З голоду й нужди вмирає мужик,
Крадіж, рабунки, весь край – один крик.
Мати вбиває голодну дитину.
Батько кидає кохану родину,
В Росію, Молдавію тягнуть плачучії
На заробітки отарами люде…
Радьте, розумні! Рятуйте, маючії!
– Якось-то буде! Якось-то буде!
Поле мужицьке в жидівські йде руки,
Школи мужицькі не сіють науки,
Але незгоду й ненависть народну;
Слово правдиве і думку природну
Травлять газети, хорти мов летючії,
Право, сумління потоптані всюди…
Радьте, розумні! Рятуйте, могучії!
– Якось-то буде! Якось-то буде! (Іван Франко, 1880)
Я почув цю фразу від бабусі. То було давно, контексту не пам'ятаю, але мова йшла про щось потенційно недобре і невизначене. Бабуся зітхнула і сказала: "Якось та й буде". Це був перший момент, коли це гниле зернятко посіяли в моїй голові.
Йшли роки, а ці слова продовжували лунати від старшого покоління. Притаманно, що вони чомусь завжди звучали в парі з тим безнадійним зітханням. З часом я став помічати ще одну особливість - дуже часто ця фраза вживалася по відношенню до чогось, на що можливий був якийсь вплив. Наприклад, про ситуацію, де можна було зробити кілька додаткових телефонних дзвінків. Або пошукати більше інформації. Або - моє улюблене - напрягтися зараз, щоб уникнути напрягу потім. Але цього всього ніхто не робив. Бо "якось буде".
Ряданський атавізм
Покоління наших батьків доволі сильно травмовано радянським менталітетом. Годі й говороти про покоління їхніх батків, себто наших бабусів-дідусів. Під радянським менталітетом я маю на увазі спосіб мислення лінивого та заляканого пролетаря, котрий звик не висовуватися, бідно жити, як можна менше працювати і ще менше думати. Навряд чи можна винити цих людей за такий світогляд, враховуючи час та середовище, в якому вони перебували. Хоча й існування багатьох людей, хто уникнув такої ментальної атрофії або зміг її з себе викорінити після розвалу совка, відкриває тут простір для дискусії, однак текст не про це.
Квінтесенція вищеописаного менталітету виражає себе саме в цій фразі: "Якось буде". Вона розшифровується приблизно так:
"Я ліниве нікчемне створіння, якому в падло зараз зробити бодай щось, аби вплинути на ситуацію в свою користь. Я радше продовжу сподіватися на те, що все вирішиться без моєї участі, аніж напряжусь зараз і збільшу свої шанси на успіх. А коли в черговий раз опинюся в жопі, то просто знову пожаліюся на неприхильність долі та й вже тоді буду пробувати щось робити".
Цей підхід дуже привабливий тим, що він звільняє від відповідальності. А відповідальність - це найбільший страх радянської людини. Ще одна фраза, яка чудово це репрезентує: "Ініціатива карається".
До речі, сучасний росіянин живе саме за цим принципом. Це рушійна сила, яка керує всім їхнім життям та мисленням. Ми всі можемо бачити, що з цього виходить. Як вам, хочете, щоб було якось так?
То як же буде?
Херово.
Якщо ти нічого не робитимеш, буде херово. Якщо ти знову проявиш лінь і відмовишся напрягтися зараз, щоб потім було легше, то потім буде херово (і напрягатися, скоріш за все, прийдеться набагато більше). Якщо ти сподіваєшся на те, що вканає, то ти саме той нікчемний радянський пролетар, який ніколи не стане нічим кращим. Як на мене, ці тези настільки очевидні, що не потребують детальнішого пояснення. "Якось" не буде. "Якось" буде погано.
На завершення наведу такий аргумент: уявіть, якби український Генштаб керувався принципом "якось буде" плануючи оборонні та наступальні операції у війні проти росії? Уявіть, якби перед лицем всіх невизначеностей та безлічі можливих розвитків подій, військово-політичне командування просто полінилося продумати і змоделювати кожен з них? Стрьомно, правда?
Ну то викиньте цю фразу з своєї голови раз і назавжди.
