Я прокинулась о 6:38, за дві хвилини до будильника, і зрозуміла, що майже не спала. Лежала й слухала, як кіт у кухні гризе корм. Шафку з ним він навчився відкривати лапою ще торік, а я весь цей час вдавала, що не помічаю. Шоста сорок, той самий час, на який мене кликали на співбесіду. Я сказала собі: збіг. Роками жила без збігів, а за два дні їх набралось на цілу колекцію.
На холодильнику висів список: «корм, сир, подзвонити мамі». Я дописала внизу «хліб» і поставила крапку, а тоді глянула на слово. Літера до літери, округло, твердо, повільно, не мій почерк. Я написала «хліб» ще раз, під першим, і цього разу стежила за рукою. Вийшло по-моєму, але перше слово нікуди не зникло, стояло на папері й чекало, коли я з цим щось зроблю. Кіт сидів у дверях і дивився на мою праву руку.
— Що? — спитала я.
Він розвернувся й пішов у кімнату, хоча раніше промявкав би щось у відповідь.
Підвал на Каштановій удень виглядав як будь-яка контора, яку давно не ремонтували. Жовті стіни, ламінат у плямах, дивний настінний календар без місяців, лише номери тижнів.Табличка «Відділ кадрів» висіла на старому місці, а поряд з'явилась нова, від руки: «Збирачі. Стукати не треба».
За столом сидів чоловік років п'ятдесяти п'яти в піджаку, який пережив революцію й не одну. На столі стояли термос, відкритий бутерброд і товста картонна тека. Чоловік жував і дивився на мене так, наче директор школи на ученицю, що завинила.
— Мар'яна, — сказав він із повним ротом. — Лука Петрович. Я ваш наставник, поки не скажуть інакше, сідайте.
— Мені вчора сказали нічого не їсти.
— Клієнтам вірити не треба, а нам можна. — Він кивнув на чайник. — Це правило діє по той бік, тут їжте скільки влізе. Чай вам налили?
— Ніхто нічого не наливав.
— То наливайте самі. Не тримайте в собі.
Лука Петрович витяг із папки аркуш і підсунув мені.
ІНСТРУКЦІЯ ПОМІЧНИКА ЗБИРАЧА
1. У клієнта нічого не їсти й не пити.
2. Імені клієнта вголос не вимовляти до підпису акта.
3. Акт заповнювати рукою, що пише. Ручку не відпускати.
4. Зупинки не рахувати.
5. Клієнт не повинен знати дати. Якщо знає, негайно повідомити керівника відділу.
— П'ять правил, — сказала я.
— Було шість, але останнє скасували, воно нікому не допомагало.
— А яке було?
— Не питати, чия рука пише. — Він знизав плечима. — Усі й так питають.
Я перечитала п'яте правило.
— Мій знав, — сказала я.
Лука Петрович перестав жувати.
— Що значить знав?
— Яків Григорович. Він сказав, що чекав три тижні, навіть прибрав. І що той, хто приходив до його дружини, був упевнений у собі.
Чоловік поклав бутерброд на серветку.
— Іще раз. Слово в слово, не як ви запам'ятали, а як він казав.
Я повторила, він слухав і не перебивав, і чим довше я говорила, тим менше в ньому лишалось від чоловіка, який щойно жартував про чай.
— Дружина, — промовив він. — Ви в нього дружину бачили?
— Ні.
— Хтось їм підказує. — Чоловік розкрив папку на закладці й повів пальцем по рядку. — Яків Григорович, квартира двадцять сім, заявка відкрита... — Він зупинився. — Двадцять один день тому.
— Три тижні, — сказала я.
— Заявки відкриваються за день, максимум за два. Ми самі до ранку не знаємо, кого повезуть. А ви мені розповідаєте, що клієнт знав за три тижні й готувався. — Лука Петрович розвернув до мене аркуш. — Хто йому сказав?
— Я звідки знаю, тільки вчора на роботу взяли, навіть не пояснили нічого.
Лука Петрович гмикнув, підвівся і пішов до залізної шафи з шухлядками без ручок, відкрив одну натиском й почав копирсатися. Повернувшись з двома картками він поклав їх на стіл переді мною. Перша: «Яків Григорович, квартира 27». Друга майже порожня, вгорі олівцем: «Ніна Андріївна», ні дати, ні акта, ні підпису.
— Її в нас немає, — сказав чоловік. — Є ім'я, виїзду нема. Це дружина, якої ми не забирали. Людина пішла, а акта немає, значить, хтось її забрав.
У сусідньому кабінеті стукала рахівниця, кістка об кістку, рівно, без пауз.
— Хтось забирає людей без акта?
— І попереджає родичів, щоб ті встигли прибрати.
— Може якась помилка?
— Помилка так не діє, не дзвонить і не планує за три тижні. Це схема.
— Навіщо?
Питання зависло в повітрі, Лука Петрович сидів над заявкою Якова й мовчки показав внизу сторінки на рядок підпису.
— М. Ю., — прочитала я.
— Це ваші ініціали.
— Я тут другий день.
— Дата підпису двадцять один день тому. — Він поклав поруч мою анкету з відділу кадрів, на якій я вчора писала своєю дрібною, кутастою, лівою рукою. — Дивіться самі.
Підпис під заявкою був мій. Дата стояла та, коли я ще лежала вдома й рахувала сорок шосту відмову.