Сьогоднішня ніч немов темне черево комп'ютерного системного блока, в якому жовто-гаряча кругла батарейка Місяця вставлена в космо-процесор, що живить різноколірну підсвітку клавіатури вікон квартир мікрорайону, серед яких моя клавіша позначена написом:
"Let's sport, Mister Di!"
Накинувши наплічник з тренувальною вагою, вриваюсь із спрагою до рухливих занять фізичної оболонки надвір, попутно плануючи комплекс базових вправ:
Три підходи кроків по 25, три підходи присідань із вимахуванням наплічника перед собою по 15, три підходи відтискань на перекладинах по 15, і більше трьох підходів на турнік... як вийде - 10, 8, 6...
Екватор, сидячи з пляшкою набираюсь запалу до наступного виходу сьорбаючи воду.
Аж ось, якась темна фігура в худі мірно пропливає повз мене через двір - помережаний геометричними кресленнями променистих ліхтарів.
Фігура мов розбишака-флібустьєр, здіймає руку із пластиковою пляшкою у вітальному русі - в епіцентр світла одного з ліхтарів потрапляє лейба його магічного еліксиру:
"АРСЕНАЛ МІЦНЕ"
Я мовчки вітаюсь моєю скромною пляшечкою у відповідь, адже чемність - це єдина безкоштовна приємність яку ми можемо чинити по відношенню один до одного за будь-яких (не-екстремальних) обставин.
Та фігурі цього замало: вона(0) змінює траекторію прямуючи до мене.
Цокається своїм енергетиком об мою пляшку й падає на лаву поруч.
"Прівєт, можна пообщацця? Я - Володя, живу он в той многоетажкє. Ти якого года рождєнія?"
"87".
"А я - 77".
"Вибачте, мушу перервати наше знайомство та йти он на той турнік - спортом займаюся проти ночі".
Я, вже одягнутий в спорядження яке встиг дістати з наплічника, видаюсь тому Володі одягнутим в дуту зимову куртку й явно не звичайним алкоголіком, що поєднує в собі такі хворі рішення як от бухати й тягати на собі пісок в мішечках.
"Ого, єбать, то це ти желєза тягаєш на собі??? Скока? 26 кіло?! Уважуха, братан, уважуха! А то я сотрю, ти так мєдлєнно тянешься до перекладіни й так мало - думаю, дай покажу тобі, як нада подходи дєлать. А ти он що чудиш!..
МАЛАДЄЦ!"
"Ти чо мені "викаєш"??? Я шо мама тобі чи шо? А маму любиш? Отойво, от і мені не "викай, пойняв?!"
Проте я даю зрозуміти пану Володі, що я Андер-Філософ й таким чином звертаюся як до його світлої душі, так і до його темного біса.
Адже бачусь з ним вперше й не маю права довіряти до такого рівня, аби зійти до звернення до персонального "Я" - вічної та неподільної Живатми, що особливим невидимим мостом-каналом Антакарани з'єднується з Душею, що описане в багатьох духовних писаннях.
Володя трішки охуїває з такого пояснення (а мо' мені так здається) та все ж вирішує здійснити фінальний мозковий штурм, дочекавшись мене після останнього підходу на "П":
"А без желєза взлетиш, от взлетиш як птіца на пєрєкладіну, ну?
Докажи, а докажи дядьку, га?!
Ну чо ти, братан, ну в самом дєлє!?"
Я ж, спокійно пакуючи спорядження в наплічник, відповідаю, що мене чекає вдома сім'я, треба спатки (й мені, й Володі) й найменше чого я бажаю в цьому житті - щось комусь доказувати.
Обірвавши Володін спіч, по-англійськи прямую до рідного під'їзду, прощально махнувши йому долонею.
Володя закляк, розклавши щелепу на лавці.
Я ж. Обираю. Себе.
Андер-Філософ. 11.03.2025
