Автор: Allesagna
Даний період в історії Японії можна охарактеризувати як один з найскладніших з часів окупаційного періоду, адже за короткий проміжок часу в Японії виникли безліч проблем, які вели за собою тяжкі наслідки, як для економіки, так й для політико-правової системи, включно зі становищем Японії на міжнародній арені.
У даному довгочиті буде присутній розбір економічної та політичної стагнації Японії та її послідовне відновлення після кризової ситуації 90-х років 20-го століття.
Задля аналізу у даному довгочиті будуть розбиратися економічні договори, які укладала Японія у новітній період своєї історії. Також буде представлена загальна ситуація, яка була актуальною на той час.
В наукових дослідженнях цей період зазвичай згадується як «втрачене десятиліття», оскільки це часовий проміжок, у якому Японія зазнала значних економічних коливань. Даний період розпочався у 1991-му році та закінчився у 2001, хоча деякі науковці, зокрема з Міжнародного валютного фонду (далі МВФ) вважають, посилаючись на статистику S&P Global Ratings, що криза закінчилась у 2002 році, після чого пішов період економічного відновлення.
Причиною появи феномену «Втраченого десятиліття» можна вважати зворотній період під назвою «Японське диво», яке сягнуло свого піку в середині 1980-х років.
Внаслідок Другої нафтової кризи 1979 року, Уряд Японії прийняв рішення знизити облікову ставку, що у свою чергу стало наслідком створення економічної бульбашки. Протягом 1980-х років Японія отримала значний економічний поштовх, який у результаті вивів її на позицію другої економіки світу, яка могла конкурувати з США за звання першої.
Успішність Японії можна пояснити значним збільшенням розміру інвестицій, це стало можливо першочергово завдяки політиці Центрального банку Японії під назвою «Window Guidance». Вона представляла собою інвестиційну квоту для стратегічно важливих секторів, яку ЦБ Японії затверджував найбільшим японським банкам.
Також однією з причин появи економічної бульбашки прийнято вважати Угоду «Плаза», яка була названа на честь готелю, де даний договір був підписаний. Його підписання відбулося 22 вересня 1985 року між країнами, на той час, «Великої п’ятірки», а саме Великобританією, Сполученими Штатами Америки, Німеччиною, Францією та Японією. Дана угода мала на меті знизити курс долара по відношенню до валют підписантів, адже світовий ринок експорту та імпорту був незбалансований по причині високої ціни долара.
Згідно угоди, Центральний банк Японії зобов’язувався продати значну кількість іноземної валюти, щоб збити ціну долара та зміцнити японську єну.
Результатом даної угоди стало зміцнення національної валюти, на момент 1988 року, після трьох років з моменту підписання Угод «Плаза», курс єни до долара перетнув позначку у 120 єн за 1 долар, порівняно з 242 у 1985 році. Цей факт став причиною підвищення рівня життя у самій Японії завдяки дешевому імпорту, однак це призвело також й до зменшення прибутків японських експортерів, які стикалися з невигідним для них валютним курсом.
Також у цей період ЦБ Японії ще раз понизив облікову ставку до 3.5%, а рекордно низька ставка у 2.5% була встановлена у 1987 році, що дало можливість дешево позичати гроші та інвестувати їх закордон або у нерухомість, однак у майбутньому це стане причиною «економічної бульбашки».
У 1989 році, Центральний банк Японії починає поступовий підйом облікової ставки, що спричиняє крах японського ринку нерухомості та економічну дефляцію. Коротко описуючи подальші події, японські громадяни постали перед проблемою, яка має назву «позикова дефляція», даний термін був представлений видатним американським економістом Ірвінгом Фішером у 1933 році. Під даним терміном мається на увазі момент, коли рівень особистого, корпоративного чи державного боргу стає надто високим, позичальники скорочують витрати на обслуговування боргу. Це, в свою чергу, зменшує попит і призводить до подальшого падіння цін. Якщо кредитори вимагають погашення боргу або позичальники намагаються зменшити рівень боргу, це призводить до замкненого кола скорочення витрат і падіння цін, також відомого як дефляція.
Японці, після падіння ринку нерухомості, зіткнулися з невиконаними контрактами, які були укладені на умов старого рівня доходів, однак із дефляцією та зниженням цін почалося й зменшення доходів. Також була розповсюджена проблема наявності нерухомості, яку на той момент не можна було продати за ціну, яка б покрила борг позики, що у подальшому стане підґрунтям для започаткування такого феномену як «Акія» (дешева нерухомість).
Упродовж часу, а саме у листопаді 1997 року ситуація погіршилася японською банківською кризою.
Науковий аналіз кризи в банківському секторі Японії виявляє низку ключових аспектів. По-перше, це питання недооцінки ризиків, пов'язаних з активами, що виставили банки. Банки активно кредитували ринок нерухомості, і вартість цих активів з часом зазнала суттєвого знецінення, що призвело до збільшення неповернених кредитів і скорочення капіталу.
Друге ключове питання полягає у недоліках управління ризиками та корпоративному управлінні в банківській сфері. Багато банків не мали відповідних механізмів для оцінки та управління ризиками, пов'язаними з їх активами, і відсутність ефективного корпоративного управління призвела до прийняття нераціональних рішень щодо кредитування.
Третє, криза відображала проблеми урядової реакції та надмірної регуляторної залежності. Уряд Японії спочатку реагував на кризу недостатньо енергійно, і відсутність рішучих заходів для вирішення проблем в банківському секторі поглибила кризу.
У подальшому, за рахунок реформ у фінансовій системи Японії кризу було подолано, однак наразі Японія стикається з її наслідками.
