Люди полюбляють утікати. Втікати від коханих під час суперечок, утікати від щоденних проблем, навіть від щасливого життя та здійснення мрій. Згодом це перетворюється на звичайну реакцію.
Помітила, що при кожній можливості я подорожувала. Чи наповнювали мене ці щотижневі подорожі? Ні.
Замість подумати та щось змінити, з останніх сил шукала куди ще можу поїхати, перлась на цю залізницю доки не опинилась у ситуації, коли всі почуття, емоції, невирішені питання наздогнали мене, змішались з утомою та вдарили боляче по пиці… Навіть не памʼятаю як дісталась додому, але там зрозуміла, що хтось рятується алкоголем, хтось нічним життям, надмірним споживанням їжі, а дехто - це я і подорожі.
І найприкріше це те, що коли людина втікає від себе шляхом алкоголізму чи чогось, що не прийняте суспільством, вона може усвідомлювати, що щось відбувається, її родина може на це вказувати. А ось «добрі справи» типу трудоголізму чи мого прикладу заохочуються, тому навіть не можемо помітити проблему виснаження.
Тепер себе завжди питаю, чому збираюсь в подорож. Із чого це бажання? Із повноцінності, гармонії чи з неможливості знаходитись в повсякденні?
Будь-які систематичні дії-реакції на важкі часи - це спосіб втекти. Але воно всеодно наздожене та стане ще гірше.
Десь за цими втечами ховається повноцінне життя відповідальної людини, котре ми невпинно зраджуємо.
Запитайте себе: «А як втікаю я? Коли це почалось? І як я можу собі домогти?»
Дякую за увагу 🫶
