«Чудермайстер» - це слово, котре вигадав Майк сам, сам же себе ним і нарік. Воно йому доволі личить, бо ким тільки цей суб’єкт не був: письменник, поет, перекладач, лінгвіст, теоретик літератури, сценарист, репортер, мисливець, мандрівник, більярдист, тенісист, завзятий гравець у футбол, а ще – один з організаторів теракту на держпосадовців Радянського Союзу, щоправда, це було лиш на папері. Але про все по черзі.
Почнемо із того, що Майк Йогансен, а точніше – Михайло Йогансен(бо це справжнє ім’я письменника) міг увійти в нашу історію під іншим іменем. Річ у тому, що спочатку того хотіли наректи Юругтою – зовсім як видатного нумідійського полководця та царя, проте передумали та дали хлопцю більш звичне для українських земель ім’я – Михайло.
Отже, Майк(тоді ще – Михайло) Йогансен народився 28 жовтня 1895 року у Харкові. Його батько був прибалтійським німцем, мати ж походила із роду старобільських козаків. Саме Майк(коли він вже стане Майком) у майбутньому розповсюдив чутки про своє скандинавське походження – норвезьке чи шведське. У своїй біографії письменник розповідає химерну історію власного роду матері: «Дід мого діда був, таким чином, за писаря, а мати Галина Федорівна Крамаревська була старобілська козачка, що дід її діда не був у дружніх стосунках із Тарасом Бульбою і разом з ним не ясирував українських дівчат до Кафи і Стамбулу, до Килії й Козлова». Майк навіть пов’язує своїх предків з автором «Дон Кіхота» Сервантесом, доволі гордиться цим.
Про свої перші творчі потуги Йогансен написав, що «перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху», щоправда – німецькою мовою. Загалом, початки своєї творчості Майк творив німецькою чи російською. Вчився хлопець спочатку вдома, а потім – у «казеній гімназії». Свої роки навчання чудермайстер лаконічно схарактеризує: «Бувши у гімназії, не пив, не курив і не знав жінок». Там же відкрив для себе любов до спорту: почав грати у футбол, але не був доволі частим гравцем через слабке здоров’я та те, що був низького зросту. У гімназії він вчився із доволі цікавими однокласниками – у майбутньому вони будуть відомі як поети-футуристи Григорій Петніков, Божндар та географ Юрій Платонов, якого стежки долі через роки знову зведуть із Майком у Техно-мистецькій групі «А».
У 1917-му році закінчив університет, де спеціалізувався на вивчені латинської мови, потім починає підробляти репетитором.
Заведено вважати, що генії часто приречені на самотність, бо навколишні не зразу зрозуміють ідей, ба більше – почнуть сторонитись та цькувати за інакшість думок, і часто таке траплялось в історії. Проте, Майк уникнув цієї участі – починаючи ще зі школи його то тут, то там оточувала, як мінімум, одна людина, що цілком могла б розділити погляди чудермайстра(і то, мабуть, через те, що наш Югурта мав багато тем для розмов). Також важливу роль відігравав в історії Майка Йогансена його характер, а якщо точніше – то непосидючість, відкритість, та цікавість абсолютно до всього. Він не сидів на місці, а постійно кудись їхав та подорожував, знайомився із кимось або ж просто вітався як він вмів – чи то його голос гримів на весь будинок «Слово», бо він вітався зі своїм колегою по ремеслу Леонідом Черновим, або ж гукав всіх грати у футбол(на пиво, звичайно). Та що казати, коли дотепи Майка і його химери не обмежувались непосидючістю чи експериментами зі своєю зовнішністю(в якийсь момент збрив бороду, в інший раз – одні лиш вуса), а також глузуванням над радянськими критиками.
�Один з рецензистів однієї із моїх подорожей – чоловік мені невідомий, але очевидно розумний, раз йому доручили писати рецензії – дуже розсердився на мене, що в тексті моїм раз-у-раз трапляється займенник «я». Не знаю точно, чого хотів від мене рецензент – очевидно він мав рацію, раз йому доручили писати рецензію – але дуже хоч, виправдати свою лінію – очевидно неправильну, раз на неї напався рецензент, бо йому ж доручили писати рецензію.
Отже, слухаючи розумного рецензента, відтепер подорожую не сам, а в компанії. За такого компаньйона обираю собі вельмишановного Чарлза Кінґзлі, попа, письменника, ботаніка й подорожнього. Подорож цього святого отця у Вест- Індію маю з собою в кишені�.
Взявши собі уявного супутника за товариша у подорож, Майк розв'язав питання із займенником «я», котрий так не подобався невідомому критику: «Отже, не «я» подорожую, а «ми» подорожуємо, їдемо ми водночас в англійську Вест-Індію і в радянську Болгарію�.
Взагалі, Майк був майстром химерного слова, всі його твори просякнуті цим гротеском, що вибухає мов вулкан посеред буденності, бо «писати як всі» - це не про Йогансена. Для нього перш за все – це цікавість, оскільки ще в школі він зачитувався авантюрними пригодницькими романами, а також гностично-філософськими текстами, що може нам сказати, що природа творчості Майка є впорядкованими окремими думками творчої(і не тільки) бібліотеки розуму, як і письменники загалом.
Проте ми знаємо, що Майк був геть непересічною людиною. У голові цього чоловіка вміщувалась інформація як із теорії літератури, так і знання декількох мов, географії, історії, природознавства, математичні науки, тому те, що ми можемо читати від авторства Майка – це в першу чергу речі цікаві та розумні.
Це визнає нескромно навіть і сам Йогансен: «Бо я справді один із найцікавіших авторів Радянської України, і вам, розумний читачу, я можу це сказати прямо. Бо читачів у мене поки що мало, але зате ж і дурних серед тих читачів теж мало». Звідси виносимо принцип роботи Майка: брати якістю, а не кількістю, як це було поширено серед того ж «Плугу» чи того, що бажали совєти – розробити для письменників робочий графік, якусь химеру(та не таку химеру із почту царя Югурти) п’ятирічку із перевиконанням плану із написання текстів у стилі уставленого соцреалізму.
Але це ще попереду, бо українським письменником Майк став не зразу(бо якщо ви пригадуєте, то свої перші вірші молодий Йогансен писав російською та німецькою мовами). Але вийшло так, що період юнацьких років припав на буремні роки громадянської війни на національно-визвольних змагань. Тоді літератор захоплюється марксистськими творами, що сіють у його голові неабияке зацікавлення. А паралельно із тим застав криваві розправи у Харкові. Це і стало поштовхом для переходу на українську мову. І саме так, серед постійної темряви та смерті народилося світле життя, себто – Михайло-Майк Йогансен народився як український письменник. Відтоді він писав виключно українською, про що не раз і не два згадує, як от в автоанкеті за 1929 рік на питання «Чому ви пишете українською мовою?» відповідає «Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові» чи його не менш легендарне «У царстві тіней розмовлятиму українською». Тому тепер ми можемо більше поговорити і про саму творчість Майка-Михайла-Югурти, а вона у нього геть незвичайна та чудна – як і її автор. Чи є ще якісь причини, чому наполовину німець Майк, котрий дитячі роки варився в російській та німецькій культурах вибрав саме українську позицію? На це питання він відповідає у листі до Алли Гербурт(котра стане його другою дружиною). Чудермайстер каже тій, що робить це із цікавості, котра яскраво виражена у письменнику.
Наш володар химер – це мандрівник, це людина, що хоче відкривати для себе нові горизонти, нові місця, заховані від спостережливих та неуважних очей. І не тільки у нашому світі Майк – мандрівник, – він так само охоче та активно бродить і в літературних просторах, постійно експериментує із формою, стилем, підходом, шукає все нове чи цікаве, та на відміну від тих же футуристів чи динамістів із «Авангарду», Майк не ставиться вороже до попередніх надбань літератури, не намагається виплодити щось нове на трупах старого, як це робили більш радикальні колеги Майка по письменницькому цеху, а гармонійно допрацьовував минуле, модифікував його, штучно еволюціонував. Спочатку це позначилось у його віршах, а згодом – і в прозових творах та літературних репортажах. Для Майка слово та папір – це місце для ігор із можливостями літератури та її принципами роботи. Про його підхід також слід згадати, де в автоанкеті він на запитання «Чому ви смієтесь?» відповів «Хай плачуть недолуги, боягузи й лицеміри». Гумор відігравав вирішальну роль у творах Йогансена, оскільки за його допомогою той міг обіграти будь-яку навіть найбільш трагічну ситуацію, це могло бути як в літературі, та і в реальному житті, згадуючи його легендарне фото, де письменник постає перед нами в чому матір народила чи вже мало не міфічна історія про те, як він обіграв у більярд Маяковського і той мусив залізти під стіл і декламувати вірш Пушкіна. Чи хоча б витівка його витівка з автоанкетою(Ну а ще тоді Майк придумав славнозвісний іспит з української мови, де треба сказати слово «паляниця»). Генії доволі часто випереджають свій час. «Нехай европеєць вимовить слово «паляниця». Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко». Може він і не придумав, але підхопив цей жарт та залишив у своїх текстах.
У статті «Ледачий автор», де Майк розповідає про себе, він пише: «Писав хороші вірші й погану прозу до 1928 року. В 1928 р. отямивсь й почав писати хорошою прозою. Не перемішивши своєчасно прізвища на «Грицюк» чи «Стецюра», бисть замовчан від щирої української критики. Уперше став відомий і проклят людьми, як редактор кінонарисів. Написав у купі з Юртиком(Юрієм Тютюнником) сценарій «Звенигора» і бисть старанно замовчан. Бисть обікраден многократнє і многообразнє від багатьох потеів. Сам, бувши чоловіком ледачим, не управився нікого обікрасти. Ні одного твору свого не опрацьовував, а писав одразу начисто, керуючись принципом економії часу.
Прийоми творчости дуже оригінальні й чудернацькі. Творю, сидячи коло столу і вмочаючи перо в пергамент. Пишу на чистому папері. Органічно не можу не можу писати на повістці із житлокоопу, що мене позивають у суд за неплатіж грошей. Найбільшого натхнення зазнаю в сонливому й голодному стані. На протязі одного друкаркушу управляють прогризти два чубуки від люльки. Поголився, пишу елегантно, а неголений пишу могутнє.
Із цього читач може справедливо заключити, що зараз у мене вуса голені, а борода росте�.
Але чого починав Михайло-Майк Йогансен у ті часи? Маючи попередній досвід у складаннях віршів іншими мовами, не складно припустити, що чудермайстер мурує для себе фундамент постаменту українського письменника у першу чергу саме із поезії. Перші місця, де з’явились вірші Югурти-Михайла – це журнали «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «На сполох» та альманах «Штабель».
Так у другому номеру «Шляхів мистецтва» з’являються його «З циклу Хмар Руїни», хоча там він ще поки Михайло, а не Майк. Твори, що були там присутні – це його «Сон І», «Сон ІІ», «Сон ІІІ», «Посуха», а також із циклу «Скоро Forte» - «І травня» та «Голод».
Що собою являли ранні твори Майка-Михайла? Для прикладу візьмемо його вірші із все того ж журналу «Шляхи мистецтва». Його невеликий цикл «Сон» із трьох частин(трьох окремих віршів). У першому «Сні» бачимо очима то море, то зорі, коли ж увагу переводять на тему війни і враз з’являється образ «З душами малих дітей», що «войну лились і лились». Вірш – це, можливо, рефлексія Майка на ті страшні видовища, свідком котрих він став. Це підтверджується у другому «Сні», де присутні рядки:
�Химерний запах полиня
Мов сиві воли
Ліниво мандрують за хмар руїни�.
А що ж із третім «Сном»? А от він найцікавіший, у ньому присутньо багато образів. Що були притаманні харківській школі романтиків початку ХІХ-го століття, а саме – звертання до минулих славних часів(насамперед – до козацької доби):
�Як Сагайдачний
На Вкраїну
Козак вчорашній
Інок нині
І лісом ледві дим жервіє
Багаття сиві сині мрії
Що сміх дівочий там на полі?�
Візьмемо ще один вірш Йогансена, що є у номері «Шляхи мистецтва» - «Голод».
�І поле й голод
Це все ти!
Шляхи – твої пошорхлі руки
Над тим, що пишеш – ці хрести
І в борознах твої ще не зійшли звуки
Сій же в строфи люте насіння,
Сій же,
Поки ріже твій син твого сина,
Сій же,
Пазурями землю копай,
Лушпайя
Сій бараболі —
Ще карам не край,
Ще боротись довго за волю», – промовляє до нас ще Михайло Йогансен своєю варіацією голосу Шевченка, котрому було властиве «полум’яне» риторичне звертання. Те, що Кобзар відігравав провідну роль у житті Майка, сам письменник підтверджує в автобіографії: «Що ж до матері, то від неї М. Йогансен дістав у спадщину… “Die Vrohnatur und Lust zum Febuliere”(скромність та нахил до творчості), а також фотографічний портрет Шевченка, гостроносий профіль та блискучі очі�.
Але повернімось до поезії. Дебюти Майка у різних літературних журналах, що формували новий літературний простір радянської України не залишились без сліду. Вже у 1921-му році з’являється збірка «Д’горі», котра була присвячена першій дружині – «Лі єдиній». Це майже єдина інформація, котра є про неї. Не збереглось навіть жодної фотографії Йогансена чи з «Лі», чи взагалі із котроюсь майбутніх дружин. Ще також від першого шлюбу в Йогансена народився син. Точно невідомо коли вони розлучились, але зараз не про це.
Чимало зате згадується у віршах Майка цигарка. Він не тільки згадував ту у віршах, а навіть присвятив їй окремий вірш «Як я тебе покину, цигарко?»:
�Як покину тебе, цигарко?
Коли серце вщерть переповниться,
Огортаєш легкою хмаркою,
Вірна, солодка любовнице.
Чи біла й пахуча лебідь,
Чи закурена груба одарка —
Кращої нема від тебе!
Як покину тебе, цигарко?
Удень у дзвінкім заводі,
У вечірній вохкій авдиторії —
Ти втіха душі голодній,
Єднання гарячий шворінь.
Між двох народиться іскра,
Вогневим поєднає запалом —
Безперечно — ти комуністка:
Стількох ти загітувала.
Ти, думок моїх мудрая мати,
Вигадок весела флюгарка,
Як мені з тобою розстатись,
Як покину тебе, цигарко?».
Чому таке шанобливе ставлення та захоплення доволі шкідливою звичкою? Відповідь ми можемо знайти у словах самого автора. У листі до Ніка-Миколи Бажана чудермайстер пише, що він не із тих, хто плаче, а з тих, хто курить. Багато письменників курило – дехто зі звички, дехто через те, що це допомагало зосередитись, писати. Йогансен же, мав ставлення до тютюну подібне до гетьмана Сагайдачного – вважав цигарку необхідним для письменника предметом, попри негативний ефект на організм.
Серед віршів Югурти-Михайла-Майка того часу є один доволі цікавий. Він називається «Я знаю: я загину…» із збірки «Обірвані струни», написаний у 1920 році:
�У дахів іржавім колоссю
Никає місяць кривавий,
Удосвіта серп укосить
Молоду зів'ялу отаву.
Яке ще сонце глибоке.
Як виють собаки на місто
Гей кликом тисяч і тисяч!
Я знаю: загину високий,
В повітрі чистім і синім.
Мене над містом повісять:
Зорі досвітній в око,
В холодне око дивитись�.
Російська поетеса(яка не любила називати себе «поетесою») Анна Ахматова казала, що не варто писати про щось погане, бо воно обов’язково збудиться, тому краще писати про щось хороше. Слова мають силу, але іноді це розуміння має дещо інше значення. Ми не знаємо, що рухало тим же Майком Йогансеном, Михайлом Яловим чи Володимиром Свідзінським, коли вони писали свої вірші, що волею випадку стали пророчими, оскільки невідомо, чи відчували вони свою смерть насправді, чи це були слова саме ліричних героїв, чи ця смерть була виключно фізичною, чи ж мала котресь інше значення, алегорію, відому одним лиш їхнім творцям, котрі забрали істинно первинний сенс із собою у могили. Їхні долі були перервані навмисно і тепер нам залишається тільки гадати чи справді письменники випадково наділили свої слова якимось магічним(?) сенсом.
Хочеться сказати декілька слів про тему смерті творчості Майка. Вона – не частий гість у Йогансена, проте її рідкісні появи викликають певні мурашки по тілу, як мінімум. Вірш Югурти-Майка, присвячений померлому від голоду батьку, вірш, де сам автор пророкує собі смерть та момент у його біографії, де письменник навіть пробує наводити точну дату завершення свого земного шляху, а саме – 1942 рік(хоча ми знаємо, що справжня дата смерті виявилась зовсім іншою). Чому завжди веселий, іронічний та бравий Майк порушував тему смерті і не просто серйозно обігрував, а саме трагічно? Перші два вірші ще можна зрозуміти – чудермайстер втратив близьку для нього людину і сам цілком міг не вижити у ті часи. Так – смерть не надто хороша тема для жартів, але чи не міг би тоді Майк звернутись до настанов Марка Аврелія, до його легендарної цитати «Смерть посміхається кожному з нас. Ми можемо тільки посміхнутись їй у відповідь»? Це було б цілком у його стилі. Хоча слід зауважити, що у подальших творах(у його літературних репортажах, наприклад) Югурта ще сяк-так намагається обіграти це питання у своєму стилі. Тому підсумуємо це тим висновком, що для нашого володаря химер були певні теми табу, котрі він майже не зачіпав, а якщо і зачіпав, то писав про них, як мінімум, побіжно, але серйозно.
Цікаво побачити Майка у такому світлі, хоча згодом він напише «Чом би не жити без нервів та без істерик?». Очевидна річ, але ж як добре згадати про неї час від часу. Це, звичайно, розумів і чудермайстер, оскільки у його житті доволі тяжких ситуацій було не так уже й мало і не настільки комічними чи іронічними, як любив писати чи оповідати сам володар химер. Втрата рідних під час громадянської війни, всі її жахи та нелюдське обличчя, негаразди в особистому житті, що ніяк у нашого Югурти не могло добре скластись, а потім – смерть товариша Хвильового, його власний арешт, звинувачення у підготовці теракту. Геть нещасливе життя для людини, що попри виклики долі палала, палала яскраво, мов сонце, оскільки ви пригадуєте, що Майк писав, що буде у царстві тіней розмовляти українською, буде вести інтелектуальні розмови із не менш інтелектуальними людьми. Тут варто згадати слова Сократа, а саме: «Заговори, щоб я побачив тебе». Очевидно, що чудермайстер і послуговувався цією фразою, бо тоді за таким припущенням не помічати Майка як інтелектуала та літератора було б рівносильно не помічати слона у кімнаті, навіть на фоні його не менш талановитих та здібних колег по письменницькому цеху, бо крім цікавих та експериментальних текстів, Югурта вмів себе ще й доволі непогано репрезентувати – чого лиш говорити про його «вусаті» автобіографії та спосіб життя і пошуку, невпинного пошуку нового у всіх речах, що оточують його. Із таким вмінням говорити було геть не неймовірним те, що сучасники Йогансена мало не із фанатичним захопленням відгукувались про того.
�…від першої більш-менш тривалої зустрічі з ним мені схотілося бути схожим на нього», – згадує поет Ігор Муратов, а Юрій Смолич, котрий був чи не найбільшим фанатом(після Ярини Цимбал, звичайно) писав: «… розмова, у якій брав участь Майк, то була справжня насолода – про щоб він не говорив. Іскристий блискучий розум Майка, його всебічний всеохоплюючий талант, його щедрота в розсипанні перлів розуму й таланту, в марнотратстві їх – чарували: з Майком можна було говорити день і ніч�.
Отож – Майк був не просто оптимістом, а скоріше, оптимістичним реалістом, котрий і щиро та спокійно дивився у майбутнє, але робив це геть не безтурботно, а час від часу робить невеличкі «зупинки», щоб трошки вивчити навколишнє середовище, що у буревісні 20-ті непомітно змінювалось, і точно не в кращу сторону. Прикладом цього можуть слугувати невеликі жарти щодо комуністичної влади у репортажах, наводжу приклади: «Вулиця Карла Маркса, вулиця Карла Лібкнехта, вулиця Рози Люксембург, вулиця 21 січня, вулиця 1 травня, вулиця 25 жовтня, вулиця Революції, вулиця Паризької комуни, вулиця Фрідріха Енгельса, вулиця ІІІ Інтернаціоналу, вулиця Декабристів – от бліда й непевна картина вулиць Нікополя. Кажуть, що такі самі вулиці і в інших містах України, – але того не знаю». Або ж, наприклад, ще таке: «Темно і нічого не видко. Ні домів, ні людей, ні свиней, ні класової ворожнечі, ні далекосяжної руки влади».
Що ж до загальної оцінки поетичної творчости Майка Йогансена, то він пропустив крізь себе всі здобутки української поезії, що були до нього, дійшовши таким чином до лірики його сучасників та навіть обігнав тих. Спочатку серед віршів чудермайстра вирують нотки мрійливості та романтизму, який виділявся серед тих незліченних початківців, що хотіли вписати себе у сторінки нової української літератури, пишучи по-старому(от парадокс!). Власне, така особливість молодого Майка-Михайла і подарувала тому титул «запізнілого романтика», проте цей стан швидко випарувався із Йогансена. Так, наприклад, у тій же збірці «Д’горі» є частина «Скоро Forte», присвячена добі революції у героїчних тонах. Це, наприклад, згадуваний раніше вірш «Голод», чи ж «Осяяний осени…», де Майк прославляє Жовтень, виписує йому:
�Осяяний осени
Довгий
До краю повний п’яного меду
– Четвертий
Жовтень!�
Ще можна для закріплення розглянути вірш нашого володаря химер «наїживсь голений город», де можемо побачити натяки на «полум’я світової революції»: «Ще іскра – і світ загориться!�
У тому ж 1921 році Михайло Йогансен разом із Миколою Хвильовим та Володимиром Сосюрою публікують «Наш універсал», звертаючись «до робітництва і пролетарських митців українських», а ще через два роки – приєднується до письменницької організації «Гарт», де він разом із Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим та Олесем Досвітнім були найбільшими противниками масовізму, котрий на той час був основою для існування організації «Плуг» Сергія Пилипенка.
А як змінюється поезія Майка-Михайла?
Відповідь на це питання наступна: із романтизму та героїчних од революції, лірика Йогансена заглиблюється у природу та людську душу, хоча до цього поет час од часу звертався до названих тем і в ранні періоди творчості. Разом із тим Майк починає проявляти також себе і в прозі - для дітей та для дорослих, а про його знання мов мало не ходили легенди.
Так Юрій Смолич писав: «Коли Кнут Гамсун прислав рукопис свого нового тоді роману «Бродяги» до «Книгоспілки»(на пропозицію Слісаренка), Йогансен, ніколи раніше не мавши діла ні з норвезькою, ані з датською мовами, вільно прочитав текст, ставши першим рецензентом цього шедевра норвезької літератури», чи, наприклад, такий випадок: «Коли в час війни в Іспанії прибули іспанські діти-сироти, Йогансен осягнув іспанську мову достеменно на моїх очах – у балачці з іспанською дівчинкою років десяти. Після того він зразу ж переклав розмови з іспанськими дітьми – з іспанської на українську і з української на іспанську – всім письменникам, які були в бригаді, що приїхала відвідати іспанських дітей в Померках, на дачі Г. І. Петровського. А повернувшись до дому, взяв іспанську книжку і вільно читав її. За кілька днів Майк опублікував вже й переклади з іспанської поезії�.
Також крім лінгвістики Майк дуже добре орієнтувався і в точних науках. Той же Смолич згадує як чудермайстер міг цілком простими словами пояснити якусь тему чи то із фізики, чи то із хімії.
Єдині ді дивні риси, що були притаманні Майку – це були нетерплячість та мало не магічна здібність завжди обирати погане вино(бо сам Югурта майже не пив, винятком було лише пиво). Тому Йогансен майже ніколи не залишався до кінця якогось певного з’їзду, бо йому було просто нудно. Ну і йому мало хто довіряв вибір алкоголю на певні урочисті події, звичайно ж.
Проза, найбільше експериментів було саме у ній. Саме вона закинула Йогансена на зовсім новий та інший до цього рівень. Відомо, що Майк у своїй багатогранності був і дитячим письменником, написавши чимало оповідань для малечі із своїм шармом та підходом до справи, так, немов працював над дорослим твором. Річ у тому, що часто ставлення до написання дитячої літератури є дещо легковажним, оскільки даний жанр у певних аспектах творення дечим простіший, оскільки твори для дітей несуть більш або виховну ціль, або ціль відкрити щось нове, задати дитині питання, ніж включити глибинне критичне мислення чи постати перед черговим життєвим питанням. Йогансен же робить ставку на гру – на тому, що діти люблять чи не найбільше. Гра в оповіданнях Майка йде як із словом, так із сюжетом, точніше – із перекиданням звичного із ніг на голову – то кота виховали по-собачому і він поводитися немов пес, то пес залазить на дерево як кіт тощо. Здавалось, що можна написати про пса, що поводить себе як пес чи кота, поведінка котрого відповідає назві. Як виявилось – можна навіть обов’язково закладати в образ звіра щось складне – варто лиш змінити буденну картину і розвинути далі, чим і користується Йогансен. Звідси і маємо цілком непогані дитячі оповідання.
Щодо оповідань для дещо старшої аудиторії, то чудермайстер написав збірку «17 хвилин», що складалась із творів «Ленінська картка(Св. Рено)», «Гнилизна», «Рахунок», та, власне, «17 хвилин». В оповіданнях, що й в окремих ранніх віршах тема – революційна, як от, наприклад, «Ленінська картка(Св. Рено)», котре розповідає про ідейного комуніста Свирида Рено, котрий почав боротись за інтереси пролетаріату ще із 1905 року і тепер знову приєднується до більшовиків, але правда куди цікавіша. Саме оповідання авто пропускає крізь призму партії у шахи, застосувавши вже доволі пародійно-пафосну фразу, що «пішак завжди стане ферзем(хіба що у нашому випадку не ферзем, а слоном)», а також згадує про жертовність пішака: «Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях». Оповідання «Гнилизна» не просто так має таку назву, оскільки головний герой має дійсно деяку гнилизну у своїм серці – він зневажає жінок, прагне влади та навіть хоче завести собі коханку, бо його тиха, скромна та вірна дружина починає йому набридати. Кінець даної новели ну зовсім як у не менш талановитого письменника О. Генрі. Теж саме можна зустріти і в «Рахунок». Звичайна ситуація із незвичайним та раптовим кінцем – наче й основа для того, щоб текст можна було назвати новелою, але Майк все одно занурює свої тексти у химерні нашарування, котрі подекуди актуальні до сьогодні, як от епіграф до твору «17 хвилин»: «В квітні числа … електрика загасла в Харкові на 17 хвилин(факт)». «17 хвилин» доволі детально змальовує життя післявоєнного Харкова, його мешканців.
Але справжнім фурором для тогочасного літературно-читацького суспільства став роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», котру наш чудермайстер видав під псевдонімом Віллі Вецеліус. Твір став першим українським бестселером, оскільки протягом року публікації(1925 рік)тираж екземплярів був близько 100 тисяч. Сам текст мав «автора» - все того ж Віллі Вецеліуса, «справжнє» ім’я котрого – Антон Райке, проте автор переднього слова, такий собі «М.К.» - і це не Майк Йогансен чи Михайло, а Михайло Крамар, що вже дійсно був одним із справжніх псевдонімів Майка, котрий утворив його від дівочого прізвища своєї матері. І тут наступна цікавинка – хоч розповідь веде «автор» Віллі Вецеліус, у тексті час від часу трапляються коментарі М.К. Чому така морока із визначенням творця тексту? Річ у тім, що на початку минулого сторіччя таких от авантюрних романів було чимало, але їх вважали «несерйозними», а значить – авторам даних розповідей давався певний карт-бланш на використання «нісенітниць» чи сюжетних «штампів». І нерідко письменники брали собі за псевдоніми європейські імена. Наприклад, Юрій Смолич згадував, що сам Майк «соромився признатися, що він – автор такої єрундистики, і весело потирав руки, єхидно на мене киваючи, коли всі дружно називали автором цієї белеберди мене, а не його». Тим паче, що у творі присутньо багато посилань на пригодницькі романи Фенімора Купера, Джека Лондона та інших, автор(чи ж «автори», що постійно ведуть діалог із читачем, мало не залучаючи його самого до участі в сюжеті) постійно ламає четверту стіну: «Спочатку далі було написано: наївний аромат 18-літньої не зовсім розквітлої істоти світився в кожній жилці цієї молодиці… і т. ін. Але, розміркувавши добре, автор вирішив цього не писати, а запропонувати читачеві самому уявити собі гарненьку 18-літню дівчину, виплекану всіма правилами мистецтва…». «Пригоди» Майк створив не сам, до речі – йому в цьому допомогла Алла Гербурт – талановитий художник-графік та друга дружина Югурти. Згідно із дослідженнями, Майк та Алла переробили з якогось іноземного джерела роман, а тоді розбили твір на десять частин та почали видавати їх окремо. Про свою кохану Йогансен не забув та згадав її як перекладача Антона Райке – А. Г. Г.
Тепер поговоримо трохи більше про сам карколомний та заплутаний твір. Сюжет у ньому розповідає про американців, котрі наслухавшись новин про голод у Радянському Союзі, вирішують їхати та допомогти, а в кожному розділі відбувається купа подій, котрі Майк(та Алла) згадують зразу же в назві кожного розділу. Також у романі присутні пікторами, постійна зміна персонажів, їхнє маскування(щось віддалене та подібне використає Михайло Яловий через чотири роки у своєму magnum opus «Золоті лисенята»). Також Йогансен побудував сюжет за класичним на той час набором архетипів персонажів: героя-комсомольця(якому ніякий автор першого в українській літературі урбаністичного роману не буде бити по обличчю), професора, емігранта-білогвардійця, фатальної діви та відданого «дикуна» тощо. Загалом, якщо ми хочемо визнати унікальність Майкового авангардного твору, то вона найкраще виражена у технічній частині. Але сам автор, якщо вірити словам Юрія Смолича, ставився до свого дітища не надто серйозно, тому не став повністю розкривати свій потенціал у «Пригодах», то ж краще зосередитись на іншому великому надбанні, а саме – на «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію». Вперше Йогансен видав твір у журналі «Літературний Ярмарок» у 1928-му році, але як дві окремі повісті – власне, сама «Подорож» та «Неймовірні авантюри дона Хосе Перейри у Херсонськім степу». У 1932-му році Майк додав третю частину. Саме фінальна версія стала квінтесенцією експериментів, деконструкцій, перевтілень, ігор зі словом Майка Йогансена. Хоч «Подорож» також є пародійним романом, що і «Пригоди», основний задум цілком серйозний – чудермайстер захотів написати книгу про прекрасні українські пейзажі, але зрозуміло, що широкого визнання безсюжетна проза не отримає, тому він вводить сюжетну лінію, зробивши типових персонажів, а про справжні наміри свої зізнається лише у самому кінці, та навіть не боїться повідомити читачу, що персонажів він вигадав. «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» - це також просто неймовірна солянка із напрямів та жанрів літератури, що були до Йогансена та залучені в його часи. Так, наприклад, студент Орест Перебийніс, чий предок Перебийніс «мав сімсот козаків» та «рубав ляхів» - представник козацького фольклору, наче спроба Югурти-Майка спародіювати твори Кащенка, Чайковського чи інших авторів творів про козаків. З’являються куркулі – герої соцреалізму, та навіть сам головний герой є пародією на шевченкофілів, що складають вірші, Альчеста – комічний варіант дами із лицарських романів. Сюжет нагадує детективний роман, а сам назва твору відсилає на романи Даніеля Дефо чи Джонатана Свіфта. Пригоди ж селян – можливий натяк на гоголівщину. Але при цьому у творі порушуються цікаві питання, як от роздуми про написання та вимовляння слова «клуб» чи «клюб»(оскільки Майк був також лінгвістом та одним із учасників укладання правопису 1928 року і сам постійно цікавився словами та наголошував на тому, що письменник мусить дружити із словником). Підсумовуючи, «Подорож» стала вершиною вмінь та літературних надбань Майка Йогансена. Можливо, що він написав би і краще, та цього, на жаль, не сталось.
Із початку 30-тих років Майк Йогансен напише низку літературних репортажів, а також повернеться до написання сценаріїв – тепер у театр. Але репресивний механізм був безповоротно запущений. Почались арешти його друзів. Йогансен навіть встиг познайомитись та одружитись втретє, намагався продовжувати звичайне життя, оскільки він твердив, що аполітичний письменник та не писав нічого на тему політики.
Художниця Надія Харт має серед робіт і портрет Майка. Коло роботи – текст: «18 серпня 1937 року він мав бути заарештований, проте НКВС не знайшли його. Майк Йогансен офіційно зник. Проте неофіційно він продовжував свою діяльність під іншим іменем. У підпіллі він писав й працював у газеті редактором. Після війни у 1956-му році з нього зняли всі обвинувачення, проте він не вийшов з підпілля, боячись арешту. У 1964-му році видає збірку неопублікованих творів Майка Йогансена під його редакцію. У 1970-му році на честь свого 75-річчя він видає збірку оповідань та віршів з 1937 року під назвою «33 роки підпілля», де розкриває свою особистість. Завдяки цій збірці він отримав міжнародне визнання.
Проте 18 серпня 1937 року його все ж заарештували у його харківській квартирі в будинку «Слово». 27 жовтня 1937 року Йогансена розстріляно в тюрмі НКВС у Києві. Як свідчать архівні документи, тіло було таємно поховане у Биківнянському лісі�.
На допитах Майка намагались зламати, змусити здати Остапа Вишню, визнати те, що чудермайстер належав до терористичної організації, що готувала замах на радянських високопосадовців.
Майк Йогансен не визнав жодного звинувачення та не підставив жодного із своїх друзів.
Помер він за день до свого дня народження, а був реабілітований лише через 19 років. Володаря химер погубила химера – але не чудернацька, дивна чи смішна, а абсолютно страшна та нелогічна, бездумна.
