Розділ Перший: Зустріч
Нічне небо нависало над бідняцьким кварталом, наче хотіло приховати його від чужих очей. Через це не було видно жодної зірки, а пара холодних місяців визирала з-за хмар, ніби кажучи: "Ми бачимо, ми знаємо, і від нас не сховаєшся".
У темному перевулку переховувалися двоє, і, м’яко кажучи, вони були тут чужими.
Їхня зовнішність і розкішне вбрання різко виділялися на фоні оточуючих їх злиднів.
Бурошкіра демониця нижньою парою рук тримала довгу, пишну спідницю, щоб не забруднити свою розкішну сукню. Верхня ж пара рук була перехрещена на грудях, демонструючи її роздратування ситуацією.
На голові було дві пари коротких рогів, що зовні нагадували невелику корону, обрамлену довгим золотистим волоссям.
Її золоті очі були занурені в думки.
Вона думала про те, як змінилося її життя, як усе перевернулося з ніг на голову після прильоту в Маранон. Як вона майже потрапила в пастку, з якої їй пощастило вискочити до того, як вона захлопнулася.
І тепер вона тут, серед цього бруду, намагається зрозуміти, як покинути Маранон. Вона розуміє, що не може довіряти губернатору, адже він точно пов’язаний з усім цим, а значить у неї тут нема союзників, крім вірного слуги, що не кинув її.
Супроводжував її демон із попелясто-сірою шкірою, одягнений у строгий чорний костюм дворецького. На білосніжних рукавичках золотими нитками вишитий золотий келих, прикрашений коштовним камінням, з якого сипалися монети. Короткі чорні роги і очі такого ж кольору завершували його образ .
Він стояв на виході з перевулку і визирав, ніби очікував у будь-яку мить побачити переслідувачів.
— Пані Мариса, — звернувся слуга до демониці.
Вона не поворухнулася ні єдиним м’язом, наче була статуєю в саду.
— Пані... — він зробив крок до неї. І вона винирнула з думок, ніби з холодної води. І, не розуміючи, що твориться, мотнула головою, щоб привести думки до ладу.
— Що таке, Шекс? — запитала вона.
Він прокашлявся в кулак.
— Пані Марисо, нам потрібно тікати, поки нас не знайшли.
Він сказав це так, наче подавав сніданок у покоях своєї пані, а не знаходився в бідняцькому кварталі.
Невстиг він договорити, як нічну тишу розсікли важкі кроки. Судячи зі звуків, до них рухалося не менше десятка демонів.
Вони, не витрачаючи ні секунди, ринулися з перевулку. Але, опинившись на вулиці, замерли на місці.
Над нічним містом рознісся дикий вопіль, повний нестримної люті, що летів із боку переслідувачів.
— ВАЛІТЬ ЗВІДСИ, СУЧІ ВИРОДКИ!!!
Після цього роздалися звуки бійки. Вони могли лише припускати, хто став їхнім рятівником, але це їх зараз не хвилювало. Головним було втекти.
Першим прийшов до тями Шекс.
— Пані, потрібно тікати!
Але вона не реагувала на його слова.
Вона відчувала, як усередині, десь у глибині нутра, наростає те дивне, знайоме відчуття.
Вона добре його знала — воно, ніби шепотіло: там допомога, там порятунок.
Хтось назвав би це інтуїцією, а її батько називав — нюхом на вигоду.
Шекс, дивлячись на Марису, зрозумів, що з нею щось відбувається, й лише сподівався, що вона не викине якусь дурницю.
Вона відчувала, як це відчуття жевріє всередині й тягне кудись — мов путівна нитка.
І розібравшись у своїх відчуттях, Мариса зрозуміла, куди вони її ведуть.
Різко вона рвонула з місця, не сказавши ні слова — у бік переслідувачів, де вже починали стихати звуки бійки. Її не хвилювали ті ризики та небезпека, які ніс із собою цей вибір.
Побачивши це, Шекс, не гаючи ні секунди, кинувся слідом за своєю пані.
Золотоволоса демониця летіла по вулиці, стукаючи підборами по бруківці та тримаючи спідницю всіма чотирма руками.
Вона нагадувала розлючену мисливицю, що переслідує втікаючу здобич.
Мариса боялася спізнитися, чуючи, як звуки бійки втихають.
Вона не збиралася втрачати шанс покинути цей проклятий шарик із ім’ям Маранон.
Коли вона побачила місце бійки, її шокував не безлад із розкиданих і понівечених трупів, що лежали в забруднених кров’ю білосніжних обладунках зі знаком всхідного сонця — хоча й цього було достатньо. Ці мертві демони явно не були звичайними воїнами, але програли, незважаючи на чисельну перевагу.
Причиною була людина.
Справжня. Жива. ЛЮДИНА!!!
Мариса бачила їх лише на зображеннях і читала про них у книгах. І хоча знала, що цих іншовимірних істот іноді можна побачити у вимері демонів, це знання не зменшувало шоку від того, що вони були тут і зараз — живі, реальні, і страшні як ніч.
Ця людина була низькорослою, з коротким рудим волоссям, схожим на язики полум’я. А в карих очах палали люті вогники.
Одягнений він був просто, як звичайні демони з великих міст та сучасних поселень. У спортивній кофті, штанях і кедах
— Куди тікаєш, сучий виродок! — гаркнув рудий, дивлячись у протилежний від Мариси бік.
Вона перевела погляд. Демон повз, залишаючи за собою кривавий слід, але марно — далі кількох метрів він би не дотягнув.
рудий за кілька кроків наздогнав його і притиснув ногою до бруківки. Хребет хруснув, тіло обм’якло, руки впали на бруківку, як у зламаної ляльки.
Спокійно, ніби це буденна справа, хлопець озирнувся і зробив крок нахилився, і підняв продуктовий пакет.
Та прошов мовчки повз Марису, навіть не глянув на неї.
Це її зачепило. Вона звикла, що на неї принаймні дивляться. А не проходять повз, наче вона — пусте місце.
У цей момент з-за рогу з’явився Шекс. Побачивши хлопця, він застиг, втупившись у нього так, ніби не міг повірити у побачене.
Рудий зупинився на мить, глянув на нього зі зневагою, хмикнув і буркнув щось схоже на: слабак…
Після чого просто пішов далі, ніби все це його зовсім не стосувалося.
Мариса обурено тупнула ногою й пішла у наступ.
Перегнавши хлопця, вона загородила йому прохід і вже була готова висловити все, що про нього думає — аж раптом він випалив:
— Чого тобі, суко?
Вона застигла з відкритим ротом, ніби отримала дзвінкого ляпаса.
Шекс, побачивши це, одразу закрив Марису собою, а його тіло напружилося, як струна.
— Вали, поки цілий, слабак, — прошипів хлопець.
Шекс спершу хотів прокашлятись, але, глянувши на рудого, передумав. Бо побачив — у його очах палаючі люті вогники.
— Ми просто... хочемо поговорити з тобою, — сказав він, намагаючись добирати слова обережно. Він розумів: перед ним ходяча бомба з коротким гнітом — вибухне будь-якої миті.
— Ти мене не чув?! — рикнув рудий, стискаючи ручку пакета так сильно, що кісточки на пальцях побіліли.
Шекс зрозумів усе: зараз буде.
— Я хочу тебе найняти, — несподівано сказала Мариса. Її голос звучав спокійно й твердо. Тепер у ній читалась не просто пані зі знатного роду, а сильна особистість.
Шекс ледь помітно розслабився, почувши її голос.
— Найняти мене? Навіщо? — рудий здивовано подивився. У його очах люті вогники поступово загасли , поступившись місцем цікавості… і навіть чомусь схожому на повагу.
— Мені потрібен тілоохоронець, щоб покинути Маранон, — вона пильно дивилася на нього, а її тон не залишав сумнівів: вона говорить серйозно.
Рудий кивнув у бік Шекса:
— А цього недостатьно? — промовив зі зневагою. .
— Він лише слуга, не воїн. На відміну від тебе, — спокійно відповіла вона.
І після короткої паузи додала:
— Ну що?... Згоден?
Рудий, чухаючи потилицю, трохи повернув голову набік.
А потім раптово випалив:
— Тобі потрібен мій брат… якщо хочеш звідси забратися.
— Твій брат?.. — Мариса була шокована. Вона очікувала почути що завгодно, але тільки не це.
Та й не щодня у вимірі демонів натрапляєш одразу на двох людей.
Навідміну від своєї пані, Шекс не зреагував ані єдиним рухом, як і личить слузі. Та в його очах на мить спалахнув шок — щойно пролунали слова про брата рудого хлопця.
Він швидко взяв ініціативу в свої руки, не дозволяючи напрузі зрости.
— І хто твій брат?.. І чим він може допомогти?.. — сказав він, уп’явшись поглядом у хлопця.
— Завтра дізнаєтесь, — кинув хлопець, йдучи геть.
Але він не встиг зробити й кількох кроків, як Мариса знову перегородила йому дорогу.
— Я вже згодився, — обурено глянув він на неї.
— Можна одне прохання? — спитала вона й криво стиснула губи, ніби кожне слово ранило її гордість.
— Дивлячись яке, — буркнув рудий, не приховуючи роздратування.
— Можна... у тебе переночувати?
Вона й сама була цьому не дуже рада, але, схоже, розум узяв гору над гординею.
А Шекс не міг не здивуватись: вона таки переступила через свою гордість. Для неї це було майже немислимо.
Він плюнув на бруківку:
— Тільки потім не скигли, що мало місця.
Мариса, дивлячись йому вслід, пробурмотіла:
— Сподіваюсь, його барлога хоч виглядає пристойно.
Наче свідомо уникала думок про те, що чекає її в майбутньому.
Розділ Другий: Дивне Ім'я
Двері в кімнату розчахнулися, і увійшов рудий.
— Здоровань, у нас гості!
Посеред кімнати лежав величезний бурий пес, що через своє густе хутро скидався на ведмедя. Він навіть не підняв голови, щоб подивитися на чужинців — лише позіхнув.
За ним увійшла Мариса, яка одразу озирнула приміщення. Її приємно здивувала ця убога халупа.
Тут неочікувано було чисто і нечим несмерділо, а все довкола — компактним і практичним. Хоч це й не суперечило її надії, що вона тут надовго не затримається.
Останнім зайшов Шекс. Зачинив двері, ляснув себе по лобі й пробурмотів під ніс:
— Як можна забути про таку дрібницю…
Мариса це помітила, але не встигла нічого сказати.
— Ми забули про одну важливу річ, — сказав він так, наче вони зробили щось неприпустиме.
— І що саме? — запитав рудий, закінчуючи з покупками й беручи пакет корму.
— Ми забули представитися.
Це прозвучало як щось само собою зрозуміле, а рудий лише хмикнув, ніби почув жарт.
Шекс прокашлявся в кулак:
— Це пані Мариса де Мамон, донька Мамона Восьмого, — при цих словах він театральним жестом показав на неї.
— А я — її скромний слуга, Шекс.
Попри тон, яким усе було сказано, й театральність демона, це прозвучало майже як жарт — з огляду на обстановку, що їх оточувала.
— Мене звати Гнів, — спокійно кинув рудий, насипаючи корм у миску поруч із Здорованем.
У кімнаті повисла незручна тиша, яку наважилася порушити лише Мариса:
— У тебе дивне ім’я.
Гнів мовчки підвівся і пішов у кухонний куток, ставлячи пакет на місце.
— Це краще, ніж ніякого ім’я, — сказав він спокійно, буденно, наче говорив про погоду.
Після цього підійшов до пса, ліг, спершись на нього, і майже миттєво заснув, трохи посапуючи.
Мариса стояла, уперше спантеличена не грубістю чи хамством, а простою чесністю.
Вона не знала, як на це реагувати — адже її ні вчили, ні готували до такого.
Потім вона звернула погляд на пусте ліжко, а потім подивилася на хлопця з псом.
— От хам, — тихо промовила вона.
Марисі не спалося, тож вона піднялася й вийшла на майданчик.
Там стояв Шекс, спершись на поручні.
— Щось трапилося?
— Просто не спиться, — відповіла вона втомленим голосом і підійшла до поручнів.
Вона підняла погляд на нічне небо, де пара блідо-блакитних місяців виринала з-за хмар.
— Сьогодні шалений день… Втеча, зустріч з людиною… — вона повільно видихнула.
— Пані Марисо, ви мене здивували.
Вона здивовано подивилася на нього золотими очима.
— Ти про що?
— Я про послугу. Не очікував почути таке від вас.
Мариса опустила погляд на долоні.
— Я… сама від себе не чекала такого.
Шекс мовчки дивився на неї, відчуваючи її стан, а сам думав, у яку халепу вони вляпалися.
А місяці на небі виглядали так, ніби насміхалися й глузували з них.
Мармурова зала, стелю якої підпирають масивні колони. Посередині знаходилося підвищення, до якого вели кілька сходинок. На ньому стояли два трони: один — з мармуру, другий — з обсидіана.
На першому сидів білошкірий демон із волоссям кольору пшениці, заплетеним у довгу косу. Йому складали компанію дві демониці-наложниці. Перша сиділа на підлокітнику й тримала великий плетений кошик, повний фруктів. Друга розташувалася на колінах білошкірого і ножем нарізала яблука, подаючи йому шматочки.
Перед сходами на одному коліні стояла фігура, закута в білосніжні шовкові тканини, що сперлася на мідний посох із сферичним навершям. До котрого кріпилися кільця з дзвониками, які дзвеніли при кожному русі.
Білошкірий жестом зупинив наложницю, яка подавала черговий шматочок яблука.
— Говори, Люцифугус, — зверхньо сказав він.
Фігура сухо прокашлялася в кулак.
— Пане, я отримав доповідь з Маранону, — промовив старечий голос з-під тканин.
— Солдати упустили доньку Мамона...
Його слова обірвав стукіт каблуків по холодному мармуру. За звуком з’явилася чорношкіра демониця в розкішній сукні з довгим розрізом з боку. Вона мовчки пройшла повз старого.
Наложниця з кошиком, побачивши її, притисла його до себе, ніби намагаючись сховатися за ним. Інша заховала ножа й недорізане яблуко, притиснувшись до білошкірого, який мовчки спостерігав за всім.
Чорношкіра демониця сіла на обсидіановий трон, поклавши на підлокітники свої чотири руки.
— Сподіваюсь, любий Люцифугус, я не образила тебе своєю поведінкою, — промовила вона з легкою посмішкою.
— Не треба переживати через такі дрібниці, пані Ліліт, — спокійно відповів він, ніби не помітив насмішку.
— Тоді я буду рада послухати твою доповідь.
Старик опустився на друге коліно, наче визнаючи присутність обох володарів, і знову прокашлявся в кулак.
— Як я вже казав, вони упустили доньку Мамона... Але це — не головне.
Він зробив коротку паузу і продовжив:
— Ми втратили один із загонів, і сліди свідчать, що це зробив хтось самотужки.
— Кажеш, зробив в одиночку? — промовив білошкірий з легким здивуванням у блакитних очах.
— І не просто в одиночку... а голими руками.
Сказав Люцифугус і умовк, чекаючи, що буде далі.
— Що скажеш, Люцифер, про це? Все? — сказала Ліліт з ледь помітним подивом, повернувши голову до мармурового трону.
Після короткої паузи Люцифер заговорив, ніби щойно винирнув із думок.
— У мене є лише припущення... Це хтось із Клінків Баала.
Він прицьому дивився блакитними очима
— Ти впевнений, дорогий? — сказала вона з неприхованим скепсисом у червоних очах.
— Я розумію тебе, дорога... Баал не відправить когось зі своїх Клінків у настільки незначне для нього місце... Тим паче, коли між нами триває повномасштабна війна, — зробивши коротку паузу, він додав:
— Але ти знаєш ще когось, здатного зробити подібне в одиночку?
— Ні, — спокійно відповіла вона, а потім заговорила знову:
— Але ми можемо дізнатись, хто це?
Погляд Люцифера свідчив, що він уже зрозумів хід її думок.
— Ти хочеш сказати...
Вона його перебила:
— Так, ми повинні дізнатися, хто...
Поки вони говорили, Люцифугус неспішно підвівся на ноги й повільно підняв посох угору, тримаючи його обома руками. Потім різко опустив, вдаривши ним об кам’яну підлогу.
Гучний дзенькіт численних дзвоників заглушив слова Ліліт — ніби дрібна, але навмисна помста за обірвані слова старика.
Демони, що сиділи на тронах, наче за мовчазною згодою синхронно повернули до нього голови.
Вони пильно дивилися, вп’явшись поглядом у нього, очікуючи, що він скаже.
— Вибачте, пане і пані, але я сказав вам, ще не все, — промовив старик, задоволено посміхаючись, наче насолоджувався результатом своїх дій.
— Сліди свідчать, що це — штучна істота невідомого походження. І найголовніше: на місці була донька Мамона… і вона пійшла звідти разом із цією істотою.
— Цікаво... Дуже цікаво... — промовив Люцифер, проводячи кігтями по підлокітнику й залишаючи тонкі подряпини на мармурі.
Ліліт повільно облизувала губи, наче смакувала почуте.
І її червоні очі світилися від зацікавлення — не просто непомірного, а майже вульгарного.
— І що тепер будемо робити? — запитав Люцифер, гдивлячись на зіпсовані кігті.
— Я послав у Маранон відьом, — спокійно відповів Люцифугус, так, ніби казав: «Не варто хвилюватися. Все вже вирішено».
— Подивимось, чого вони доб'ються, — так само спокійно промовив Люцифер, вже уявляючи, як скоро в його руки потраплять донька Мамона й ця невідома істота.
P.S.
Це лише початок моєї книги, і, можливо, у фінальній версії ці глави виглядатимуть трохи інакше. Буду радий отримати ваші коментарі, щоб побачити текст зі сторони.
