Розділ 1. Співбесіда
Сорок сьомий відгук прийшов у вівторок. Не «ми обрали іншого кандидата», а: «Приходьте завтра о 6:40. Каштанова, 13, підвал. Одягніть щось зручне». Назви компанії не було, я пішла, бо на картці лишалось 312 гривень, а кіт дивився на мене як на ресурс, що вичерпується.
Каштанова, 13 виявилась майстернею з ремонту взуття. Двері в підвал стояли відчинені. Пахло паперовим пилом і чимось затхлим, як у квартирі, де давно не відчиняли вікна. На дверях кабінету висіла табличка: «Відділ кадрів. Стукати двічі. Не питати, чий це голос».
Мене прийняла жінка з окулярами на ланцюжку. Про досвід не спитала жодного разу, дивилась не на резюме, а трохи вище мого плеча.
— Ви не боїтеся темряви.
— Ні.
— А тих, хто в ній?
Я не знала, що відповісти. Вона кивнула, ніби я відповіла правильно, і щось позначила на папері.
Посада називалась «помічник збирача». П'ятиденка, офіційне оформлення, соцпакет. Про зарплату я питала тричі і тричі чула: «Бухгалтерія розрахує». Про обов'язки: «Побачите». Про те, кого саме збирати, вона не відповіла, тільки поправила окуляри й сказала, що я «підходжу за групою крові». Я точно не здавала жодних аналізів, але кіт вдома та відсутність грошей спонукали погодитись, тим паче збирачу мали видати авто. Але замість ключів від службової машини мені видали проїзний. Картон, печатка: «Електротранспорт, безліміт».
— А авто?
— Авто видають тим, хто вже заслужив.
— А тролейбус?
— №9. Він їде куди треба, просто сядьте й не рахуйте зупинки.
Тролейбус №9 прийшов рівно о 18:40, хоча розклад казав про ранок. Усі пасажири сиділи спиною до руху. Усі до одного. Водій глянув на мій проїзний і сказав: «Нова». Я сіла, на табло спалахнуло: «Наступна зупинка: ваш перший клієнт».
