Друкарня від WE.UA

Розділ 4. Знижка для пенсіонерів

  Лука Петрович довго дивився на два підписи: той, що стояв під заявкою, і той, що я вивела на чистому аркуші за його проханням. Потім витяг із шухляди збільшувальне скло на дерев'яній ручці, що як і піджак пережило революцію та динозаврів. 

— Ви цю заявку підписували?

— Ні.

— Усі так кажуть. Ви не уявляєте, скільки в нас людей, які щиро переконані, що ніколи нічого не підписували, на цьому тримається половина бухгалтерії.

Він віддав мені скло.

— Дивіться на «М». Хвостик заходить за лінію. Бачите?

— Бачу.

— Тепер на ваш новий. Хвостик заходить так само?

Не заходив. Я розписалась тричі, і всі три рази виходило по-різному.

— От. Ви людина, а не друкарня. А той, що під заявкою, вийшов копією з копії, включно з кляксою на крапці. Це не підробка, його скопіювали. Хтось узяв ваш справжній підпис і приклав сюди, як печатку.

— Тобто мій підпис десь лежить, а я не знаю де.

— Лежить, і ви не знаєте де, — підтвердив він тоном вчителя, який намагається вдесяте пояснити матеріал дітям.

  Я почала рахувати назад. Сорок шоста відмова, дощ, ярмарок вакансій у торговому центрі. Там мені вручили кулькову ручку з написом «Продукти «Світанок»» і анкету, а внизу дрібним шрифтом стояло: «Згода на обробку персональних даних». Я підписала не читаючи. Я б тоді підписала й заповіт на кота, аби хтось подзвонив.

— Ярмарок, — сказала я. — «Світанок». Анкета і згода.

Лука Петрович відкинувся на стільці.

— На обробку. А ви думали, куди воно піде?

— Обробили, — сказала я.

— Гарне слово для нашої галузі. Беру в обіг.

Він зібрав картки з Яковом і Ніною Андріївною докупи й сховав у шухляду, яка зачинилась сама, з тихим клацанням.

— Нікому ні слова, — сказав Лука Петрович. — Ні відділу кадрів, ні бухгалтерії. Особливо бухгалтерії. Вони там люди порядні, тому й не варто їх спокушати.

Раптово двері відчинились, у кабінет зайшла жінка з окулярами на ланцюжку.

— Ви вже подружилися, це добре. — Вона поклала на стіл папірець. — Садова, чотири, квартира дванадцять. Вас чекають об 11:40.

— Мене знову чекають, — сказала я.

— Це нормальний стан клієнта, інакше навіщо ми тоді.

Вона вийшла, Лука Петрович дочекався, поки кроки стихнуть, і нахилився до мене.

— Слухайте. Не що вона вам скаже, а як. Звідки знає, від кого знає, скільки заплатила. Люди, які платять, завжди розповідають про гроші докладніше, ніж про все інше.

— А я кому розповідатиму?

— Мені. А потім зробимо вигляд, що я нічого не питав.

  У тролейбусі водій не обернувся.

— Четверте правило, Мар'яно.

— Я нічого не рахувала.

— Рахували. Сімнадцять.

Я справді нарахувала сімнадцять зупинок, звідки він знав, питати не стала й так день дивний. Цікаво тут є час для обіду. От прийшла заявка, вказали 12:30, а в нас обід, кумедно мабуть. 

  Садова, чотири виявилась старою «сталінкою» з вузьким під'їздом і листівками на дверях, квартира дванадцять була на другому поверсі. Двері відчинила жінка років вісімдесяти в темно-синій сукні, з брошкою на комірі й свіжою укладкою.

— Спізнилися на дев'ять хвилин, — сказала вона замість привітання. — Мені обіцяли рівно 11:40.

— Тролейбус, — сказала я.

— Тролейбуси то не моя компетенція. Мені гарантували пунктуальність. Заходьте, роззувайтесь, не затоптуйте.

У передпокої на тумбі лежав конверт. Зверху на ньому було виведено: «На прощання. Поминки не більше трьох тисяч, кутя без родзинок, Зоя їх не їсть, хай не їсть. Решта на кота». Поруч стояла повна миска з кормом.

— Валентина Семенівна, — вона простягла руку. — Можна Валентина. Чай чи компот? Тільки ви ж не питимете, мені казали.

— Мені теж казали.

— Тоді не будемо втрачати часу на ввічливість.

  На кухні було стерильно чисто, усі речі стояли на своїх місцях, як під лінійку. На столі лежали окремо: ключі від квартири з бирками «пошта», «сейф», «льох», паспорт, пенсійне посвідчення й квитанція за комуналку з позначкою «оплачено до кінця місяця, щоб не казали».

— Ви так готувались, — сказала я.

— Дев'ятнадцять днів. Спочатку злякалась, потім розсердилась, потім взялась за шафи. — Вона нахилилась до мене. — Нікому не кажіть, але з речей зникло тільки одне: сорочка покійного чоловіка. Двадцять років вона була на плічках, і ось тиждень тому нема. Так і не знайшла.

— Валентино Семенівно, а хто вам сказав, що я прийду?

— Дівчина з телефону. — Вона розправила серветку. — Приємна, чемна, голос рівний, каже: можемо повідомити заздалегідь. За місяць — дві тисячі, за три тижні — тисяча двісті. Я взяла за три тижні, я ж не мільйонерка. А ще знижка для пенсіонерів, п'ять відсотків. Навіть чек пробили.

Вона відкрила шухляду й дістала довгий вузький папірець. Я розгладила його на клейонці. «Світанок. Каса № 3». Рядки: «Кава розчинна, 1 шт. — 189,00», «Пакет — 2,50», «Послуга: дата — 1200,00», «Знижка пенсіонера — 60,00». Внизу сума, дата й усмішка касирки у вигляді коду.

— Ви платили в «Світанку»? — спитала я.

— Каса номер три. Мені сказали: попросіть пакет і назвіть число. Дівчина пробила каву, а дату взяла окремо. Така чемна, навіть здачу порахувала.

Лука Петрович мав рацію, хтось збирав мої підписи на ярмарку вакансій, продавав дати біля каси разом із пакетом, і все це йшло через звичайний супермаркет, де знижка по картці діє до кінця місяця.

— Ну, — сказала Валентина Семенівна. — Не тягніть. Я одягла найкраще, а сукня довго не витримає, у ній вже було два весілля й одна панахида.

Я дістала бланк. Ручка вже лежала в долоні, я стисла її так, що побіліли пальці. Хотіла написати «Валентина» своєю рукою, дрібною, кутастою, лівою. Перша літера вийшла моя, друга теж, а потім ручка смикнула вбік, і далі вже писала не я: літери виходили круглі, широкі, без нахилу, як на уроці каліграфії.

— Ви сердитесь, — зауважила Валентина Семенівна.

— Вона мене веде.

— Усі нас кудись ведуть. Мені хоча б розписали маршрут.

Жінка посміхнулась. 

— Кота віддайте Зої з сьомої, — сказала вона. — Тільки не кажіть, що це я просила. Вона мені двічі відмовила в сірниках.

— Добре.

— І ще. Ця дівчина, що по телефону, вона просила передати вам.

У мене похололи пальці.

— Що передати?

— Що ви вже підписали. — Валентина Семенівна поправила брошку. — І що вона вас дуже чекає, Маро.

Слово «Валентина» в графі почало блякнути і я не встигла спитати більше. Валентина Семенівна ще дивилась на мене, а потім її не стало. На стільці лежала темно-синя сукня, складена рівно, з брошкою зверху. Конверт «На прощання» стояв на тумбі, а у передпокої нявкнув кіт, якого я досі не бачила.

  Телефон завібрував на сходах. Повідомлення без номера: «Бухгалтерія нарахувала вам аванс». Я відкрила застосунок. Сума була вдвічі більша за першу, під нею стояв коментар до платежу: «За Валентину Семенівну. Спізнення на дев'ять хвилин враховано. Мара передає вітання».

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Ольга Алінькова
Ольга Алінькова@alinkova.ink

Авторка містичного горору

54Довгочити
922Перегляди
2Підписники
На Друкарні з 22 червня

Більше від автора

  • 🏚️ Привиди маєтку Блай

    Мені надзвичайно сподобалася ця історія: загадкова, меланхолійна, моторошна, емоційна. Персонажі живі, я плакала на деяких моментах, чудова акторська гра.

    Теми цього довгочиту:

    Кіно І Серіали
  • Розділ 3. Правила

    Я прокинулась о 6:38, за дві хвилини до будильника, і зрозуміла, що майже не спала. Шоста сорок, той самий час, на який мене кликали на співбесіду. Я сказала собі: збіг. Роками жила без збігів, а за два дні їх набралось на цілу колекцію.

    Теми цього довгочиту:

    Проза
  • Химераріум

    Найбільша принадність збірки — українська міфологія. Ми знаємо мавок, русалок і лісовиків, але наша демонологія набагато багатша і це чудова нагода познайомитися з власним фольклором ближче.

    Теми цього довгочиту:

    Огляд Книг

Це також може зацікавити:

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити: