Кожен день я розумів,
що за днем минає день,
і немає життя без кінця,
без боротьби і страждань.
Аж ось — розвіялися думки,
й поглянув я на тебе,
і побачив у твоїх очах,
світ — прекрасний наш.
Не може бути — це він такий?
І як я не розумів, що без тебе
не бачу прикрас нашого життя.
Ох.. ці очі — яка в них глибина?
Безмежна? Чи все-таки осяжна?
А там, за ними що?..
Ох.. як би я знав.
Кожен день розумію,
що не можу без тебе я бути,
що без тебе більше не бачу глибини життя,
що покохав тебе я — не дарма.
Всім привіт!
Цей вірш, можливо, не найкращий, але для мене він дуже особливий. Коли я його читаю, ніби бачу своє колишнє “я”.
І нарешті в мене з’явився вірш із веселими емоціями. Та все ж я, не я, якщо в ньому немає того, що пішло не так.
Найгірше в тому, що та, для кого я написав цей вірш, так його і не почула. Наша історія закінчилась надто швидко.
А, і ще одне питання, як вам темні блоки що роблять розмежування між строфами, дуже прошу дати свій відгук, заздалегідь дякую.
Всім до зустрічі!
