Лука Петрович довго дивився на два підписи: той, що стояв під заявкою, і той, що я вивела на чистому аркуші за його проханням. Потім витяг із шухляди збільшувальне скло на дерев'яній ручці, що як і піджак пережило революцію та динозаврів.
— Ви цю заявку підписували?
— Ні.
— Усі так кажуть. Ви не уявляєте, скільки в нас людей, які щиро переконані, що ніколи нічого не підписували, на цьому тримається половина бухгалтерії.
Він віддав мені скло.
— Дивіться на «М». Хвостик заходить за лінію. Бачите?
— Бачу.
— Тепер на ваш новий. Хвостик заходить так само?
Не заходив. Я розписалась тричі, і всі три рази виходило по-різному.
— От. Ви людина, а не друкарня. А той, що під заявкою, вийшов копією з копії, включно з кляксою на крапці. Це не підробка, його скопіювали. Хтось узяв ваш справжній підпис і приклав сюди, як печатку.
— Тобто мій підпис десь лежить, а я не знаю де.
— Лежить, і ви не знаєте де, — підтвердив він тоном вчителя, який намагається вдесяте пояснити матеріал дітям.
Я почала рахувати назад. Сорок шоста відмова, дощ, ярмарок вакансій у торговому центрі. Там мені вручили кулькову ручку з написом «Продукти «Світанок»» і анкету, а внизу дрібним шрифтом стояло: «Згода на обробку персональних даних». Я підписала не читаючи. Я б тоді підписала й заповіт на кота, аби хтось подзвонив.
— Ярмарок, — сказала я. — «Світанок». Анкета і згода.
Лука Петрович відкинувся на стільці.
— На обробку. А ви думали, куди воно піде?
— Обробили, — сказала я.
— Гарне слово для нашої галузі. Беру в обіг.
Він зібрав картки з Яковом і Ніною Андріївною докупи й сховав у шухляду, яка зачинилась сама, з тихим клацанням.
— Нікому ні слова, — сказав Лука Петрович. — Ні відділу кадрів, ні бухгалтерії. Особливо бухгалтерії. Вони там люди порядні, тому й не варто їх спокушати.
Раптово двері відчинились, у кабінет зайшла жінка з окулярами на ланцюжку.
— Ви вже подружилися, це добре. — Вона поклала на стіл папірець. — Садова, чотири, квартира дванадцять. Вас чекають об 11:40.
— Мене знову чекають, — сказала я.
— Це нормальний стан клієнта, інакше навіщо ми тоді.
Вона вийшла, Лука Петрович дочекався, поки кроки стихнуть, і нахилився до мене.
— Слухайте. Не що вона вам скаже, а як. Звідки знає, від кого знає, скільки заплатила. Люди, які платять, завжди розповідають про гроші докладніше, ніж про все інше.
— А я кому розповідатиму?
— Мені. А потім зробимо вигляд, що я нічого не питав.
У тролейбусі водій не обернувся.
— Четверте правило, Мар'яно.
— Я нічого не рахувала.
— Рахували. Сімнадцять.
Я справді нарахувала сімнадцять зупинок, звідки він знав, питати не стала й так день дивний. Цікаво тут є час для обіду. От прийшла заявка, вказали 12:30, а в нас обід, кумедно мабуть.
Садова, чотири виявилась старою «сталінкою» з вузьким під'їздом і листівками на дверях, квартира дванадцять була на другому поверсі. Двері відчинила жінка років вісімдесяти в темно-синій сукні, з брошкою на комірі й свіжою укладкою.
— Спізнилися на дев'ять хвилин, — сказала вона замість привітання. — Мені обіцяли рівно 11:40.
— Тролейбус, — сказала я.
— Тролейбуси то не моя компетенція. Мені гарантували пунктуальність. Заходьте, роззувайтесь, не затоптуйте.
У передпокої на тумбі лежав конверт. Зверху на ньому було виведено: «На прощання. Поминки не більше трьох тисяч, кутя без родзинок, Зоя їх не їсть, хай не їсть. Решта на кота». Поруч стояла повна миска з кормом.
— Валентина Семенівна, — вона простягла руку. — Можна Валентина. Чай чи компот? Тільки ви ж не питимете, мені казали.
— Мені теж казали.
— Тоді не будемо втрачати часу на ввічливість.
На кухні було стерильно чисто, усі речі стояли на своїх місцях, як під лінійку. На столі лежали окремо: ключі від квартири з бирками «пошта», «сейф», «льох», паспорт, пенсійне посвідчення й квитанція за комуналку з позначкою «оплачено до кінця місяця, щоб не казали».
— Ви так готувались, — сказала я.
— Дев'ятнадцять днів. Спочатку злякалась, потім розсердилась, потім взялась за шафи. — Вона нахилилась до мене. — Нікому не кажіть, але з речей зникло тільки одне: сорочка покійного чоловіка. Двадцять років вона була на плічках, і ось тиждень тому нема. Так і не знайшла.
— Валентино Семенівно, а хто вам сказав, що я прийду?
— Дівчина з телефону. — Вона розправила серветку. — Приємна, чемна, голос рівний, каже: можемо повідомити заздалегідь. За місяць — дві тисячі, за три тижні — тисяча двісті. Я взяла за три тижні, я ж не мільйонерка. А ще знижка для пенсіонерів, п'ять відсотків. Навіть чек пробили.
Вона відкрила шухляду й дістала довгий вузький папірець. Я розгладила його на клейонці. «Світанок. Каса № 3». Рядки: «Кава розчинна, 1 шт. — 189,00», «Пакет — 2,50», «Послуга: дата — 1200,00», «Знижка пенсіонера — 60,00». Внизу сума, дата й усмішка касирки у вигляді коду.
— Ви платили в «Світанку»? — спитала я.
— Каса номер три. Мені сказали: попросіть пакет і назвіть число. Дівчина пробила каву, а дату взяла окремо. Така чемна, навіть здачу порахувала.
Лука Петрович мав рацію, хтось збирав мої підписи на ярмарку вакансій, продавав дати біля каси разом із пакетом, і все це йшло через звичайний супермаркет, де знижка по картці діє до кінця місяця.
— Ну, — сказала Валентина Семенівна. — Не тягніть. Я одягла найкраще, а сукня довго не витримає, у ній вже було два весілля й одна панахида.
Я дістала бланк. Ручка вже лежала в долоні, я стисла її так, що побіліли пальці. Хотіла написати «Валентина» своєю рукою, дрібною, кутастою, лівою. Перша літера вийшла моя, друга теж, а потім ручка смикнула вбік, і далі вже писала не я: літери виходили круглі, широкі, без нахилу, як на уроці каліграфії.
— Ви сердитесь, — зауважила Валентина Семенівна.
— Вона мене веде.
— Усі нас кудись ведуть. Мені хоча б розписали маршрут.
Жінка посміхнулась.
— Кота віддайте Зої з сьомої, — сказала вона. — Тільки не кажіть, що це я просила. Вона мені двічі відмовила в сірниках.
— Добре.
— І ще. Ця дівчина, що по телефону, вона просила передати вам.
У мене похололи пальці.
— Що передати?
— Що ви вже підписали. — Валентина Семенівна поправила брошку. — І що вона вас дуже чекає, Маро.
Слово «Валентина» в графі почало блякнути і я не встигла спитати більше. Валентина Семенівна ще дивилась на мене, а потім її не стало. На стільці лежала темно-синя сукня, складена рівно, з брошкою зверху. Конверт «На прощання» стояв на тумбі, а у передпокої нявкнув кіт, якого я досі не бачила.
Телефон завібрував на сходах. Повідомлення без номера: «Бухгалтерія нарахувала вам аванс». Я відкрила застосунок. Сума була вдвічі більша за першу, під нею стояв коментар до платежу: «За Валентину Семенівну. Спізнення на дев'ять хвилин враховано. Мара передає вітання».