На сьогодні незаслужено маловідомим залишається ідеолог, літературо-, театро- та шевченкознавець Юрій Гаврилович Бойко – Блохін. Людина, яка написала чималу кількість праць, присвячених дослідженню українського націоналізму, досі залишається майже не почутою. Настав же час це виправити. У цій статті буде детальний опис того, що саме ввів Бойко-Блохін та як це можна порівняти із сучасними націоналістами.
Почнімо з того, що Юрій Гаврилович був членом ОУН, що вже говорить про його погляди та їхнє відстоювання. Орієнтуючись на наслідки розколу ОУН в 1940му році та фундаментальні праці українського націоналізму, він дійшов для себе доволі цікавих висновків.
Перш за все, він переосмислив інтегральний націоналізм Дмитра Донцова та його манеру загалом. Донцов постає як «будитель» українських націоналістів після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Його емоційність й талант налаштовували на боротьбу молодь та тих, кому вже нічого було втрачати, що безумовно є вкладом у розвиток всього українського націоналізму. Також значним внеском є і те, що Донцов у різко негативній формі розкритикував українське «провансальство» - тобто комплекс меншовартості, як щось слабковольне. Волюнтаризм Донцова став одним із тих стовпів, на яких трималась ідеологічна конструкція українських націоналістів аж до кінця 1930х. Та попри все, «донцовство» мало і суттєві недоліки, які в умовах уже 1950х років стали очевидними. Найголовнішим з них є антиінтелектуалізм. Дмитро Іванович обирав волю як найголовніший прояв сутності народу, і те, в чому ця сутність виражається. Проте інтелігенцію він вважав дещо зарозумілою та слабкодухою, що і стало однією з причин його критики. Оскільки, за Донцовим, воля та сильний містичний дух є найголовнішим в існуванні народу, як цілісної спільноти, то інтелектуалізм відкидається як щось другорядне.
«Він іде слідом за Ніцше, який твердив, що «пізнання вбиває чин, до ділання треба бути оточеним заслонами ілюзії»» - Основи українського націоналізму, стор. 33-34. 1951.
І тут можна побачити парадокс – народ дійсно може і має виражати себе через волю, а проте, вороги цим можуть скористатись, оскільки за відсутності належного інтелектуального підґрунтя можуть формуватись хибні вольові почуття, які будуть прийняті іншими як за істину. Виходячи з цього, в довгостроковій перспективі це може призвести і до виродження народу, як духовного, так і фізичного. Також одним із критичних моментів Донцова, за Бойко-Блохіном постає й те, що він дещо знецінює людину. Проблема постає в тому, що людина постає не як суб’єкт, а як об’єкт, що служить цілям «могутньої ідеї», а отже такий об’єкт можна використати як завгодно, незважаючи на логіку та раціональність. Це і є одним із проявів антиіндивідуалізму, що теж «обмежує» український націоналізм.
Друге, що треба сказати про український націоналізм за Ю. Гавриловичем – це синтез індивідуалізму та колективізму. Неможливо творити націю та державу, будучи зацикленими лиш на одному бажанні мас чи роз’єднаному індивідуальним егоїзмом суспільстві. Колективізм тут постає як інструмент об’єднання українського націоналізму та суспільства, без якого нікуди правди діти – націоналістичні прагнення втілити неможливо. Та помилково було б вважати колективізм абсолютом, оскільки в такому випадку це вже більше походить до тоталітарних ідеологій, таких як більшовизм, фашизм та націонал-соціалізм. У цих ідеологіях роль людини зводиться до однієї з мільйонів «шестернь» та «гвинтиків», що за своєю суттю будуть обслуговувати державу як головного носія «великої ідеї». Єдине, що відрізняє нацизм та фашизм від комунізму в цьому відношенні є рівень життя людей, котрий у Німеччині з Італією був набагато кращим за СРСР. Пов’язано це було з бажанням втримати населення в ілюзії свободи та достатку, оскільки тотальний терор, як це було в СРСР – втілити б у європейських суспільствах не вдалось. Як би там не було, а колективізм призвів також і до економічного перелаштування країни, що є одним із фундаментів тоталітарних суспільств, як казав представник австрійської школи економіки Фрідріх фон Гаєк у своїй знаменитій праці «Шлях до рабства». Подібних поглядів притримується і сам Бойко-Блохін.
Та не можна заперечити й також того, що індивідуалізм у своєму ліберальному вигляді також несе цілковиту загрозу нації. Чому? Адже індивідуалізм, притаманний ліберально-демократичним суспільствам руйнує народ та націю (як найвищу органічну форму співвіснування людей, за Сціборським), перетворюючи їх на сукупність людей, які існують самі по собі, і не об’єднанні ні спільними цінностями, ні спільною метою, нічим, окрім як економічних факторів, таких як товари широкого вжитку. Неконтрольований індивідуалізм є продуктом здеградованого лібералізму, через який людина, яка мала б співвіснувати в спільноті національної держави, поступово відчужується від неї на користь матеріального блага. За Онацьким:
« Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, приводиться на речі лише з точки погляду тої окремої особи, і тим приводить у моралі: до еґоїзму (з усіма його утилітаристичними, гедоністичними, макіявелістичними і т. п. варіянтами); в політиці — до лібералізму (що індивіду мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоб ніхто не був більшим за нього); нарешті до анархії, себто, руйнування соціального державного зв'язку.»
Сам же Бойко-Блохін так писав про індивідуалізм:
«Практично не так небезпечною для нас, але менше хибною в основі для нас є позиція індивідуалізму в дусі штірнерівських скрайностей, що творить культ могутньої особистости, як закінченної досконалости, і тим самим санкціонує самоволю» - стор. 91. «Основи українського націоналізму». 1951.
Тобто, Бойко-Блохін прямо говорить про небезпеку крайностей колективізму та індивідуалізму, виокремлюючи український націоналізм, як синтез найкращого з обох напрямів. В цьому і заключається оригінальність та унікальність праць Бойко-Блохіна. Він не протиставляє націоналізм чомусь конкретно одному, а синтезує ті елементи, які в дійсності можуть призвести український націоналізм до могутності та утвердження як центральної ідеології в Україні.
Перейдімо до останнього висновку – більшовизм став можливим у реалізації саме на московії завдяки психології московитів. У своїх статтях «Російське історичне коріння большевізму» та «російські історичні традиції в большевицьких розв’язках національного питання» він доводить те, що реалізація більшовизму на московії була не випадковою. Сама психологія московитського народу, котра базується на варварстві, практично небаченій жорстокості та садизмі є ядром реалізації більшовицьких принципів. Реалізація всіх комуністичних принципів, починаючи від «пограбування пограбованого», закінчуючи фізичним знищенням буржуазії та дворянства – це те, що московити хотіли чути і бачити. Хаос, жертви та ріки крові – ідеальне відображення бажань московитів що тоді, що зараз. Комунізм, будучи створеним Марксом, у 1840х роках почав розповсюджуватись Європою, а проте у всіх європейських країнах, окрім Німеччини, він ще перебував на стадії творення, то в Російській імперії він почав активно розповсюджуватись серед журналістів та інтелектуалів поки що регіонального рівня. І навіть це сам же Карл Маркс сприймав з огидою, оскільки бажав розвитку комунізму в «капіталістично розвинутих» країнах, а не у відсталій московії. До того ж, московити одразу почали інтерпретувати комунізм під себе, що також негативно сприймав і сам зачинатель найбільш нелюдяної ідеології в історії. Поширення комуністичної ідеології тоді відіграло вирішальну роль у інтелектуальному підгрунті московитському більшовизму згодом. Та найголовніше тут те, що московити змогли до вже існуючої утопії додати ще одну – «вєлікую і нєділімую» росію, як основу світової цивілізації, що має знищити західний капіталізм і підпорядкувати всі «святі землі» собі. Такий міф про месійність московії був штучно створений за часів російської імперії як продовження міфу про саму російську імперію, що нібито є суто московитським суб’єктом, а використання інших народів у побудові царської держави дещо ігнорувалось. Ідеологи більшовизму перейняли ці імперські ідеї, перекрутивши їх нібито на «інтернаціональний лад», хоча по факту це означало створення більшовизму як переходу до наступного етапу московитської експансії після ери царизму. Вагому роль в цьому також відіграли і московитські демократи, які, перебуваючи у формальній «опозиції» до царської політики, пропагандували точно такі ж тези та ідеї, як і сама імперія, і панславізм з центром у москві до цього також входить(нічого не нагадує?). Саме з перекрученого московитським імперіалізмом поняття панславізму походить і нібито центральна роль самих же московитів у творенні Русі, і їхнє «місце під сонцем». Взяти лишень приклад Михайла Погодіна, який пропагував абсурдну ідею про те, що українці прийшли з Карпат у XV-XVI століттях після монголо-татарського нашестя, а жителі земель Руси-України були предками московитів. Ця теорія офіційно пропагандувалась як наукова істинна. Сам же Погодін був також й ідеологом єдиної і неподільної росії, яка, за Бойко-Блохіном, у його ідеалізованому вигляді, і була реалізована більшовиками.
«Це саме те, чим захоплювався у 30-х роках минулого століття Погодін у своїй доповідній записці до російського уряду: в його уяві Російська імперія — вираз найвищої гармонії: всі сили становлять одну величезну машину, розташовану найпростішим, найдальшим чином, керовану рукою одної людини, рукою російського царя, який у кожну мить єдиним порухом може давати їй хід, спрямувати в будь-якому напрямку і з будь-якою швидкістю. Ця машина при тому — одушевлена єдиним почуттям. В цих словах ви чуєте наднення і вимріяну завершеність тоталітарної системи, яка в цих століттях, за разу, навіть не була в повній мірі осягальною, і лише большевизм, з його одноосібною диктатурою Сталіна і застрашливою «єдністю думок» у лоні російського народу, здійснив цю мрію Погодіна.» - стор.87. ТОМ 3. «Російське історичне коріння большевізму».
Що можна про це все сказати? По суті Юрій Гаврилович описав причини того, чому комунізм так розвинувся саме в російській імперії. Так, перший комуністичний «рай» був створений у столиці Франції в 1871 році, проте проіснував він не довго і під натиском уряду та правих сил був повалений через 2 місяці після свого становлення, а проте чому після того Франція не стала новим оплотом комунізму, навіть підпільного, як це було в російській імперії? Запитання доволі таки риторичне…
Висновок. Юрій Бойко-Блохін вклав надзвичайно багато в розвиток українського націоналізму як модерної ідеології, а також у дослідження більшовизму в контексті його сутності та причин, через які більшовизм став можливим для реалізації саме в російській імперії, а не у, припустимо Франції, Британії чи Італії.
