Я просто людина. Я пливу в океані з відчуттям, що десь за десятки чи сотні метрів від мене так само плавають дельфіни. Я відчуваю, як солона вода заходить у крихітну рану на руці і породжує хвилю болю, яка досягає навіть моєї лівої п’ятки. Я змагаюсь із океанічними хвилями, намагаючись використати їхню силу, щоб швидше здолати довшу дистанцію і водночас не дати їм віднести мене у відкриті води. Хвиля за хвилею перекручують моє тіло у товщі води, викидають із глибини і затягують назад. Я достатньо далеко від берега, щоб не ковзати животом по піску, коли хвиля відходить, і достатньо близько, щоб довіритись океану і віддаватись кожному наступному сальто, на яке раптом спромоглось моє тіло.
Я просто людина. Я виповзаю з води на пісок, як древня амфібія — перша тварина на суші, яка породила різноманіття інших видів. Я вже не можу йти, бо втома від змагань із хвилями хилить мене все нижче до землі. Можливо, давно-давно одна смілива древня амфібія так само вилізла на сушу, втомившись плавати в океані? Можливо, щільність водного простору стала обтяжливою, або інстинкт підказав, що світ не обмежується водою, що за межею є ще щось? І тоді вона віддалася, довірилась еволюційній силі, дозволила їй текти крізь себе і зрештою вилізла на пісок? Можливо…
І крізь мене тече сила. Мені невідомо, яка. Я не знаю, яка сила винесла мене з цілком комфортного життя, привезла мене в аеропорт, підштовхнула купити квиток на крайній літак до будь-якого острова, а потім порадила одразу їхати до найвіддаленішого і безлюдного пляжу, завела мене в океан і попросила віддатись. Я знаю лише одне: я дозволила цій силі текти крізь мене, стала об’єктною, бо функціонувати, коли ти глибинно нічия і ні з ким, стало нестерпно самотньо, неприродно та майже суїцидально. Я хотіла бути частиною чогось більшого. Ні, ні — не назвати себе кимось по-новому, але знову чітко і остаточно. Ні, ні — не продати себе до останньої краплі крові заради служіння. Я хотіла на хвильку забути, ким я вже є, що про себе знаю, щоб відкрити нове, щоб проживати себе більшою. Я дозволяю собі не знати себе і світ. Я насолоджуюсь незнанням. Я їм невідоме ложками.
Я просто людина. Я довго лежу на піску, дозволяючи йому масажувати мої нервові закінчення в точках контакту. Там, де піску немає, мене огортає легкий бриз — тихий легіт океану. Я могла б так лежати годинами, днями, тижнями. Океан шумить так голосно, накочуючи хвилю за хвилею на цей шматок неприкаяної землі. І водночас цей шум гармонізує й упорядковує простір, прибирає з нього все зайве. Він проникає у мій внутрішній простір теж. Там стає чистіше, просторіше. Я дихаю глибше. Ніби тепер я можу вмістити більше: кожен факт біографії, почуття, думки і весь світ навколо мого тіла і далеко за його межами. Я — частина цієї екосистеми і цієї планети, ланка в обміні речовин, творча і руйнівна сила, смертна і вічна, потік енергії або її скупчення, точка зустрічі і вибору, простір можливостей і обмежень.
У якийсь момент тілу стає дуже холодно, і здається, що дрижати починають навіть кістки. Я піднімаю голову з піску і бачу, як у небі збираються темно-сині хмари, важкі і щільні, як сам океан. Вони вже не здатні витримувати вагу, яку несуть на своїх повітряних плечах, і готові вибухнути, залити водою увесь світ навколо, не думаючи про наслідки, чийсь дискомфорт чи зруйновані плани. Вони збирають напругу терпляче і послідовно, утримують її до останнього моменту, витримують паузу і не поспішають, не турбують світ знизу без необхідності. І коли напруга досягає апогею, хмари лускаються, і вода падає вниз без обмежень і стримувань. Краплі луплять моє тіло згори нещадно та безкомпромісно. Я відчуваю легкий біль у сотнях точок тіла, які стають аеродромом для реактивних крапель. Але здається, що встати і сховатись у печері було б неправильно. Ніби я би втратила якісь можливості. Ніби так я б відмовилась від сили життя. Я лежу і розслабляю тіло, і біль потроху відступає, втрачає свою яскравість. І я плачу. Плачу так вільно, як можу, не стримуючи жодного звуку і схлипування. Я плачу разом із дощем, знімаю напругу разом із важкими хмарами, вибухаю зливою всередині і назовні. Я так хочу жити. Хочу жити вільно. Хочу бути своєю і чиєюсь. Хочу, щоб крізь мене проходило ще більше світу. Хочу знайти форми для втілення тих частин світу, яких не знаємо.
Я підіймаюсь і крокую до сумки з речами, яку завбачливо залишила біля входу в печеру. Знаходжу сухий рушник і обтираю ним легке, наповнене тіло, вдягаю найтепліші речі, що маю, і дихаю, дихаю, дихаю, наче зараз у світі немає нічого важливішого за вільний вдих і широкий видих. Ніби зараз є тільки я, ця печера, мокрий пісок, дощ і океан, а десь глибоко — ядро землі, а десь високо — безмежжя вимірів і космос. Щось тягне мене вглиб печери, і щось штовхає у спину, щоб я нарешті зробила крок. Я віддаюсь і рухаюсь вперед у абсолютно невідоме: можливо, безпечне, а може й ні; можливо, освоєне чимось живим, а може й ні; можливо, у тупий кут, а може до виходу у геть іншому місці. Я вмикаю ліхтарик на телефоні і світло десь в глибині, щоб прокласти шлях. Я рухаюсь тихо, повільно, слухаю, озираюсь і дихаю. Печера починає звужуватися по боках і розширюватись угору. Найвужчі проходи печери відповідають розмірам мого тіла, і я вірю, що я пройду, протиснусь, проповзу, перелізу, і що там попереду є щось, заради чого варто йти.
Тісні кам’яні коридори зрештою виводять до величезної печерної зали з неосяжно високою стелею. Простору так багато, що можна було б вмістити симфонічний оркестр із глядачами, і ніхто б не поскаржився на тісноту. Я заходжу і сідаю в центральній точці цього дивовижного простору. Вимикаю ліхтарик на телефоні і опиняюсь сам на сам із темрявою, камінням, вільним простором і собою. Ніякого навколишнього шуму, ніякого внутрішнього сміття — усе розчинилось і зникло. Я відчуваю, яка глибока піді мною земля. Я заплющую очі і провалююсь під неї до самого ядра планети. Я слухаю її дихання і ніби чую її бажання жити і давати життя, її стогін під тиском нашої загубленої і часом жорсткої цивілізації, її спрагу до очищення і руйнування обмежень. І ось вже я — ніби частина землі. Я — один із потоків її плодючої сили. Виринаючи з-під землі, я тягнуся до неба і його неосяжної багатовимірності. Небо не закінчується ніколи. Своєю неосяжністю воно постійно нагадує, що за кожним поворотом — невідоме, що кожен досвід, який намагаємося повторити, завжди унікальний. Небо не дозволить забути, що кожного разу, коли я себе означу і поясню, на горизонті з’явиться нова грань мене, яку ще не знаю. І ось вже я — частина неба. Я — один із потоків його вічного розширення.
І водночас я просто людина, яка сидить у печері і торкається світу без фільтрів і упереджень. Не осмислюю, не пояснюю, не концептуалізую. Я торкаюсь і проживаю цей світ і себе в ньому. Печера враз стає порталом до себе більшої — вглиб і назовні. Я дихаю ширше і вільніше. Я наповнюю печеру собою, знаючи, що вгорі, внизу, по боках простір широкий і пластичний. Усі мої відчуття загострюються до неможливості. Я відчуваю запах сирої землі і крапель води, які ковзають по стінках печери. Я чую поодинокі шорохи місцевих мешканців, які не наважуються підійти. Я — древня амфібія і цивілізована людина, згусток мікроелементів землі та скупчення космічної енергії, нематеріалізована вічність і матеріалізована смертність, постійний рух і втілена статика, фіксація і трансформація, своя і чужа, земна і позапланетна.
Я просто людина. І ні, я не просто… Я не лише…
Я відчуваю, що десь тут є інший вихід. Рухаюсь навпомацки, орієнтуючись у темряві завдяки поодиноким проблискам світла у стелі. Я знаходжу новий вихід і опиняюсь десь біля дороги, якою стрімко їздять машини. Відомий світ виглядає незвично. Просто світ уже зовсім не просто…
Яна Б
