День, коли пролунають останні постріли російсько-української війни і синьо-жовтий прапор майорітиме над визволеними територіями, для України почнеться не менш складний етап — побудова стійкого миру. Історичний досвід багатьох країн переконливо доводить, що виграти війну та виграти мир — принципово різні поняття, що вимагають різних стратегій, підходів та ресурсів. Це твердження, яке підтверджують як практика, так і політична теорія. Генрі Кіссінджер, дипломат і стратег, застерігав: «Найважче у міжнародній політиці — не перемогти, а сформувати нову рівновагу після перемоги».
Цю ж думку в іншій площині розвивав Збіґнєв Бжезінський, наголошуючи, що мир — це не відсутність війни, а нова система безпеки, в якій переможена сторона або змирилася зі своїм становищем, або отримала шанс на інтеграцію в оновлений порядок. Без цього — поразка лише тимчасова.
Саме тому мир після війни — не автоматичний результат перемоги, а окремий фронт. Політичний. Економічний. Ціннісний. І часто саме в момент тріумфу, коли нація виснажена, а лідери спокушені лаврами переможців, закладаються передумови для майбутніх помилок і криз.
Україна б’ється з ворогом, який має ядерну зброю і в рази більше ресурсів, — і сама ця боротьба вже виглядає як щось із підручників історії. Але навіть якщо ми переможемо на полі бою і повернемо кожен клаптик землі, попереду чекає не менш складний виклик. І, якщо чесно, думаючи про це, відчуваємо суміш надії й тривоги.
Економіка в руїнах — збитки вже перевалили за 170 мільярдів доларів. Росія, судячи з досвіду, не заспокоїться, навіть програвши. Їхній реваншизм, як тінь, висітиме над нами десятиліттями. А ще — суспільство. Мільйони людей пережили пекло окупації, втратили рідних, домівки. Сотні тисяч бійців повернуться з фронту — сильні, досвідчені, зі своїм поглядом на те, якою має бути країна. І всі ми, кожен по-своєму, несемо шрами цієї війни.
А ще є ризик, що старі болячки — корупція, слабкі інститути — вилізуть назовні, коли світ почне вливати в Україну гроші на відбудову. Тут згадуємо Фінляндію після Зимової війни. Невелика нація успішно протистояла радянській військовій машині, здобула повагу світу та зберегла незалежність. Проте ціною цієї перемоги стали втрата 11% території, масове переселення та необхідність балансувати між Заходом та Сходом у політиці "фінляндизації" протягом десятиліть. Їхня історія — як дзеркало, яке показує: перемога на війні — це лише початок.
Справжня перемога України не обмежується кордонами. Вона вимірюється в здатності створити нову державу — демократичну, сильну, незламну зсередини. Це — завдання не легше, ніж захист країни зі зброєю в руках. Бо найбільша пастка після війни — повірити, що найгірше вже позаду.
Але саме в цей момент починається інше випробування — зіткнення з поразкою для того, хто програв.
Поразка у війні для такої імперської держави, як Росія, — це справжній удар по самому серцю національної ідентичності. Уявіть: країна, яка століттями плекала образ "великої держави", раптом опиняється перед дзеркалом власної слабкості. Це як втратити частину себе. Історія показує, що такі травми не минають тихо. Вони породжують біль, образу і, що найнебезпечніше, бажання реваншу.
Погляньмо на Росію. Після розпаду СРСР вона вже пережила приниження втрати статусу наддержави. Цей біль, цей ressentiment (буквально — «повторне переживання образи») — ніби стара рана, що постійно свербить, — Путін майстерно використав, роздмухуючи імперські мрії. Але що буде, якщо Росія програє ще раз? Екзистенційна криза, коли все, у що вірили, розсипається, може штовхнути суспільство до нових міфів. Вже зараз чути відголоски: "армія не винна, це еліти зрадили", "ми просто не були достатньо жорсткими". Знайомо, правда?
Це ніби сторінка з історії Веймарської Німеччини. Після Першої світової війни Версальський договір став для німців не лише угодою, а символом приниження. А міф про "удар у спину" — що армія, мовляв, не програвала, а була зраджена політиками — підлив масла у вогонь. Результат? Реваншизм, який привів до влади радикалів. У Росії схожі наративи вже зароджуються, і економічна криза може стати для них ідеальним ґрунтом. Згадайте гіперінфляцію 1923-го чи Велику депресію — вони не просто били по гаманцях, а руйнували віру в систему, відкриваючи двері для популістів і екстремістів.
А тепер про Україну. Після війни ми всі мріємо про швидке відновлення: квітучі міста та мирне небо. Але реальність, як завжди, сувора. Економіка, виснажена війною, не відродиться за помахом чарівної палички. Будуть потрібні болісні реформи, непопулярні рішення. Люди, втомлені роками боротьби, можуть почати шукати простих відповідей у популістів, які обіцятимуть рай за рогом.
Згадаймо Європу після 1945-го. Навіть Велика Британія, переможниця, довго не могла оговтатися: продукти розподіляли за картками аж до середини 1950-х, промисловість повільно перелаштовувалася на мирні рейки. Вінстон Черчилль, чий голос надихав націю під час війни, після перемоги зіткнувся з новим викликом: люди хотіли не лише героїчних промов, а й хліба на столі. Його уряд боровся з економічними труднощами, але в 1945 році виборці віддали перевагу лейбористам, які обіцяли соціальні реформи. Це показує, що навіть великі лідери не можуть миттєво подолати післявоєнний хаос. Відбудова — це завжди довга дорога, де кожен крок вимагає зусиль.
Ця реальність спонукає задуматися. Адже війна — це не лише про битви, а й про те, як ми справляємося з її наслідками. Поразка чи перемога — лише початок. А далі все залежить від того, як ми зберемо себе докупи й вибудуємо новий світ із уламків старого.
Після війни в Україні може статися щось на кшталт "політичного воскресіння" – старі, здавалося б, забуті політики й олігархи знову виринатимуть на поверхню, ніби нічого й не змінилося. Йдеться про тих, хто колись гучно гримів, але втратив позиції: від соратників Януковича, як-от Юрій Бойко чи Сергій Льовочкін, до вічних політичних "важковаговиків" на кшталт Юлії Тимошенко чи Арсенія Яценюка. Війна загнала їх у тінь, але, знаєте, ці люди мають талант виринати, мов фенікси, коли настає слушний момент.
Чому так? Погляньмо на сусідів. У країнах на кшталт Румунії чи Болгарії після падіння комунізму старі еліти не зникли – вони просто перевдяглися в бізнесменів, перекачавши свої зв’язки в товсті гаманці. У Польщі це було менш помітно, бо там громадянське суспільство виявилося міцнішим, а реформи – радикальнішими. А от Грузія після Революції троянд – цікавий приклад. Саакашвілі міцно взявся за боротьбу з корупцією, але, якщо копнути глибше, олігархи нікуди не зникли – просто змінилися імена та схеми.
Україна вже проходила це. Помаранчева революція 2004-го, Революція Гідності 2014-го – щоразу здавалося, що стара гвардія відійде в минуле. Але ні: після 2004-го люди Януковича повернулися, а після 2014-го багато хто з них спокійно перефарбувався в "Опозиційний блок" чи "Опозиційну платформу – За життя". Історія ніби повторюється, і це змушує задуматися: чому ми знову й знову наступаємо на ті самі граблі?
Проблема глибша, ніж просто знайомі прізвища. Олігархи – Ахметов, Коломойський, Пінчук, Фірташ – попри війну все ще тримають у руках величезні шматки економіки. І поки ця концентрація влади існує, справжня деолігархізація – це мрія. Досвід інших країн кричить: без серйозних реформ, які б ламали схеми збагачення "великих риб", нічого не зміниться.
Після перемоги ці олігархи, ймовірно, обиратимуть різні стратегії. Першою стратегією буде спроба "патріотичного ребрендингу" – використання своїх військових заслуг для відбілювання репутації та повернення колишнього впливу під гаслами відбудови. Другою – пошук нових міжнародних партнерів та легітимізація бізнесу через іноземний капітал із метою стати "мостом" між Заходом і відбудовою України. Третьою – спроба повернути політичний вплив через нові партійні проекти, побудовані на популізмі та обіцянках швидкого відновлення і соціальної підтримки.
Що робити? Треба будувати міцні інститути, які не дадуть старій системі відродитися. Незалежні антикорупційні органи, прозора відбудова, реформа судів і економіка, де конкуренція – не порожнє слово. Варто визнати, що багато з цих інститутів формально вже існують, проте їхня діяльність залишається неефективною. Тому нам доведеться радикально реорганізувати існуючі структури або будувати їх з нуля.
Так чи інакше цей процес неминуче відбуватиметься під подвійним тиском: з одного боку – європейських партнерів, які розглядають ці реформи як необхідну умову для нашої євроінтеграції, з іншого – громадянського суспільства України, яке втомилося від корупції та неефективності. Без такого реформування існує реальна загроза відкату до старих схем після війни, коли значні відбудовчі ресурси можуть бути розкрадені замість того, щоб працювати на благо всієї країни.
Отже, Україна опиниться на роздоріжжі: або ми швидко відбудовуємося, але повертаємося до старої олігархічної гри, або робимо крок до чогось нового. І, чесно, дуже хочеться вірити, що ми оберемо друге.
Проте вибір напрямку — лише перший крок. Адже коли війна закінчується і мир нарешті настає, суспільство, яке трималося разом заради спільної мети, може раптом відчути, як старі й нові суперечки вириваються на поверхню. Без спільного ворога, який раніше об’єднував усіх, приховані конфлікти стають помітнішими. І це трохи лякає, бо хочеться вірити, що перемога принесе тільки радість, але реальність складніша. До того ж, на поверхню вилізуть внутрішні проблеми, які під час війни часто відкладалися на другий план: корупція, несправедливість, непрозорість влади. Люди, виснажені боротьбою, почнуть вимагати справедливості та чітких відповідей від влади. Гострими стануть питання, пов’язані з діяльністю ТЦК, — від звинувачень у зловживаннях до особистих образ, які можуть перерости у публічні розбірки. Усе це додасть напруги, адже суспільство захоче не лише миру, а й правди.
Візьмімо, наприклад, Францію після звільнення від нацистів у 1944–1945 роках. Здавалося б, усі мали святкувати, але замість цього почалися серйозні розбіжності. Хтось боровся в Опорі, хтось співпрацював із окупантами, і ці питання — хто герой, а хто зрадник — розкололи суспільство на десятиліття. Це змушує задуматися: а як буде в нас, в Україні?
Уявімо: одні регіони, які війна зруйнувала вщент, кричатимуть, що їм потрібна допомога негайно. Інші, менш постраждалі, казатимуть: «А ми що, не важливі?» Знайти баланс між відбудовою зруйнованих міст і розвитком усієї країни буде як ходити по канату. Один неправильний крок — і напруга зросте.
А ще є ветерани. Їхній голос після війни буде гучним, і це може стати величезною силою для країни. Але якщо їхні потреби — робота, підтримка, повага — проігнорують, це може обернутися проблемами. Згадаймо Америку у 1932 році ветерани влаштували «Бонусний марш», і це закінчилося кризою. Але після Другої світової війни програма «GI Bill» допомогла ветеранам знайти своє місце в суспільстві. Який шлях оберемо ми?
Ще одне складне питання — як бути з тими, хто жив на окупованих територіях? Хтось просто виживав, хтось, можливо, співпрацював із окупантами. Як знайти межу між справедливим покаранням і прощенням? Це болюче, але уникнути цього не вийде. Цю тему ми детально розбирали в статті «Чи можлива єдність після розділу?».
Щоб усе це подолати, нам потрібна спільна історія — не ідеалізована, а чесна. Така, що визнає внесок усіх: від бійців на фронті до волонтерів у тилу, від зруйнованих сіл до міст, які вистояли. Це як пазл, де кожен шматочок важливий. І якщо ми хочемо міцного миру, доведеться не лише відбудовувати будинки, а й зшивати суспільство — з правдою, повагою і, можливо, трохи більше розумінням одне одного.
Війна розкриває Україну так, як жодна бесіда за мирним столом не змогла б. Кожен вибух, кожен клаптик фронту оголює душу народу, який відмовляється бути на узбіччі історії. Ми виживаємо і водночас будуємо державу з полум’я й опору — так народжується новий суспільний договір, який щодня пише кожен захисник. Європейські цінності для нас — це не гарні слова, а щоденний вибір: страх чи гідність.
Європа, мабуть, досі не може второпати, звідки в нас ця сила. Ми не чекаємо дозволу, щоб бути. Ми доводимо своє право на державу кожним днем, кожною краплею поту й надії. Ця країна народжується з болю, з віри, з характеру людей, які знають, чого варті. Ми будуємо щось особливе — спільноту, де свобода не дарована, а вистраждана. Кожен крок цієї війни — це наш урок, як творити державу. Світ ще тільки починає його розуміти.
