"Іноді минуле не дає спокою. Але чи варто в ньому жити — чи краще просто відпустити?" Автор.
Вечір. Банкетний зал. Зустріч однокласників.
Зал повний гомінких голосів і звуків музики. Люди спілкуються, розслабляються та веселяться — забувши, хоч тимчасово, про тягарі дорослого життя.
Я стою осторонь, наче гість на чужому святі. Слухаю напівуважно — лише одне обличчя тримає мене тут. Бен.
Велетень серед інших. Високий, широкоплечий, із завжди трохи зсутуленим хребтом, ніби весь час стискався, щоб не заважати простору.
Він тримав склянку, пив повільно — не тому, що смакував, а тому, що не поспішав. Від нього віяло втомою, такою глибокою, що навіть зморшки здавались важкими.
Колись у школі він був такий самий — тихий, спокійний. Але саме це і чіпляло. Поки інші метушились, він просто був. Мовчазний, великий і міцний — наче скеля, на яку можна спертися, але до якої не підійти близько.
— Бен, а ти чим займаєшся?
Голос із натовпу, неважливо чий прозвучав.
Він не піднімав голови, не робив паузи. Просто відповів, наче каже щось очевидне:
— Працюю. Діток рощу.
Я відчула, як щось стислося всередині. Болісно і різко. Наче ковтнула лід.
Це все. Ось і кінець моїй надії, яку я, дурна, ще тримала. Вірила, що зможу виправити ту помилку — коли тоді не сказала. Коли мовчки втекла.
Хоча дивного тут нічого. Він завжди мав щось у собі. Не красень. Але вмів залишатись спокійним, слухати мовчки — і в цьому було щось магнетичне. Що тягнуло розум і тіло до нього. Наче стіна за котрою можна сховатися
Я вже хотіла піти. В голові лише одна думка: знайти алкоголь. Забутись. Заснути. Самій в пустій квартирі.
І тут я почула:
— І чиє сердечко ти підкорив?
— Ми давно розійшлись, — сказав він. Спокійно. Майже байдужо. Як про незначну дрібницю.
Я завмерла. Ці слова — прості, майже нічого не значущі — пробили мій захист. Наче хтось відкрутив вентиль, і туди прорвалось світло.
Не надія. Але щось схоже. Маленьке, тихе. Що ще не все.
Після цього я чекала слушного моменту, щоб поговорити з ним. Не хотілося робити це, коли навколо повно людей. Та й сама ще не знала, як почати — не хотілося здаватися нав’язливою.
Мить настала, коли всі почали розходитися.
Він стояв осторонь, хитався ледь помітно, дивився в порожнечу. Обличчя — ніби побите вітром і втомою.
Я підійшла ззаду, повільно, щоб не злякати.
— Може, тебе підвезти?
Він здригнувся, різко обернувся — ледь не втративши рівновагу.
Погляд — ніби крізь мене. Мовчав кілька секунд, моргав.
— Якщо не помиляюсь… Ешлі?
Я кивнула. Серце билося десь у горлі.
— Підвезти? — майже пошепки.
Він провів долонею по обличчю.
— Думаю… не відмовлюсь.
— Я зараз — піджену авто.
Повернулася і пішла, тримаючи себе в руках, хоч ноги самі просились у біг. Вперше за багато років я знову відчула: щось може змінитись.
А він залишився стояти. Великий, втомлений, сам.
Він сидів поруч, на сусідньому сидінні, згорбившись — через свій зріст мусив сутулитися, авто було йому замале.
Я наважилася заговорити, щоби розбити мовчанку, що тиснула з обох боків:
— Я чула, у тебе є діти.
Здалося, ця тема — безпечна. Хоч щось.
— У мене доньки… трійнята, підлітки. — відповів він, як людина, що щойно виринула з важкого сну.
А я думаю про себе: йому точно не позаздриш… Це ж ще та морока, трійня. Але це не привід відступати. Я не для цього стільки чекала.
— Напевно, з ними вистачає клопоту?
Він позіхнув, прикривши рота долонею.
— Не особливо… Уже не чіпляє.
Він буквально засинав на очах.
Бен хитався на сидінні, то заплющував очі, то знову кліпав — засинав на ходу.
Намагаючись утримати його наяву, я обережно спитала те, що боялася зачепити:
— А твоя дружина?
Це вирвало його зі сну лише на мить.
— Їй... альпінізм важливіший.
Слова прозвучали рівнодушно, мов лавина, що обрушилася зі скель. І після цього він знову заснув, не здатний триматися далі.
Він виглядав так, ніби десь усередині вже давно зник. І ця порожнеча поряд раптом стала нестерпною.
Я стиснула кермо, намагаючись не дивитись на нього. В голові крутились думки — як заговорити, як не виглядати нав’язливо.
Але всі слова здавались або фальшивими, або запізнілими.
Зроби щось. Інакше буде пізно.
І, подивившись на нього, я раптом подумала про одне.
Я знала, що це дурня, але зупинити себе не могла. Можливо, це мій останній шанс!
І натиснула на гальма — різко, без попередження. Просто мусила щось зробити.
Бен рвучко прокинувся й, забувши, що сидить у авто, спробував розігнутись — і вдарився головою об дах.
— Що таке? — пробурмотів сонно й трохи розгублено.
— Вибач… здається, я теж починаю засинати, — сказала я, демонстративно позіхнувши.
Мені стало соромно. Що я витворяю, доросла ж, чорт забирай.
Він не виглядав так, ніби розкусив брехню.
— Може, зупинишся в мене? А вранці я тебе підвезу.
Бен подивився на мене, ніби намагався скласти думки докупи.
— Думаю… так буде краще, — сказав тихо, з тим самим виразом людини, що от-от знову відключиться.
А я, з важким післясмаком — задоволення, перемішаного з гіркотою, — знову завела двигун.
Я допомогла йому дістатися до кімнати й уклала на ліжко.
Сама ж завмерла, стоячи перед ним, схрестивши руки на грудях — ніби від холоду, хоча знала: це було зовсім інше.
Просто хотілося втекти — від холоду, від самотності, що нависла, як стеля перед обвалом.
І в голову ліз спогад про випускний, коли не змогла сказати — просто струсила. А потім — усю ніч, і ще багато років після — жалкувала.
Я дивилася, як він спить — тихо, спокійно, ніби все було правильно.
Він спав тихо посапуючи, лікті стирчали з ковдри. Він був лиш гостем. У цьому ліжку. У цій квартирі. Біля мене.
Мені страшенно хотілося лягти поруч — не для чогось більшого, а просто побути біля нього. Відчути трохи тепла.
Але після того, що я зробила, я не мала на це права.
З одного боку — хотіла бути ближче. З іншого — зробила дурницю, яка тільки віддалила мене.
Зрештою, я витягла ковдру з шафи й пішла у вітальню.
Цієї ночі мені буде холодніше, ніж зазвичай. І ковдра не врятує. Бо він — за стіною, а не підбоком.
Коли я прокинулася, в повітрі пахло смаженою яєчнею і беконом.
Я сіла, протерла очі й побачила Бена в кухоному кутку.
Від цього видовища мене знову пробрав внутрішній холод.
Він розвернувся з двома тарілками в руках.
Я сиділа розгублено, не знаючи, що робити.
— Іди снідай, поки не охололо, — сказав він, так само спокійно.
Я не хотіла йти. Але й проігнорувати не могла.
Сіла за стіл, втупилася в тарілку. Відчувала себе підлітком, що вляпалась у щось по вуха.
— Що таке? — спитав Бен.
Я зиркнула на нього — він дивився просто, рівно, без напруги. Чекав.
І ковтнувши комок якого нема я сказала:
— Учора я збрехала. Щоб затягти тебе до себе.
Він не відповів.
І від цієї тиші стало ще гірше. Краще б накричав. Ударив.
Замість цього, він спокійно наколов шматок бекону, пожував, проковтнув і нарешті мовив:
— Їж, поки тепле.
Я розгубилася. Очікувала всього — тільки не цього.
Він відклав виделку і додав:
— Усі роблять дурниці. Краще поснідай.
Я не повірила одразу. Просто сиділа, тримаючи виделку в руці, ніби зброю, яку вже нема куди направити.
Від цих слів у грудях щось розмерзлося.
Не надія — ще рано. Але щось, схоже. Тепліше. М’якше. Немов він поставив знак: ще не все втрачено.
Я опустила погляд у тарілку, і щойно встигла наколоти шматок бекону — задзвонив його телефон. Він узяв, приклав до вуха й, не змінюючи тону, сказав:
— Елі, все нормально. Я заночував у знайомої.
