Так, він правий, як не подивись. Але лише місцями, в тих сенсах, в яких він гарно розбирається та відчуває. Сенс того, що я обрав для себе – йому дещо незрозумілий, але мої сумніви він зачитав ідеально. Або принаймі не упустив з поля зору.
Я можу лютувати скільки завгодно. Але водночас усвідомлюю те, що він вкладає у свої слова.
Не те, щоб це була якась принципово нова річ для мене. Я часто можу розуміти те, чого навіть не хотів би розуміти. Але воно якось само собою, чесне скаутське.
І це мене дещо заспокоює. Те, що я інколи читаю між рядків тішить мене сильніше, аніж пряма мова.
Можливо я надто сонливий наразі, щоб об'єктивно дивитися на цей коротенький епізод, який міг спокійно змінити багато чого за декілька хвилин. Подивимось. І це “подивимось” вже стало своєрідним слоганом на три, а може навіть чотири роки мого життя. Мені важко передбачувати динаміку цього спілкування. Оскільки мене гризе тривога та надто міцна розумова діяльність. Це провокує постійно наганяти зайвого й малювати в своїй уяві жахливі сценарії. Але яке полегшення, коли виявляється, що реальність не має нічого спільного з моїми думками.
Цікаво чи не так? Інколи я волів би, щоб мої думки трансформувалися у реальність, а інколи сходить величезний тягар з душі від усвідомлення, що мої думки не мають такого великого впливу.
Аналізуючи свої почуття, приходжу до висновку, що будь-які розбіжності в позиціях, легкі суперечки та палкі дискусії, змушують мене відчувати якусь частку провини та збентеження. Стійке, хоч й хибне враження, що я закладаю цеглину для закінчення спілкування. В той час, як стає очевидно, що краще мати свою думку та відстоювати її, аніж намагатися уникати подібних ситуацій. Поваги та прийняття в першому випадку більше, ніж в другому.
Але попри все, деякий осад всередині мене все ж таки живе та процвітає. Тепер мені не так страшно, як це колись було. І знаю, що хай там як, а в мене достатньо сил з цим впоратися. Навіть якщо я схильний жалітися на дефіцит сил та ресурсів.
