Текст знайдений в архівах ТОВ “Купи-Продай-та-Забудь” за четвертий квартал 20** року.
Потяг рушив. Більшість пасажирів оминула подію увагою, однак не Геннадій Анатолійович. Сорокарічний Геннадій почувався хлопчиськом на чортовому колесі. Все, що оточувало останнім часом – вагон електрички, люди, з якими разом він вирушив у подорож, будівля залізничного вокзалу, що ось зараз несподівано здригнулась та поповзла кудись за спину, сонливе містечко, в яке привело його відрядження, – все викликало найщиріше захоплення і вимагало прискіпливої уваги.
Серце схвильовано підстрибнуло у свої клітці, і Геннадій не соромлячись припав до брудного скла. Перед поглядом, наче зображення на щойно проявленій фотоплівці, поставали загадкові споруди, чудернацькі вежі (“елеватори,” підказував голос за кадром) та замислені працівники Укрзалізниці.
Обласний центр, де народився і виріс, здобув освіту і бездумно працював Геннадій Анатолійович, хоч і відставав від цивілізованого світу, та не на багато – років так на п'ятдесят; а в плані суто технологічному може й випереджав – окремі громадяни, попри брак розумових здібностей, вміло керували найдорожчими транспортними засобами у стані алкогольного сп'яніння, використовували найновітніші переговорні пристрої для порожніх теревенів і з насолодою переглядали на своїх багатопіксельних телевізорах найбездарніші твори світових кіностудій. Тож Геннадія важко було здивувати, скажімо, коштовним позашляховиком бі-ем-дабл'ю припаркованим на клумбі чи телефоном з квантовим процесором у руках шмаркатого дитинча місцевого підприємця.
Вперше ж опинившись за межами рідного мегаполісу, Гена (дарма що бухгалтер, а не історик) одразу визначив різницю у часі між центром і провінцією у стоп'ятдесят-двісті років щонайменше. Протягом всього робочого візиту він ледь стримувався від того, щоб не повідомити мешканцям містечка про відміну кріпацтва та винахід електронно-обчислювальної техніки, але вирішив не ризикувати – місцеві посадовці могли сприйняти це як спробу підірвати кесарську владу.
Насолодившись протягом дня увагою до себе як до представника іншого світу, призвичаївшись до неквапливої говірки та надивувавшись із синкретичних бухгалтерських звичаїв, відряджений вирішив подолати зворотній шлях додому потягом.
Деяким розчаруванням стала електричка – до останнього Геннадій Анатолійович уявляв собі, як прибуває в рідне місто на паротязі часів Директорії. Але і без того Геннадія переповнювали враження, він вже подумки красномовно розписував свою мандрівку дружині, співробітникам, друзям та знайомим. Єгипетські могильники та французькі телевежі, які у відпустку відвідують громадяни з прибутками, порівняно з рідною сільською місцевістю вже здавалися йому жалюгідними. А йому за цю подорож ще й платили!
Сидячи на античній дерев'яній лаві, чоловік витріщався у вікно та намагався не пропустити жодної дрібнички. Його обурювало, що решта пасажирів до краєвиду ставилася байдуже – попри всю прагматичність, бухгалтерська душа тремтіла, схвильована лісами та полями, сільськими хатами та залізничними переїздами, прозорим осіннім небом та сонцем, яке все щільніше тулилося до обрію. Геннадію навіть почулося, що в голові його промайнули римовані рядки пасторалі (хоча то були лише уривки квартального звіту, звісно).
Зрештою за вікном так стемніло, що побачити щось можна було лише на станціях, де жевріли поодинокі ліхтарі. Коли потяг зупинявся Геннадій Анатолійович притискав свій ніс до скла силуючись розгледіти бодай якусь цікавинку.
Прочитати назву населеного пункту Геннадій не спромігся.
Під сколіозним ліхтарем на платформі стояло два чоловіки: один високий, у світлому пальті, інший, спиною до потяга, – в темному, середньої статури. Чоловіки розмовляли. Темне пальто активно жестикулювало і гойдало головою. Гена, нічого не підозрюючи, жадібно вп'явся в сцену очима. Раптово з-за спини чоловіка у світлому пальті з'явився третій – він чи то штовхнув, чи то вдарив високого. Високий, втративши рівновагу, зробив крок до свого співрозмовника, і останній дбайливо підхопив його під руки. Третій – який вже теж опинився в конусі світла – продовжив бити високого в спину. Раціональна частина мозку Геннадія, здавалось, заклякла, ірраціональна ж миттєво упізнала, що це не гра і не жарти – той третій, в спортивному костюмі зі смужками, тримає в руці ніж.
Із запізненням прокинувся інстинкт самозбереження, Геннадій Анатолійович збагнув, що просто так не можна спостерігати подібні видовища – слід було відвернутися, краще навіть пересісти на інший бік вагону... але наче у страшному сні тіло не слухалось. Спортивний костюм вже вгамувався, невисокий у темному пальті турботливо допоміг світлому пальто опуститися на коліна. І тут темне пальто обернулось і подивилося прямісінько у вічі Геннадію. У такому освітленні це було неможливо, але Гені здалося, що він чітко розгледів очі вбивці і жахливий вираз обличчя. Надто пізно Геннадію таки вдалося відірватися від вікна.
“Я нічого не бачив... господи, ні, нічого подібного не могло статись... нічого не бачив... я нічого...” І головне: “Навіть якщо і так – вони ж не могли мене розгледіти.” Шлунок скрутило у вузол і здавалося, що оплачений роботодавцем обід ось-ось вирветься з нього на волю.
Коли потяг знову рушив, бухгалтер зрозумів, що весь цей час сидів затамувавши подих. Із запізненням прийшла думка, що потрібно щось вдіяти, комусь повідомити, соромно так сидіти... але всі турботи переважувало почуття полегшення. Вони не бачили, що він бачив. Або їм байдуже. Геннадій подивувався з нахабності головорізів.
Серцебиття вже уповільнилося до звичного темпу коли за спиною розійшлися двері вагону. Сечовий міхур підступно проголосив автономію і пустив цівку в охайно випрані і випрасувані напередодні відрядження штані, очі почали вилазити, наче в поганенького актора, який зображував переляк. Коли два чоловіки сіли – один навпроти нього, інший збоку, так, щоб свідок не міг втекти – він зрозумів, що це кінець.
В дитинстві Геннадій любив бавитись із жучками (але ніколи не вбивав їх і не відривав лапки, випадково хіба), і його завжди смішило, як ті безглуздо поводяться коли їх спіймаєш – завмирають, щосили намагаючись переконати тебе, що вони мертві, їх немає, ніякі вони не жучки. Зараз він усвідомив, що комахи так поводяться не тому, що дурні, просто вони – як Геннадій Анатолійович зараз – вже по-справжньому помирають тієї миті, коли рука людини накриває їх. Тіло Геннадія намагалося переконати страшних незнайомців, що він, Гена, співробітник ТОВ Купи-Продай-та-Забудь, мертвий, не чіпайте його, він нічого не бачив, нікого немає вдома, приходьте завтра.
Спортивний костюм сів просто навпроти нього, але Геннадій робив все можливе, аби не бачити його – і не бачив! Складніше було з темним пальто. Хоч той і розташувався десь на межі периферійного зору, але його присутність ігнорувати було неможливо. Кожною клітинкою Геннадій Анатолійович відчував смерть, яку втілювали ці двоє, особливо той, що сидів збоку.
Сиділи мовчки. Потрібно було волати “вбивають!”, вириватись і кликати правоохоронців, але аж надто добре вихований і культурний Геннадій не мав жодного уявлення як розпочати. Знову надприродним чином Гена відчув, що темне пальто шкіриться у посмішці. Боягуз помирає тисячу разів... Якщо Геннадій про щось і молився в цю мить, то не про порятунок, а про швидкий кінець.
Оминувши спортивний костюм, поглядом заметушився по обличчях селян, подумки благаючи про допомогу. На мить його очі зустрілися з чиїмись очима – і всі несподівано відкриті в собі телепатичні сили Геннадій Анатолійович вклав в мовчазний вигук – “РЯТУЙТЕ!!!”. Власник тих чиїхось очей – Геннадій ні на мить не засумнівався – отримав, зрозумів послання, зрозумів, зрозумів не тільки те одне слово, але й все, що було за ним, зрозумів що таке темне пальто і спортивний костюм, зрозумів тваринний переляк Гени і його пекуче бажання жити. Очі наполохано відвернулися. До бухгалтера нарешті прийшло знання того, чому всі ці люди ніколи не дивляться у вікна, чому вони не читають справжніх книжок, чому вони ніколи ні з ким щиро не розмовляють. На мить усвідомлення навіть переважило смертельний переляк. Зліва за спиною знову розкрилися двері. Спортивний костюм ліниво повернув голову – і раптово напружився.
“Г-гааа...”. Один нерозбірливий вигук спортивного містив більше бруду і ненависті ніж всі лайки, які будь-коли чув Геннадій. Так само відчув, а не побачив Геннадій Анатолійович, як повернуло голову темне пальто, та вперше і собі нишком наважився кинути погляд спочатку на спортивний костюм (безформна бараболя голови, плаский ламаний ніс, страшна розсічена губа), потім на темне пальто (чорне зачесане назад волосся, обличчя без рис, обличчя смерті), а потім ще далі – туди, де у дверях стояв високий чоловік у світлому пальті... той самий, з платформи. Вище підборіддя світлого пальта очі Геннадія підніматися відмовились.
Мовчки світле пальто простояло хвилину і так само без слів, запрошуючи за собою, неквапливо вийшло у тамбур. Крізь світлий матеріал на спині, десь там де нирки, проступили плями – в тьмяному освітленні вагону коричневі, але Геннадій Анатолійович (дарма що бухгалтер, а не хірург) знав, що насправді вони червоні. Спортивний костюм голосно втягнув носом шмарклі, харкнув на підлогу і показав гнилі зуби. Такий самий вишкір був і на обличчі темного пальта. Темне пальто ніжно поплескало Геннадія по коліну – мовляв, ми зараз повернемося, нікуди не йди. Вбивці синхронно звелися на ноги і пішли в тамбур за світлим.
За гуркотом коліс неможливо було нічого розібрати, але Гені почулися спочатку приглушені голоси, а потім шум, наче щось важке і мертве впало на підлогу. Слід було скористатися нагодою та тікати, але в Гени і зараз не було сил звестися на ноги і хоча б перейти в інший вагон.
Решту шляху Геннадій дивився перед себе і нічого не чув; в голові без упину крутилася мантра “омм-мані-я-нічого-падме-хумм-не-бачив”. Коли провідниця підійшла до нього і попросила пред'явити квиток він ніяк не відреагував. “П'яний” здогадалась жінка і торкнулася плеча. Бухгалтер перелякано здригнувся, впорався цього разу з сечовим міхуром і поліз в кишеню за проїзним документом.
Він не бачив будівлі центрального залізничного вокзалу по прибуттю, не чув що розповідав йому балакучий водій таксі і тільки недоречно іноді хитав головою у відповідь. Зайшовши до квартири він аж надто старанно заходився розстібати куртку і розв'язувати шнурки, щоб не дивитися в обличчя дружині. Дружина розігріла вечерю і Гена без апетиту, але слухняно все з'їв. Пізніше, коли вони сиділи перед телевізором, дружина між іншим спитала як пройшло відрядження. Погляд Геннадія занурився кудись у простір – точнісінько як в пасажирів електрички – і він рівно промовив “та ніяк”.
