Серйозний і веселий, ба навіть нуарний і фентезійний, динамічний і захопливий, укорінений в історію і молодіжний, зболений і життєствердний. Цей розсип епітетів можна продовжувати ще довго, бо сучасна українська література навіть у межах однієї Харківщини багатюща й розмаїта.
Проза й поезія. Доросла й дитяча. Жанрів — до кольору, до вибору! Тематика така сама широка. Від добротного масліту до новітнього канону. Та і як інакше, якщо Харків був і попри все залишається літературною столицею, найбільшим осередком українського книговидання і книгодрукування?
З нагоди Національного тижня читання сучасної української літератури підготували для вас добірку сучасних українських письменників і письменниць, родом із Харкова й Харківщини, чиї тексти також обертаються навколо Слобожанщини та її культурного центру. Закликаємо «любих читачів і ще любіших читачок» познайомитися з ними чи згадати їх, зокрема, через фрагменти їхніх творів. Можливо, якісь прозові чи ліричні рядки відгукнуться вам і надихнуть вас познайомитися (ще) ближче з харківськими авторами й авторками, прочитавши книжку, а то й не одну — чи то роман, чи то поетичну збірку. А може, захочете поділитися іменами та виданнями, що належать людям, уродженим на Харківщині, але яких тут не згадано?
Amor librorum nos unit, казали латиняки, себто «любов до книг єднає нас». Читайте та приєднуйтеся до флешмобу, присвяченого сучасній українській літературі. І хай живе сучукрліт!
#тижденьУКРСУЧЛІТ2026 #тижденьчитання2026
ПРОЗА
(цитати та фрагменти творів)
САШКО УШКАЛОВ, «БЖД: crazynovel»:
м. Харків. Поет, прозаїк, драматург, есеїст, літературознавець, перекладач та упорядник, автор двох дитячих книжок.
«Жити, а не виживати» хоче головний герой crazynovel «БЖД» — роману, якому цьогоріч виповнюється двадцять років та який свого часу став, не побоїмося сказати, миттєвою класикою.
Правду кажучи, слово «школа» викликало в мене майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючий... і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Коли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на пів року, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна складалася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити множину... І от мені трапилося слово «сук». Не задумуючись, я написав поряд «суки» (хто б міг подумати, що правильно буде «сучья») і здав... За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирішив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно принесе ще якісь неприємні сюрпризи.
***
Якби Тарас Григорович Шевченко народився, скажімо, в 1983-му, не кріпаком, а, наприклад, якимось безпритульним у радянському дитячому будинку, то з нього мав би вийти непоганий репер, що читав би жорсткий соціальний реп на всю країну, що не дав би різним ублюдкам зажратися й викривав би їхні оборудки, їхнє блядство й розпусту… А замість того гімна, яке він малював, навчаючись у Брюллова, він би бомбив графіті «розсаднікі зла», що найбільш дістають і пригнічують і так пригнічені верстви, наприклад податкову й міліцію. І я не беру це з повітря, шановні скептики й обожнювачі батька Тараса, я беру це з «Кобзаря», поезії якого, бачить всевишній, по-своєму геніальні… І що би, скажімо, завадило нашому генію, народившись у 1983-му, переробити славнозвісне «у всякого своя доля і свій шлях широкий» на більш патетичне й поетичне «у всякого своя карма і свій джип черокі»…
***
— Добрий вечір, — спиняю його я, — шеф, до «низьких»...
— Стоп, ти што, бандеровєц? — уриває мене він із нажаханими очима.
— Ні, — кажу я якомога спокійніше, — а ви що, бандерівців боїтесь?
— Боюсь, бандіти ані. Помню, как в Дрогобічє камсамолку ізнасіловалі, а дєвочка ж токо в камсамол вступіла.
— Мда... Жаль ... — співчутливо киваю я. — Ну то що, поїдемо?
— А єщьо ані полавой член атрєзалі... — не вгаває він.
— Кому, комсомолці? — навіщось питаю я.
— Нєт, єйо другу...
— Ну а друга ж за що?
— Дек нє знаю, даже разбіраться нє сталі, а он і камсамольцем, па-моєму, нє бил... проста витащілі іх с сєновала і ізнасілавалі...
— Стривайте, ви ж казали, що другові член відрізали...
— Атрєзалі-атрєзалі... А патом ізнасіловалі...
— Ну-ну, — киваю я, — щасливої вам дороги...
***
— Стривай, — каже він, — але ж ми можемо домовитись...
«Ось воно, — думаю я, — ось його довбане БЖД, прокажена школа виживання, правила, що по пунктах дозволять вибитися із числа лузерів... Правила, де в головному пункті йдеться про те, що ти маєш стати сраколизом, вижити, дожити до шістдесяти, провести свій корабель і так далі... а потім дивитись щовечора в телевізорі на таких самих сраколизів і залишати щелепи на поличці в склянці, тим самим лякаючи й доводячи до неврозів своїх онуків, якщо вони в тебе колись будуть...» Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й поринаю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання — не для мене...»
***
По закінченні 11 класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини.
***
Я почуваюся наче в дитинстві: пів дня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичайний пісок.
***
Єдине, що ми винесли із цього інциденту, — це те, що расизм, як і решта негативних явищ усесвітньої історії, зазвичай починається через усілякі дрібниці — скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, із чого воно починається, зовсім не варте того, у що воно переростає...
***
— Мужик, ти хто?
— Та хто-хто... Начальник жека! — авторитетно заявив він.
— Жека? — перепитав я.
— Да-да, жека! А от ви хто?
— Ну, ми якби люди, — спокійно й не менш авторитетно пояснив я. Потім обережно витяг з-під голови Анжелік свою руку, виліз з-під пледа, зробив кілька кроків затерплими ногами, почухав дупу, позіхнув і знову почухав дупу... Начальник Жека тим часом відступив на безпечну відстань... Певно, моє чухання дупи видалося йому якимось загрозливим.
— Слухай, Жека, а котра година?
— Ти шо, наркоман? — з недовірою поцікавився начальник жека.
— Перепрошую, — не зрозумів я, — у тебе хіба нормальні люди не питають, котра година... самі тільки наркомани?
— Ні, але де ти, бля, побачив Жеку?
— Та сам ти наркоман! — буркнув я. — Щойно мені казав, що ти начальник Жека. А я ще спитав — Жека? А ти сказав: да-да.
Чолов’яга скрушно похитав головою, потім зняв свого дємонського пєтушка, пригладив рідке волоссячко, що мало прикривати лисину, й пояснив:
— Маладьож, звати мене Анатолій Петрович, і я головний у жеці, я в ньому всім командую, понятно?
Мене дико сушило, і я ще не встиг до кінця прокинутись, тому не зовсім в’їжджав у те, що він каже. «Дуже дивний випадок роздвоєння особистості, — думав я, — насправді він Жека, але йому здається, що він Анатолій Петрович, який сидить у Жеці і всім у ньому командує».
— Слухай, — перервав він мої роздуми (мені натомість було страх як цікаво, хто ж зараз говоритиме: Жека, Анатолій Петрович або і той і інший — дуетом), — вимітайтеся звідси, вимітайся звідси по-швид-ше! Сюди зараз прийдуть мої работніки, я ними командую, бо я начальник жека... Вони будуть ремонтувати дах... А я ними буду командувати...
Почувши таке, я зрозумів, що в чолов’яги далеко не роздвоєння, а роз... ну скільки там у нього робітників?.. У всякому разі, дивитися, як усі ці роз... ремонтуватимуть дах, який у них уже давно поїхав, у мене не було жодного бажання.
САШКО СТОЛОВИЙ, «Оринин. Роман про стелепного чоловіка»:
с-ще Краснокутськ. Письменник, архітектор, дослідник українського села, засновник простору затій «БрАти» в селищі Козіївка. Називає себе «культурним амбасадором села Козіївки, спадковим козіярем та носієм локальної культури».
«Оринин» — хроніка життя Слобожанщини XX століття на прикладі одного роду від культурного амбасадора села Козіївка на Харківщині, хай де він є: у Києві, Токіо чи деінде.
Доню, от пойми мене, стару, та, може, трохи от жизні взявшу. Воно, конешно, можна по світу галасвіта зателесувацця. Та й, може, свого кутка знайти й чогось добицця. Та з другого боку, єслі він стелепний і кебета в нього в голові он яка, то й дома знайде собі примінєніє. А воно як луччими розкидацця, то хто Козіївку підніматиме? Так шо я тут проста як двері і тверда як кирпичина. Своє лучче гріє. Понімаш...
***
Але найстрашніше в селові знаєте коли? Коли церква замовка. Коли нікому казати за село, коли велика камінюка стає поперек горла й не дає звукові вигулькнути.
Вже десять год той камінюкою в Козіївці стояла совєцька власть.
***
Жизнь отак возьме і шось миршаве тобі й підсуне. Гівенець козинячих повні кармани замість ліщини в шоколаді.
***
Ото як та банка з яблучним кампотом, шо перехиляш перехиляш, шоб допить саме укусне з дна, і наче контроліруєш купу яблук, шо лежать у тій же банці й дивляться на тебе, а ти на них, і трохи ще перехиляш на себе, вони на тебе, а ти на них — і ще трошечки нахиляш банку. І вони як кинуться всі з банки тікать. І ти весь у кампоті, і кохта, і пол, і совість. Усе в тому клятому кампотові – як вирвався, то весь до дна на тобі.
Так і з слізьми.
Ото терпиш-терпиш, думаш, шо все під контролем, всі нерви в коробочкі з-під спічок, всі мислі в торбинці, од гріха подальше. Та стоє оце тіки случиться случайності, сікретній комбінації — напримєр, сісти на теплу камінюку під Гаращенковим тином, шоб той тин на тебе трохи звісив свою тєнь, і котик їхній, такий біленький з рижим надкушеним вухом, треба було йому вийти й потертись об ногу.
І всьо. Як та банка з кампотом, сидиш ревеш коровою. І кінця краю тим солоним рікам нема. Тіки вспівай винирювать, шоб хлипко ковтнуть воздуха й опять із головою в ревусання.
***
— Боюсь, друзі, що під час великої боротьби в війну проти спільного ворога, фрійців триклятих, ми забули, що мати общих ворогів — це не дорівнює дружбу водити. Забули ми це.
І впустили ворога до себе в дім, і з ним забратались. І тепер граємо в того «товариського хвутбола» з ним, радіємо, обіймаємось, читаємо газети, слухаємо радіво, ходимо на куткові дивицця телевізор, строїмо школи і клюби, і все це під чортовим лозунгом «Та слава Богу хоч живі!».
***
Квітень — дуже хитроздєланий місяць.
Воно вже вся Гриценкова гора стоїть із жовтим пузом од диких тюльпанів. І по обіді б такий трохи розхристаний ходив, бо упріваш, особенно як у чомусь купленому, ото тіки полотняні домоткані одежини і спасають. А тіки сонце схова свої мордаси, то як і не було того теплого щасливого квітня. У понадніч бува на лінивому вискочиш в одном спідньом курей причинити, то литки морозець прихвачує.
Квітневий морозець — він як мале кошеня ото весною в хаті заведеться: ідеш із комірчини в хатину через сіни, і воно наче нічого й нема ніде, попід стіною мішки з сахарьом та мукою, мішечок із дертю курчатам, ідеш тихенько так, аж тут нізвідки вискакує мала розбишака — і як учіпить усіма лапами за голу ногу, очі випірище, а в них уже зеленим по білому написано «Моє!». Кусь-кусь, гризь-гризь, шкряб-шкряб — і знову десь за мішковинами щезне шибздик. І не поймеш, чи воно вобще шось де й було, а литка пече, як кропиви лизнувши.
ГАЛИНА МАТВЄЄВА, «Ключ соль»:
м. Харків. Письменниця, яка називає себе «харковоцентричною» та яка змінила кілька професій (працювала інженеркою, дизайнеркою меблів, перукаркою, б’ютіменеджеркою, двірничкою, весільною шоферкою, реставраторкою театральних костюмів, редакторкою сайту, укладачкою збірок дитячої літератури). Співзасновниця творчої майстерні «РRОавторська резиденція» та авторка двох віршованих книжок для дітей.
П’ятеро головних героїв її роману «Ключ соль» живуть найкращу версію життя генерації Х з міста Х.
Увечері назбирався дощ. Усі зійшлися у будинку. Після початку бойових дій на Сході Оленині батьки перебралися до Харкова. Її мати час від часу ввертає в розмову, що в Гірському вже тихо й чого оце було під старість їхати з рідного дому. На що Оленин батько, такий самий худий і різкий у рухах, як донька, каже:
— Одного разу прилетіло. Прилетить і вдруге. Чекатимеш?
ЮЛІЯ ІЛЮХА, «Неболови»
с. Гонтів Яр. Поетка, прозаїкиня, журналістка, авторка дитячих книжок.
Її перша книжка — збірка прози «Неболови. Навчи мене мріяти» — здобула міжнародну українсько-німецьку літературну премію ім. Олеся Гончара у номінації «Мала проза». А дебютний роман письменниці «Східний синдром» отримав друге місце в конкурсі «Коронація слова». Її нещодавня збірка коротких оповідань «Мої жінки» стала «Книгою року BBC».
«Дебютна книга [“Неболови”] харківської письменниці рішуче розбиває стереотипи про російськомовний Харків — герої її оповідань “чеберяють”, “човгають”, “плентаються”, “метаються”, “тупцяють” містом та його околицями, “вигулькують” із-за рогу, “наминають” і “сьорбають” бабусині харчі у селі на Харківщині, де бігають “голопузі пуцьвірки” (відгук Галини Гришиної)
Ліда вкотре замислилася, у чиєму збоченому мозку виникла ідея називати іменами квітів ті страшні штуки, які несуть горе, руйнування, смерть. «Волошка», «гвоздика», «гіацинт» або — не дай Боже — «тюльпан». «Тюльпани» залишають по собі десятиметрові вирви. «Нічогенькі такі цибулини можна посадити, еге ж?» — невесело усміхнулась сама собі.
***
Війна ранить усього один раз — але в самісіньке серце, і більше ніколи не відпускає, куди б ти не втікав. Від себе не втечеш.
Війна назавжди залишається в тобі. Тепер ти сам і є війна. Про неї можна говорити лише зі своїми. Чужі не зрозуміють. Чужі будуть хвалитися своїми геройствами, розповідати про небувалі подвиги, а свої тихенько помовчать, сподіваючись одного дня про все забути.
***
Людина так улаштована, що не може жити без мрії. Відбери у неї мрію — і вона почне звіріти.
***
Учись насолоджуватись кожним моментом, який дарує тобі життя. Це і є справжнє щастя.
***
«Східний синдром»:
Коли Вася Супрунчик уперше побачив Харків, то одразу вирішив залишитися тут назавжди.
***
Ніякі таблетки не здатні вилікувати душу. У вашого чоловіка так званий східний синдром. З цієї війни, як і з будь-якої іншої, приходять, але не повертаються. До вас прийшло тільки тіло, а голова, думки вашого чоловіка ще довго будуть там.
Любіть його, слухайте й чуйте, підтримуйте — оце вам мій рецепт на лікування.
***
Бо війна — це лотерея. Вона не обирає, кого вбивати, вона тільки розкидає своє вбивче насіння, не розбираючи, крізь чиї розпанахані груди воно проросте...
«Мої жінки»:
... невимовно прекрасні міста, про які вона мріяла ціле життя тому, тепер були в неї, але її в них не було...
…Жінка, яку одного разу повітряна тривога застала у ванні, найбільше боялася померти ось так — без трусів, голою, з мокрою головою та неголеними ногами...
...Жінка, яка навчила ненавидіти своїх дітей, щоранку відкривала зведення Генштабу й рахувала. око за око, зуб за зуб... життя за життя. Жінка хитала головою і виправляла: сто їхніх життів за одне праведника ЗСУ... так буде справедливо.
...Жінка, яка повернулася до міста свого дитинства не впізнавала його... дивилася на руїни... сухими очима, потім вона поправила автомат, випростала спину, яка нила від броника, і повільно пішла до своїх.
ВОЛОДИМИР ВАКУЛЕНКО-К., «Я перетворююсь. Щоденник окупації. Вибрані вірші»:
с. Капитолівка. Прозаїк, поет, автор дитячих книжок, перекладач, редактор і упорядник декількох журналів та альманахів, співорганізатор літературних проєктів, випущених друком.
Щоденник Володимира Вакуленка-К. — болючі й правдиві записи, які вів письменник від початку повномасштабного вторгнення і під час окупації Ізюму та його рідного села Капитолівки на Харківщині.
Після прибуття окупантів надії на те, що хтось щось підвезе, абсолютно згасли. Нас загнали в повнісіньке гетто, щоправда, на білих стрічках поки що не малюється зірка Давида. А вчора бачив невеликий ключ журавлів, і в їхньому «курли» чулося: «Усе буде Україна!».
***
Звикаєш до всього, головне, ким ти в усьому цьому залишаєшся. Вибухи «градів» мене взагалі не напружували. Я не боюся померти отак, щоб одразу, але в мене немає таких привілеїв. Я не сам, тож мушу вижити.
ЮЛІЯ БАТКІЛІНА, «Перехід»:
м. Харків. Авторка поетичних збірок, романів і повісті. Учасниця «Networчі» — харківського літературного об’єднання.
«Я всім раджу повість молодої харківської письменниці Юлії Баткіліної, яка називається “Перехід”. Це добре написано — вона якраз на тему переходу на українську мову, і що означає цей перехід для людей. Про те, як важко в протистоянні з інерцією оточення. Ця книжка дає розуміння, що перехід з мови на мову — це перехід на іншу версію себе. Це також пропрацювання травм минулого» (Оксана Забужко)
— Я їх спитала телефоном, чи справді садочок україномовний. Кажуть — звісно, приїжджайте, — втомлено розповідала Тоня, складаючи тарілки в посудомийку. — А на місці вихователька мені в очі: «У нас с дєтьмі разгаварівают так, как ім панятна. Бальшинство радітєлєй сагласна». І все».
***
— У вас такая красивая мова. Вы со Львова? — люб’язно запитала продавчиня, перераховуючи кілька жовтуватих монет по п’ятдесят копійок — шур-шур пальцем по клейонці.
— Та ні, мєсна, — сказала Уляна Миколаївна й зашарілась від цього «мєсна» так, наче вчителька української мови, напівзабута, але могутня Любов Іванівна, щойно тицьнула нігтем із облізлим рожевим лаком у її зошит.
***
— Уля, — жестикулюючи виделкою, цікавився В’ячеслав. — А что, собственно, случилось?
Маша пирснула в тарілку.
— У тебя бунт или ты на спор? Или тебя Оксана Юрьевна укусила?
— Я просто так хочу. А що?
— Да ничего, я просто не знал, что твое новое хобби — национализм.
— Ну хотя б я не валандаюсь до опівночі й не хожу до жінок льогкой поведінки, коли у мене дочка-підліток, і я вобше... Машо, вуха закрий.
— Вы бы хоть мову выучили для начала, а потом на ней разговаривали. «Льогкой»...
...
Уляна залишилася сама. Переживати своє ганебне «вобше», зіпсутий ранок і бажання кудись подітися з цього дому.
АНЮТА ГАЛЬПЕРІНА, «Марія: Частина I. Дерева тримаються корінням за землю»:
с. Миколаївка. Письменниця і редакторка, учасниця кількох авторських збірок.
«Марія» — ізюмська сага про нацистську окупацію Ізюмщини в 1941–1943 роках.
Стільки того неба і тієї землі кругом, а все одно найкраще там, де народився.
***
— Тікай, — повторила Ніна і погладила батька по чубатій темноволосій голові.
— Тікати? — знервовано озвався Макар. — Куди? І навіщо? Я в себе вдома. І ніхто за мною не женеться, щоб я мусив тікати.
***
— Дерева тримаються корінням за землю, Полікарпе. Хати — за господарів. А люди — за родину. Тримаймося того, що маємо.
***
Слабих тілом убивають першими. Слабких духом — використовують. Сильні можуть вижити. А хитрі та розумні — перемогти.
***
От би зараз заплющити очі і заснути! Проспати всю війну, щоб не бачити смерть, не бути вибухів та не прислухатися, чи не звучить десь неподалік чужа мова.
***
Але в глибині тих жіночих душ уже поселилося усвідомлення, що як раніше не буде ніколи. Війна не закінчується зненацька. Кінцю передують втрати, біль, смерть, кров, випалені поля та душі.
Війна змінює людей. До невпізна́нності.
***
Задля чого війна? Вона ж не починається зненацька. Вона створена з безлічі пов’язаних між собою ниток, замотаних у клубок: незначні події, необачно чи свідомо прийняті рішення, поступки, нав’язані думки, помилки, незграбність, бездумність, жага влади, байдужість, бездушність... Бажання бути винятковими.
***
А все, що неможливо підкорити, краще знищити, інакше воно колись знайде спосіб вивільнитися і помститися.
***
Завжди хтось буде по той бік. Ті, що по цей, не повинні здаватися, бо воїни наші не за те боролися, аби ми опускали руки. Робімо своє. Що можемо. Так і їм буде легше, вони знатимуть, що не дарма.
***
Померши, і людина, і дерево перестають бути, існувати. Але продовжують живити рідну систему. Десь там, під землею, у дерев є свій зв’язок. Вони сплітаються корінням і ніби розмовляють, і пам’ятають кожну втрачену частину своєї цілісності. Люди ж пам’ятають померлих, передаючи їхні імена нащадкам, переповідаючи їхні історії, які сплітаються в історії родів, сіл, міст, країни. Та навіть забувши імена, вони залишаються носіями пам’яті про тих, кого вже немає.
«Сплетіння»:
Я бачив у ній сенс життя. Свій я давно втратив десь у злих пісках на березі океану тривог і печалей. Це дивне волохате створіння змушувало мене підійматися зранку з ліжка і залишати серед зім’ятих простирадл темні сни. Я сяк-так розплющував очі, знаходив поглядом кішку, ніби цей клубок був сумним підтвердженням того, що я досі живий, досі дихаю ранковим їдким тютюновим димом, досі блукаю серед кімнатного завалу в пошуках прийнятного одягу на сьогоднішній день.
АННА ГІН, «Як ти там?»:
м. Харків. Журналістка (кореспондентка новин та авторка програм), психологиня і блогерка.
«Як ти там?» — досвід проживання першого року повномасштабного російського вторгнення у Харкові.
Я залишила батьків. У Харкові. Батька, який лежить, і маму. Їм по вісімдесят років. Кинула своє місто. Так, їжі й ліків під обстрілами натягала на пів року наперед, так, дзвоню, так намагаюся не ридати. Не виходить.
Донька вже всміхається й дихає рівно. А я... Я не відповідаю в месенджерах. Ви питаєте: «Як ти? Жива?». А я не можу зібратися з духом, щоб відповісти. Мені здається, я вмерла.
ДМИТРО СКОЧКО, «До Слова»:
м. Харків. Прозаїк, учасник харківського літературного об’єднання «Творча точка» та співавтор кількох міжавторських збірок короткої прози.
Роман у новелах «До Слова» — проза, яка «в легкій формі познайомить вас з митцями українського відродження, яким (не)пощастило оселитися в будинку “Слово”». Головний персонаж книжки — будинок «Слово» в Харкові на вулиці Культури, 9.
«Книга написана з любов’ю до Харкова. У ній я зобразив світ і Харків такими, якими ніколи не хотів би їх побачити» — так Дмитро Скочко розповідає про постапокаліптичний детектив «Сміття» про Харків 2040 року.
«Єдине, що поєднує три мої книги [«До Слова», «Шок: авантюрна історія одного самвидаву», «Сміття: харківський детектив у часи постапокаліпсиса»], — це місце подій — Харків».
Людина живе, поки живе пам’ять про неї. Письменник живе, доки його читають. У 1937 році Майк Йогансен не помер.
***
Під ранок у двері шафи постукали зсередини. Саме у двері шафи і саме зсередини. Я це чітко почув, бо всю ніч, знервований, пролежав без сну. Сірий світанок заповзав до кімнати, грався світлотінню, рухав силуети. Стукіт повторився, і я натягнув ковдру по самі очі, наче дитина, яка почула шурхіт під ліжком. Тільки от батьків із сусідньої кімнати не покличеш — у цій квартирі я живу сам. Одразу в пам’яті спливли історії про цей будинок, — номер дев’ять на вулиці Культури, — та про трагічні долі його мешканців. У той момент стало дуже просто увірувати в містику, у неприкаяні душі, які досі не знайшли спокою. Але за вікном швидко розвиднювалося. Світло стирало бентежні думки про привидів.
***
«Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса»:
Хоч би який фортель викинув світ — пандемії, війни, катаклізми, — люди пристосовувались, люди виживали.
***
Харашо, шо ми тогда не доїхали до раші, бо як чуйка в мене була, що там буде в двадцять пятом. Коли землю потрусило, в рашкі в бункєрних шахтах бабахнули ядєрні боєголовки. Страна була ними напічкана, от їй до аномалій з погодой, зємлєтрясєній ще ядерними взривами позмітало города.
АЛІНА ДИХМАН, «Сніжний Ізюм»:
м. Харків. Письменниця і журналістка, яка нині разом із міжнародними прокурорами займається збором свідчень про депортацію українських дітей на територію рф.
«Сніжний Ізюм» — міське фентезі у слобожанському сетингу, дія якого розгортається у лютому — березні 2023 року, за рік після початку повномасштабного російського вторгнення і за пів року після деокупації Ізюмщини. Історія про втрату, дружбу та книжки, сповнена зимової атмосфери. Які часи — таке й cozy fantasy (затишне фентезі).
Вони познайомилися на Троллятнику. Так називався п’ятачок біля Каразінського університету в Харкові, де щосереди тусили різні неформали. У дев’яності — мамкині рокери та панки, у нульові — готи та емо, і завжди — рольовики та реконструктори. Міра була не те щоб рокеркою, але вміла грати на гітарі трохи більше ніж Smells like teen spirit і завивала «лиш вона, лиш вона» трохи краще, ніж відсотків дев’яносто тусовки. Тож майже щосереди вона була на Троллятнику.
***
Коли ж усі консультанти були зайняті, а хтось із покупців усе ж намагався вивідати в неї рекомендацію, Міра неохоче підводилася зі скрипучого стільця, робила кілька кроків до полиці й простягала покупцеві Жадана.
— Не пожалкуєте, сто відсотків.
— Але я люблю фентезі.
— О, повірте, там химерного досить. Беріть, зуб даю, сподобається.
Насправді-бо, ну кому в Харкові не сподобається Жадан.
***
До Ізюму — землі й сім’ї — лишалось ще трохи. І лишилося всього кілька сторінок книги. Марко казав, що «Похід» змінив його життя. Життя Міри змінив Марко.
ПОЕЗІЯ
(вірші та їхні фрагменти)
ЮЛІЯ ІЛЮХА:
і він каже: мила, я боровся й згорів дотла,
накриває мене з головою чорна імла,
і щоночі до мене приходять усі вони,
що не повернулись з війни.
***
я йду, зовні жінка, а в грудях меморіальний музей,
сама собі поле бою, в’язниця і колізей.
***
Розкажи мені, брате, як воно — брати до рук автомат.
Вгризатися в землю, ховаючи вервицю ймень і дат.
Завмирати, мов гонча, на видиху тиснуть гачок.
Тримати гвинтівку ніжно, наче скрипаль смичок.
Мітити точку на лобі через оптичний приціл.
Знати, що скоро вийде тепло із тіл.
Розкажи мені, сестро, як воно — збирати докупи сни.
Коли всі навколо контужені прямим попаданням весни.
Усміхатися завчено й чекати на ранок дзвінка.
Коли стихне там бій і сигарета вже бозна-яка.
Фарбувати червоним губи, ігноруючи тремор рук.
Відчувати спиною кожен ворожий рух.
Розкажи мені, сину, як воно — сидіти поруч із тим,
Чий батько тепер — оці криваві бинти.
Потай ловити новини на радіо і теве.
Бачити сльози і думати «Хай він лише живе».
Вірити в Бога й просити його крадькома,
Щоб закінчилася врешті оця вогненна зима.
***
Жінка, що вижила в лютому, знову збирає валізу.
Складає туди шампунь, помаду, білизну і тепловізор,
Загорнуту в жовту газету фамільну бабусину чашку,
Сукню молодшої доньки, в якій та ішла до причастя,
Спортивний костюм, ліхтарик, рацію, сірники,
Нанизані на мотузочку сином засушені ягідки,
Кросівки, гумові капці, карту місцевості, дощовик,
В шовкову сукню замотаний батьків старий дробовик,
Прапор, прошитий осколками піксель, весільне фото,
Парфуми, блузку, в якій ходила колись на роботу,
Турнікет, бандаж, кровоспинне, ароматичні свічки,
Старшою донькою вишиті хрестиком сорочки,
Спідницю, сухі галети, шеврони, компактний фен,
Від шлунку, від кашлю, від горла, ібупрофен,
Книжку, лептоп та мишку, сухі трояндові пелюстки,
Курячого бога із дна швидкої гірської ріки,
Переноску із кішкою, квітчасту мамину хустку,
Капелюшок, в якому літала в Італію у відпустку,
Крем від зморшок, баночку з чорним перцем...
Останнім жінка зверху кладе своє пульсуюче серце.
Жінка, що вижила в лютому, вириває себе з корінням.
Історія знову пишеться втраченим поколінням.
ОЛЕГ КОЦАРЕВ:
м. Харків. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач і журналіст. Автор багатьох збірок поезії, серед яких — «Прогуляна повітряна тривога» (2025), а також збірки оповідань і роману.
так замислився
про евакуацію
батька і матері своїх
із міста
ворогом обложеного
що програв у шахи
дочці
своїй
***
шістнадцятий день війни з росією
посеред порожнього холодильника
лежить
і винувато до мене посміхається
сир «російський»
***
ВЕЛИКЕ ПРИБИРАННЯ ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ
Біженець повернувся вперше додому —
не зовсім додому,
краще сказати:
приїхав до себе в гості...
***
зараз цивілізація — це:
трирічний хлопчик
між парасольок кафе
який грозі погрожує:
ну
ну
ну!
***
...ми дивились на них зі свого закутка
і знаєш —
лікарні та школи були ще цілими
а солдат російський
ще не зазирав до твого унітаза
Наш перший раз // Посестри. Часопис. 2023. № 84
***
ПРОГУЛЯНА ПОВІТРЯНА ТРИВОГА
2.
починаєш прогулювати
тривоги повітряні
як старшокласник.
***
Англійської не буде
...привід для радості простий та повний:
повітряна тривога
не буде англійської.
***
ГІМН
Я тупо їм.
Я знову з ним —
Із неминучесамогонним,
Дахасто-дерев’яним
Харковом,
Мабуть-таки моїм.
16 травня. 1999 рік
***
РАНКОВЕ
І
Знову
Звикає
Поступово
Повітря — тремтить
Над упевненим сірим
Конструктором — Держпромом
Озивається ранішньо
Тупо-щасливою радістю
Із опуклих очей машин
Їхніх червоних дверей
Ззаду встає сонце
Обличчя воно
Всім лоскоче
Не сумний
Я ще!
Нє!
20 грудня. 1998 рік
ВОЛОДИМИР ВАКУЛЕНКО-К.:
У що я перетворююсь:
Серце без почуттів,
Очі без погляду.
Тож, якщо я помер,
Схороніть по-людськи,
Щоб не доводилося
Більше блукати
Серед таких, як я.
***
Перетворююсь в розділ, у простір, у постріл.
Створюю те, що, либонь, на погибель приречене.
Але що пропонується — в невловимім потоці стріл,
Лиманами ллється змова, мови не стало на речення.
НАТАЛКА МАРИНЧАК:
м. Харків. Поетка, прозаїкиня, перекладачка, журналістка й радіоведуча, а також модераторка численних літературних проєктів. Авторка кількох поетичних збірок, серед яких — «Відчаєспинне» (2023). Наприкінці минулого року завершила свій перший роман — «Протяги Дикого Поля», події якого розгортаються на перетині часів і реальностей Харкова.
а на п’ятий день розрізняєш відстань на звук
звук снарядів ворожого монстра що хоче крові
і тепер тобі ворог і шерех і свист і стук
і розмову при них обриваємо на півслові
і спимо не спимо а дрімаємо наполовину
кожен день ведемо нескінченну свою розмову
...
що ти там
допалив
я пізніше стріляють
тут рознесений дім і садочок з малими дітьми
і таке вже нікому ніколи ніяк не прощають
як у вас
наче цілі електрики досі немає
у сусідньому домі стирчить одоробло від граду
я сьогодні зміняла собачого корму на хліб
ми малюємо вдома
рятуємось тільки піснями
коли сильно гримить то співаю усе голосніше
найстрашніше це що
найстрашнішою стала колись омріяна тиша
28.02.2022. Харків
***
дихайте вдосталь
споглядайте свою весну
ми спимо без сну
нам ППО вимірює серцеві ритми
а ви споглядайте
як тихо проходить світло
як пташка співає пісню свою голосну
16.03.2022
***
Господи дай нам
лишатися на землі
на тій де лежать усі
попередні роди
вистояти
зціпивши роти
відчувати як коріння з землі
підтримує листя
в кожному шелесту
в кожному русі
лишатися на землі
де поруч мої могили
лишатися на землі
де поруч прабабина хата
відчувати як поночі стомлено
земля дихає
спи дівчинко
це повз
пролетіло
16.03.2022
***
пам’ятатимеш хто приїздив до тебе в війну
хто приходив і казав
іди обійму
хто мовчав і злився
хто сльози ховав за плечима
чом ти плачеш
на всіх лиш одна причина
...
пам’ятатимеш кожну зустріч
кожен безцінний порух
ми всі очільники цього міста
доки не згине ворог
всі ми чуємо Харкова голос
всі стоїмо на захисті
наче уроборос
17.04.2022
***
...скільки сліз я ховаю щоденно і скільки журби
щоби вдень посміхатися серед міської юрби
щоби глядíти свої пагорби і горби
удавати що зовсім не чутно сирени сурми
13.05.2022
***
любов всі засуви перемогла
час летить так стрімко
чорна смородина вже направду чорніє
тільки ж була зима
в затінку плюс тридцять два
і полегшення тільки надвечір
не кажи нікому що досі іще зима
що усіх календарних дат не існує наче
що волошки нагадують небо низьке і зимне
ніби сині зірки цього розп’ятого лютого
що у тебе насправді застигло всередині серце
а вже червень
і пахне гіркою рутою
не кажи нікому що ця любов виявилась більшою за всі інші любові
і що в цьому місті кохані тобою всі
дев’ятиповерхівки двоповерхівки
вулиці
провулки
пішохідні доріжки поміж кварталів
пригорщі висаджених в затінку квітів
мальований бетон на блокпостах
люди
що гризтимуть за кожен сантиметр цих садів і заліза
за кожну нитку з якої виткано стяг
16.06.2022
***
тихі справи випити кави у середмісті
занотовувати внутрішні й зовнішні зміни
лагодити автівку
аби далі їздити цим спекотним розплавленим містом
до найпотаємніших його куточків
щоби доставити людям хліба
щоби ховати сльози
щоби не пропустити цього болю ані шматочка
тихі справи
врешті випасти з-за керма і лежати вночі
слухаючи як по цьому ж місту
гатять ракети
і потому слухати як сутужно воно мовчить
25.06.2022
***
темними дорогами ледь помітними рейками
поїзд вивозить мене з найкращого міста
вивезти з мене місто неможливо
Харків це так наче він твоє тіло
чи ти його тіло
Харків це так ніби твоя ліва рука Баварія
права Немишля
ноги вказують на Основу
голова П‘ятихатки
у твоєму серці гулко гуде метро в середмісті
твої легені його летовища і вокзали
неможливо вийти з нього або забути
бо він в тобі
і всюди
Салтівка Шишківка Велика Данилівка
Олексіївка Задержпром‘я Холодна гора
що у тебе з цим містом
суцільна щаслива мара
виявляється сірникові коробочки будинків на ХТЗ
найрідніші й такі безмежно красиві
виявляється кожен сантиметр старих ринків і площ
те що відгукується найдорожчим
і бруківка що поросла травою вперше за сотню років
твоє тепле живе сумління
в потязі блимає світло
його вікна щільно завішені
він наче нічна змія велична
поїзд вивозить мене з міста
місто під шкірою зважено дихає
26.06.2022
***
жодних пояснень і жодного вихідного
від війни неможливо взяти відпустку
доки вона триває
пульсує всередині темним згустком
має тисячі відображень і повідомлень
хоч ти у вирі подій
хоч далеко від дому
6.07.2022
***
***
я залишаюсь стояти
спалений пантеон
можеш не сумніватись
Харків
залізобетон
07.2022
я не хочу каже це бачити але бачу щодня
в мене замість нутра діра замість шкіри тверда броня
я сталевий каркасний міцний я залізобетон
але я хотів би одного ранку прокинутись усвідомивши це був сон
8.08.2022
МАРКО ТЕРЕН:
м. Харків. Поетка, прозаїкиня і перекладачка. Авторка кількох поетичних збірок, серед яких — «День до дня» (2023), та учасниця літературного об’єднання «Networчі». Пише вірші, нариси, оповідання, казки й романи.
Вона, здається, радіє із того, що я прийшла.
А в мене в пакеті брудний Андріїв бушлат.
Це, власне, і все, що залишилось від Андрія.
І я, ковтаючи чортів брют, тягну, бо сказати не вмію.
***
Все на світі минуще. Біль залишає слід.
Я скоро піду, щоб ти не звикав до мене.
Давай, дороби літак. Час рушати на Схід.
Вітер у спогадах нас ще сюди поверне.
Я пам’ятаю, що колись тобі обіцяв,
хлопчику милий мій, дитя безіменне...
Ось тобі у коробці, дивись, біла вівця.
Тільки...
не забувай про мене.
15.11.2017
=====
ГАННА ЯНОВСЬКА:
м. Харків. Поетка, есеїстка й перекладачка. 2024 року у видавництві «Жорж» вийшло відразу три збірки віршів авторки, серед них — «Сили безплотні, людські й безпілотні».
Лист до Харкова в мить тотального блекауту
Якщо згасне електромережа у темній зимі,
підморгне наше місто вітриною, білим вікном,
генератор прокинеться і загуде у пітьмі.
Й ти знімаєш життя, зосереджений, мов астроном.
Від середини січня зворотний вже відлік зими,
від вершини морозів із гірки вже котиться путь.
Бережуть світло міста тепер «королі шаурми»,
запах міста в повітрі морозному бережуть,
і собака нашийником світить, і той, хто із ним,
оглядає свій шлях, не впускаючи світоч з руки.
Апарат у надійних руках, на штативі міцнім —
в об’єктиві промчать загадкові міські світляки.
Печ з червоною лампою дихає, ніби дракон.
Фари лінію креслять, немов світляний олівець.
А вночі Оріон буде йти тобі коло вікон,
Козеріг і Телець разом з Овном підуть у танець.
І тобі із десятого поверху видно, що довга пітьма,
і широка пітьма, та її огорта зусібіч
всесвіт, всіяний знаками всесвітнього письма,
що читатиме їх він тобі колисково всю ніч.
Белград, 14.01.2023
***
Знаєш, солдате, що знищити нас прийшов,
чорну отруту не зчистиш уже з підошов.
Я умиваю руки від непотрібних справ:
не прокляну тебе краще, ніж ти себе прокляв.
Я не зроблю тобі гірше, ніж розстріл дітей і ікон,
аніж перейдений легко між злом і добром кордон.
Прірва перед тобою росте і росте в глибину.
Краще, аніж ти сам, я тебе не прокляну.
Знаєш, мені нецікаво, хто і чого тебе вчив,
що за музику слухав ти, як наосліп бив
в школу, в лікарню, в будинок а чи в вокзал.
Не прокляну тебя лучше, чем ты себя проклял.
Був би ти зрячий — ти би, напевне, уздрів,
як і святі, і ангели з ваших ідуть гербів,
й слідом за ними, на поміч небесним силам
йдуть із гербів всі ведмеді за Михаїлом
під прапори життя, непричетні твоїй ганьбі.
Не прокляну тебе краще, ніж це вдалося тобі.
ОЛЕКСАНДР ЛИСАК:
с. Шелудьківка. Поет і доброволець із 2015 року. Автор збірок поезій, зокрема фронтових, «Творю свій день» (2012), «Синдром фантомного болю» (2016), «Шрамована пам’ять» (2018) і «Бікфордова кров» (2024).
Ніхто не повернеться
звідси, як є…
Та й, врешті, що нам втрачати?!
Залишилось серце —
Твоє і моє — бікфордову кров качати...
***
...Цигарку ліпить вересень до губ,
сідає поруч, співчутливо дише.
Каштани та горіхи «гуп» та «гуп» —
бомблять неквапно вечорову тишу.
Помовчимо, не будячи слова.
Про те, про се — нам є про що мовчати.
І місяця вельможна голова
на нас пихато буде позирати...
Ні драми, ні комедії. Лиш дим...
Час зупинився — перекур і в нього.
Опале листя — от і всі сліди.
Провалля ночі — як листівка Бога.
Тенета смутку. Гнойовище згуб.
Дійти до дна і починати знову...
Горіхи та каштани «гуп» та «гуп» —
бомблять безмовно тишу вечорову.
***
Поля, поля… То білі, то багнисті,
там безліч неба, часу та нудьги.
Бліндаж, буржуйка, свічка — все на місці,
вітри гуляють, жебрають сніги…
То вибухом поорані, то плугом,
то шанцями шрамовані навік.
Дурна надія. Віра недолуга.
Іде донецьким полем чоловік…
Форсує пам’ять. П’є ковтками тишу.
Гортає долі світлі сторінки...
Мурчать коти, в кутках товчуться миші,
куліш готують сонні козаки.
Іде один — і вся любов на світі
не оживить отерплої душі.
Війна триває. Підростають діти.
Поля, поля... То рідні, то чужі...
***
В зелених вибухах дерев
руїн химерні силуети.
Війна не просить, а бере —
це правило, як світ, старе, —
міксує схиблені сюжети.
Під невблаганним шквалом дат,
дощів, доган, вогнів ворожих
наказ виконує солдат
(чи вщухне ця доба без втрат?)
в той час, як хтось офшорить гроші.
Не має гумору метал,
якому все — і плоть, і стіни…
Болить пречиста висота,
де рвані села та міста
не стануть, сука, на коліна.
Чий вітер прапор наш пере
за п’ять хвилин до перемоги!?
В застиглих вибухах дерев
зруйновано бліцкриг рф
й пристріляна летить дорога…
МАРІЯ КОЗИРЕНКО:
м. Харків. Поетка, прозаїкиня, художниця. Авторка повісті «Жуйка» та збірки поезій «Відкривати тут». Друкувалася у журналах, колективних збірках та антологіях.
Світ ловив мене, але не впіймав.
Г.С. Сковорода
Вулиця шукала мене серед людей:
Асфальт намагався впізнати мене по підошвах,
Тисячі перехожих — за випадковими доторками плечей,
Двері будинків — за відбитками пальців.
Вітрини магазинів — за цікавим поглядом,
Жебрак — за дзвоном монети,
Вітер — за запахом волосся.
А я сиділа на даху,
Знаючи, що як тільки злізу,
Дах почне шукати мене серед птахів.
***
Я народила місто.
Воно гамірне й неспокійне,
Нервове й схильне до істерик,
Трохи самозакохане, надмір уперте.
Ночами його мучать страхіття снів,
Удень — реальність.
У нього хлорована кров
І нездоровий сірий колір обличчя;
Щороку воно хворіє на жовтяницю,
Мерзне й зеленіє.
Воно ніяк не навчиться розмовляти:
Смикає за рукави й белькоче: «Дай-дай!».
Та я люблю своє байстря.
***
Переплутала годинник із компасом
І довго ходила по колу,
Доки не пробило
Опів на осінь.
Час іти далі...
***
Доба # 367:
Ніч організувала серед зірок конкурс на право стати для людей сонцем. Вони по черзі стрибали з неба, встигаючи на льоту записувати в маленькі блокнотики всі загадані їм бажання.
День вмів добре починатися, але рідко користувався цим своїм умінням. Він любив спати, хоча знав, що це значно скорочує його життя. Поки день спав, замість нього працював ранок. Він дзеленчав будильниками, наступав спросоння на котів, варив каву, позіхав над сніданком і наївно сподівався на те, що всі годинники поспішають.
ДИТЛІТ
(уривки з творів)
ЮЛІТА РАН:
м. Харків. Дитяча письменниця, драматургиня, сценаристка й театральна режисерка.
«Книга зоряних легенд»:
Облетіть же цілий світ, добрі гусенятка,
мені звістку принесіть, любі пташенятка.
Як дізнаюся, що десь чорна хмара зріє,
разом з вами полечу та біду розвію.
Як дізнаюся, що десь вороги чатують,
разом з вами полечу, від біди врятую.
***
«Листи до Алінки»
— Татусю, — сказала я. — Татусю, це дуже важливо. Мені обов’язково треба допомогти Алінці, зробити так, щоб вона знову захотіла жити, а вона не хоче. І мене не слухає, бо в мене дві ноги, а в неї — одна. Будь ласка, будь ласка, скажи мені, може, ти знаєш когось? Якогось кіборга, якогось героя, воїна, який теж не має ноги, але живе і воює. І, може, він зміг би поговорити з Алінкою та довести їй, що це ще не кінець світу?
«Таємниці Чорнокиці. Сюди-туди та інші катавасії»:
Спочатку думали, що це ненадовго. Та згодом у той дім, де була наша квартира, влучила бомба. По Харкову досі сильно прилітає, тож нам поки нема куди повертатися.
Вас засмутила ця частина історії? Насправді все не так погано, як могло би бути. Принаймні всі ми живі й усі разом. Хоча, якщо чесно, ми з Яріком сумуємо за Харковом.
