~Ведді~
А я сиділа на траві,
Тягнулась ніч доволі довга.
І тепло так було мені,
Хоч холодно було довкола.
А діло було у створінні,
Великому і чарівному!
Оберігало від тремтіння
Мої малесенькі долоні.
Густе хутрó воно носило,
Усе було у гілочкáх!
Усе було в сухих рослинах
Та гарне бýло навіть так.
Чесала шерсть його повільно,
Приймала гíлля і листки.
Воно лежало так покірно,
Мов попросило помогти.
Та говорити геть не вміло,
На щастя чи на жаль таке?
Я б слухала його постійно,
Як слухає воно мене.
Йому співала колискові,
Вірші свої читала з дум.
Йому припали до вподоби,
Які були про біль та сум.
Воно, напевно, розуміло!
Хоч говорити геть не вміло,
Та відчувало воно добре
І розбирало кожне слово.
Із ним спокійно там лежати,
Хоч серед лісу, на траві.
З ним усміхатись та ридати –
Все затишно було мені!
Зірки світили так яскраво,
Що я згадала поля зірку.
Лиш два сузір'я показала:
Ведмедицю малу й велику.
Йому сподобалися, певно,
Він усміхнувся після цього.
Його бояться, та даремно,
Не знаю кращого за нього.
Він може вбити, знаю я,
Проте ви знаєте чому?
Бо є у всіх своя земля,
А ви берете не свою.
Ви дім його руйнуєте без кари,
Сестер його, братів його б'єте,
Вбиваєте таких як він немало,
А звинувачуєте їх, а не себе.
Ви ворогів своїх стираєте на пил.
Вини на вас нема після такого.
Скажіть тоді: у чому винен він?
Як ви йому найбільший ворог.
Тому і не судіть його за це,
Бо не вони війну почали.
Ви їх вбивали гаманцем,
Ви їх у клітки закидали.
Я б довго вас за це карала,
І буду це робити, лиш не зараз.
Якби ж малою тільки знала,
Який людина чинить хаос!
Собі подібних нищать люди,
Влаштовують з собою війни.
А хто від того має муки?
Не винні у війні тварини.
Вони не речі без душі,
Вони уміють відчувати.
Самі вмирали у війні
Та інших взяли помирати.
Цей вірш мав бути не такий,
Про сон чарівний я писала.
Та присмак в роті став гіркий,
Ведмежі сльози в душу впали.
П.С.
Любіть тваринок, вони на те точно заслуговують.
