Минуло кілька днів. Артур вже обжився в таборі, облазив вже всю південну частину кордону, дослідив кілька аномалій, настріляв трохи плотей і собак, виконував дрібні доручення Сидора, Шурупа. На електронному рахунку накопичилася вже пристойна сума. Артур зумів накопичити трохи боєприпасів до пістолета та обріза, мав непоганий, як для новачка на кордоні, запас. Сьогодні він збирався дослідити ферму за насипом. Артур знав, що прохід туди платний, і його це влаштовувало.
Артур вийшов з хати і пішов до Сидора.
— Чого тобі, Арт? — невдоволено спитав торгаш.
— «Зорю» хочу, детектор «Ведмідь», респіратор і тактичні окуляри, якщо є.
Сидір задумався. Потім щось дивився в ноутбуці.
— Окулярів нема. Решта є. 37 тисяч за все.
Артур вже знав, що цей крохобор не зійде з ціни ні на грам, тому торгуватися не став. Перевівши купони, він отримав «Зорю» — сталкерський комбінезон, в якому поєднувався бронежилет третього класу захисту і пару шарів спеціальної щільної тканини, обробленої якимсь розчином, яка захищала від кислотних і термічних впливів. Кулібін, який вигадав цей комбез, був з головою: врахував майже все і протягом довгого часу доробляв свій витвір, зменшуючи вагу, перерозподіляючи її, додавав можливість модернізації. На верхньому шарі тканини було додано щось на кшталт розгрузки з кишенями й відділеннями для припасів. Словом, річ була необхідна.
Артур вийшов з бункера і пішов до Шурупа. Треба було ще посилити штани кевларовими вставками, як радив Фанат. Шрам від ікла кабана нагадував про таку необхідність. Біля погребу стояла польова кухня. Ковш щось готував для новачків. Глорія дотримала слова і змусила старого кровопивцю пригнати польову кухню. І ця ідея себе виправдала. Шуруп і Глорія мали більше часу на свої обов'язки, новачки ефективніше несли варту. Фанат виявився головастим адміністратором і толково все організував. Розписаний графік чергування висів біля кухні і, треба сказати, ніхто не був проти по черзі мити кухню, носити воду, колоти дрова і допомагати.
Артур спустився до Шурупа.
— Здоров, механікус.
— Здоров, Арт. Знову штани порвав? — Шуруп постійно підколював його таким чином.
— Ні, але штани треба мені трохи зміцнити. Щоб не рвав, — в тон йому відповів Артур.
— Кевлар? Зрозумів. Знімай, зараз зробимо. Чотири з половиною штуки.
— Без проблем.
Артур просидів у Шурупа без штанів більше трьох годин. Коли Шуруп закінчив, штани на вигляд не змінилися, але стали відчутно важчими і товстішими.
— Ну все, — промовив Шуруп, — готово. Звісно, кабана на таран брати не треба, але наслідки при подібному, як було, будуть легшими. Та й з метрів тридцяти і пістолетну кулю затримає.
Артур перевів купони за роботу. Залишалося кілька тисяч на витрати і дві тисячі на прохід за міст.
Артур пішов до себе. Пару днів тому він зколотив собі зі старих ящиків і дощок щось на кшталт шафи. Туди повісив свою шкіряну куртку. Одягнув «Зорю». Комбез був зручний. Артур був готовий.
Підійшовши до кухні, він встиг якраз на роздачу. Сьогодні була каша зі свининою. Взявши свою пайку, Артур з апетитом пообідав. Потім підійшов до Вовка, який сидів біля вогню зі своєю чашкою.
— Здоров.
— І тобі не хворіти, Арт. Чого тобі?
Артур простягнув йому детектор.
— Як користуватись?
— Ого, «Ведмідь». Бачу, ти прибарахлився. Тут все просто. В аномалію як зайдеш, піднімеш цю кришку і натиснеш цю кнопку, — він показав на зелену кнопку зліва, — на дисплеї тобі покажеться напрямок. Детектор покаже напрямок приблизно з десяти-дванадцяти метрів. Підсвітить артефакт з двох-трьох метрів. Тільки візьми контейнери з собою.
— Які контейнери? — не зрозумів Артур.
— Свинцеві. Не всі артефакти безпечні, як «медуза», та що в тебе. Є радіоактивні. І носити їх треба в контейнері. Я тобі дам два, колись повернеш.
— Я б ще бінокль прикупив. Маєш?
— Є бінокль. Віддам. Все одно не потрібен.
— Я на ферму збираюся. На що звернути увагу?
— Там те саме, що й тут. Єдине що, там через дорогу є дві хатини, в яких мутанти тусуються частенько. І там же недалеко перевернутий ЗІЛ лежить. До нього не підходь. Там фонить страшно, загнешся за хвилину.
— Добре, зрозумів.
Вовк приніс йому дві свинцеві коробочки і бінокль. Артур пішов збиратися до виходу.
Як завжди: пістолет плюс дві обойми. Обріз і два десятки набоїв. Дві аптечки, два бинти. Антирад. Ніж у рукаві, другий ніж на поясі. Подумав і ще взяв гранату. На всякий випадок. Їжі на добу: дві консерви і плавлений сир. Фляга води. Він був готовий.
Дорога до мосту була звичною. Артур знав ці місця і йшов впевнено. Ось і міст. Ось і майор.
Майор Кузнєцов очікувально дивився на сталкера, який впевнено підходив до нього. Три автомати взяли сталкера на приціл.
— Знаєш мої правила, сталкере? — звернувся майор до нього.
Артур знав правила. Спокійним тоном відповів:
— Знаю. Штука. І назад штука. Бо повертатимусь.
— Як повертатимешся — тоді другу й заплатиш.
Артур перевів тисячу майору і пішов на іншу сторону, не роблячи різких рухів. Три автомати тримали його на мушці.
Артур одразу побачив ферму і зграю собак біля неї, які ганяли самотню плоть. Артур використав ситуацію і перестріляв собак. Для нього це вже було рутиною. Зрізавши два хвости, бо більше не було, Артур взявся досліджувати ферму. Тут не було нічого цікавого. Все, що можна було взяти, вже взяли.
Артур вийшов з ферми і пішов у бік двох самотніх будиночків. Там нікого не було. На другому поверсі однієї з будівель Артур знайшов ліжко, свічку, стіл і місце для вогню в бочці. Непогана стоянка, якщо ніч застане в дорозі. З вікна побачив вантажівку, про яку казав Вовк. Ще далі, приблизно за пів кілометра, було видно КПП і дорогу на Смітник. Але туди Артур ще не збирався.
Вийшовши з будівлі, Артур попрямував до тунелю з «електрами». Він вже був з іншого боку, кидав болти в неї, але пройти не ризикнув. Хоча сама «електра» здалася йому дивною. Біля тунелю була зграя тушканів, які гасали по колу. Артур побачив стос бетонних плит і з розбігу застрибнув на них. Від писку тушканів заклало вуха. Починала боліти голова. Артур підняв обріз і методично відстріляв майже всю зграю. Останні два тушкани швиденько втекли.
Артур спустився з плит і відкрив детектор. В тунелі не було нічого. Артур походив по околицях, але нічого не знайшов. Починало вечоріти. Треба було повертатись. Зворотна дорога пройшла без пригод. Заплативши за прохід, Артур прямував до табору. Раптом почув муркотіння, і враз йому захотілося спати. Повіки ніби свинцем налились. Артур почав крутитись, вишукуючи кота. Ця паскуда могла йти паралельно з ним, ховаючись, і чекати, поки жертва засне.
Метрах в п'яти в траві Артур помітив тварюку і одразу пальнув туди з двох стволів. Кіт моментально кинувся на Артура. Артур не знав, чи влучив, чи ні, але знав: якщо кіт кинувся, значить або зачепив, або злякав. Мурчання скінчилося, і сон разом з ним. Артур знав, що пістолет і ніж витягти не встигне. І тому чекав. Кіт, витягнувшись в стрілу, стрибнув на Артура. Той невловимим зустрічним рухом спіймав кота за горло і по інерції запустив його в дерево. Котяра, врізавшись у деревину, запищав і дременув у бік тунелю.
Артур уважно обдивився рукавицю і рукави, чи не були подерті кігтями. Все було ціле. Артур перезарядив обріз і пішов до табору. Прийшовши в табір, продав хвости й пішов до себе. Перший крок на північ був зроблений.
Артур збирався спати, як подав голос КПК. На дисплеї було повідомлення від замовника. Відкривши повідомлення, Артур побачив там прикріплений відеофайл. Відкривши його, він побачив батька в лікарняній палаті і лікаря, який розмовляв з невідомим чоловіком.
«Операція пройшла успішно, загрози життю немає. Звісно, потрібна буде тривала реабілітація, але це все можна зробити в домашніх умовах. Я випишу рецепт на ліки, пропишу дієту на три місяці, потім на контрольний огляд».
В Артура защемило серце. Якщо це був не монтаж, то виходить, що замовник свою частину угоди виконав. Тепер справа за ним.
Прийшло ще одне повідомлення.
«Подивився?»
«Так. Я ж сподіваюся, це не монтаж».
«Ні, не монтаж. Батько вже вдома, підтримує дієту, засобів вистачає. Тепер щодо тебе. Максимум за тиждень ти маєш бути на Смітнику. Доберешся до ангара дігерів. За тиждень буде для тебе робота. Кінець зв'язку».
Артур задумався. В принципі, його вже нічого тут не тримало. Запаси які-не-які є, купонів трохи є, а як не буде — заробить. Непокоїло одне: на півночі було небезпечніше. А сюди все одно повернеться. Коли все закінчить і буде йти із Зони туди, до нормального життя. Раптом він спіймав себе на думці: а чи зможе він жити таким життям? Ці люди, не беручи до уваги новачків, як Вовк чи Фанат, сидять тут роками. І за периметр не йдуть. Чому? Чи не стане він таким? Чи, може, його розірвуть на шматки тушкани десь на Смітнику? Цього Артур не знав.
А завтра Артур прийме рішення, що він буде робити...
