Ми проходимо разом крізь ті самі страждання, труднощі, небезпеки, адже у нас спільна ціль».
Як ти змінив свій світогляд після того, як зіштовхнувся з війною?
«Коли ти стикаєшся зі смертю багато разів, є два шляхи: почати цінувати речі ще більше, або ж цінувати менше. Особисто я - десь посередині. Дійсно цікаво побачити наскільки крихке життя, як легко його обірвати. Я почав цінувати моменти проведені з рідними та друзями ще більше, найгидотніша чашка кави взимку стає найсмачнішою. При цьому я навчився не хвилюватись про неважливі речі, та дійсно зважати на здоров’я, стосунки, сім’ю, цінності та мораль».
Expectations/reality - what is a real frontline feels like?
«Before coming, and when we arrived in Ukraine, we believed that we would just get a weapon and be sent to the front in a maximum period of 2 weeks straight into the meat grinder. Later it turned out that we went through a training period of 2 months, where we received proper equipment and somewhat decent training. In my previous unit I noticed that they really cared for foreigners' lives due to propaganda and political pressure».
How does it feel like to fight side by side with ukrainian militaries?
«When I am fighting with other Ukrainians, I feel Ukrainian myself. We go through the same suffering, dangers, misery, joys and we have the same goal. I feel no different, in a good or bad way than any Ukrainian serviceman».
How did you change your point of view after you faced the war?
«Once you face death multiple times, and you avoid death multiple times, you can do two things, either you value things more, or you value them less. Personally, I am in between. It's really interesting to see how fragile life is and how easy it is to terminate it. You value a lot more the moments you spend with people. In winter a very disgusting cup of coffee becomes the most tasty one. I also learnt to not worry about meaningless things and really care about important ones, like health, relationships, friends, family, values, and morals».
«Просто не втрачайте надії, ми переможемо в цій війні. Я не можу сказати скільки часу це займе або ж скільки життів вона забере, але ми обов’язково переможемо».
«Just keep your hopes high, we will win this war. I cannot tell how much time it will take, or how many lives, but we will definitely win».
Авторка: Катерина Кот
