Джеймс прокинувся від апное сну — ривком, ніби сплив із глибини. На годиннику не було й шостої. Мері мирно спала поруч.
Те, що він бачив, важко назвати сном. Хаотична нарізка кадрів: сірі недобудовані стіни, бетонний пил, що скрипів на зубах. І діти — школярі з портфелями, що метушилися по занедбаному будівельному майданчику, наче перелякані звірята. Він біг за ними, намагаючись захистити від невидимої загрози, але вони розбігалися, несамовито кричачи.
Уві сні його охопила та сама задишка, що й у реальності. Слабке серце — вірний супутник останніх трьох років. Лікар давно заборонив навантаження, але щось гнало його вперед. Він розумів: ще крок — і впаде мертвим.
Раптом одна дитина завмерла. Маленький хлопчик повернувся до нього. Обличчя не було видно — розмите, приховане розфокусом. Він голосно, надривно заплакав. Джеймс спробував крикнути своїм командним голосом: «Як тобі допомогти? Я федеральний агент, я допоможу!». Але замість слів з горла виривалися лише рвані, гавкаючі звуки. Він з жахом зрозумів, що заїкається.
— Р-ра-ра-розкажи мені... Я по-по-поліцейський..., — язик заплутувався.
Він рушив до дитини, волочачи свинцеві ноги. Рука сама потягнулася за посвідченням — багаторічна м'язова пам'ять. Але пальці намацали щось інше. Важке. Шорстке. Вологе. Він подивився вниз. У руці лежав не жетон. Величезний шматок бетону з гострими краями. По його боці стікала густа, червона рідина.
Серце пропустило удар: це кров. І в ту ж секунду над вухом пролунав сміх. Гучний, істеричний регот. Він прокинувся.
До пенсії це було його нормою. Мозок, перевантажений деталями злочинів, продовжував працювати вночі. У цих снах він був то спостерігачем, то жертвою, а іноді — самим вбивцею. Сни з дітьми завжди були особистим пеклом. Він пам'ятає момент, коли став батьком. Робота в Бюро набула зловісних обрисів. Професійна відстороненість дала тріщину. Йому здавалося, що тінь, яку він вивчає за фотографіями, повзе до його порогу. Логіка була параноїдальною, але залізною: якщо пропустити деталь — наступною жертвою може стати його Ендрю чи Мішель.
Але все це мало залишитися в минулому. Він побудував нове життя в Річмонді: дружина, собака, стрижка газону. Ніяких звітів за формою 302, ніяких нічних дзвінків. Все було спокійно і стерильно. Поки в його життя не увірвався черговий маніяк — але зі званням професора і ступенем з богослов'я.
Щоб струсити залишки кошмару, він вислизнув із спальні. На першому поверсі його чекав Роджер — англійський бульдог, якого діти подарували на пенсію. Найнезграбніший антидепресант у світі. Він мчав назустріч, видаючи звуки несправного дизельного двигуна, а слина розліталася на всі боки, як шрапнель.
— Привіт, старий, — пробурмотів Джеймс, струшуючи слину з піжамних штанів.
Він поглянув на холодильник. Апетиту не було. Мері скоро прокинеться, і якщо виявить, що він поснідав на самоті — це катастрофа. Приготування сніданку було її ритуалом, способом тримати світ під контролем. «Американський сніданок»: яєчня, бекон, тости. І розмови. Вона обов'язково поскаржиться, що йому варто завести свій блог, а він мовчки киватиме, приховуючи, що його «блог» пишеться на корковій дошці з фотографіями мертвих людей.
Він затримався біля вікна. Сьогодні нарешті перестав йти дощ. На деревах — легкий іній. Сніданок почекає. Потрібно провітрити голову.
Вони з Роджером вийшли на вулицю. Дорога м'яко вигиналася між деревами, асфальт вкритий інеєм. Район майже порожній — тільки скрип гілок і задоволене сопіння Роджера. Вони йшли повільно. Він дозволив крокам задати ритм. Десь посередині спіймав себе на тому, що знову прокручує сон. Не образи — відчуття. Сни брешуть і погано пояснюють. А відчуття цілком реальні.
Перші думки про сцену з книги Віктора прийшли уривками: інтонації, паузи, сміх, надто акуратна деталь у вигляді шарфа. Через п'ятнадцять хвилин дорога вивела їх до води. Ліс розступився — озеро, спокійне й байдуже до людських тривог.
Він відстебнув повідець. Роджер кинувся до берега, де мирно крякали качки. Почалася його ранкова рутина — ганяти нещасних птахів, піднімати галас і зображати полювання. Джеймс посміхнувся, уявивши, як пес уявляє себе благородним мисливцем. Мисливцем він був ніяким.
Він перевів погляд на воду. А який мисливець тоді він?
Перед очима постала картина закривавленого каменю зі сну. Слідом — рядки з матеріалу Віктора, де фігурує «Заїкашка» — єдиний близький друг дитинства Саші Дворкіна. Ким був цей хлопчик? Що відчував, коли Дворкін зробив його співучасником жахливого злочину?
«Сашка тоді був у дев'ятому класі. Єдиним свідком того, що там сталося, був Заїкашка. Того дня вони прийшли на будівництво. Сашка взяв із собою якогось першокласника. — Микола зробив паузу. — Перше, що Сашко зробив — зірвав з хлопчика сірий шарф. Він використав його, щоб зв'язати хлопчикові руки за спиною. Стягнув так сильно, що вузли впилися в дитячу шкіру».
Вночі він роздрукував книгу Аркадія Ровнера «Калалаци», написану за усними розповідями Дворкіна, і виділив рядки, де під псевдонімом Лопухова описані епізоди з його другом дитинства — Яшею:
«З Яшею мені було просто, напевно, тому, що він червонів, заїкався і винуватився навіть більше за мене. Він кашляв, хворів — ми вчилися разом з першого класу, — і бабуся — він жив з бабусею — возила його до Єлоховської церкви».
Навіть цей короткий опис давав підстави вважати, що саме Яша в «Калалаці» — це той Заїкашка з книги Віктора.
Психопати на кшталт Дворкіна не обирають сильних друзів. Їм потрібні «сателіти» — слабкі, залежні, на тлі яких їхня власна нікчемність виглядає величчю. Заїкашка був ідеальним свідком. Він був присутній під час першого акту свідомого насильства суб'єкта. Дворкін змусив Заїкашку кидати каміння в яму, де ще борсалося за останні краплі життя маленьке тільце першокласника. Фактично, Дворкін завершив злочин чужими руками. І саме це підписало смертний вирок Яші.
Повернувшись додому, він підійшов до карти розслідування і позначив нову секцію стікером: «ЯША — ЗАЇКА».
Вибір найближчого друга для Дворкіна ніколи не був випадковим. Заїкаючийся, хворобливий, соціально вразливий хлопчик — ідеальний об'єкт. Поруч із ним Дворкін відчував перевагу, закріплював роль лідера, тренував механізми придушення чужої волі. Але важливий був не тільки контроль. Конструкція алібі всередині психіки: «Це не я один. Ми обоє». Співучасник стає психологічним щитом, який розмиває відповідальність. Тобто Яша потрібен як «другі руки», щоб потім сказати собі: «не я один це зробив». Однак у цих стосунках був і другий, небезпечніший шар — заздрість.
Він роздрукував ще кілька уривків. З Яшею пов'язані ключові спогади Дворкіна про Бога і про яму:
«Бог живе в горах і звідти посилає блискавки та громи. Його не можна побачити, але він може простягнути руку і дістати кого захоче, — розповідав мені Яша на уроках ботаніки... Квітка Яші виходила великою і красивою з впевненою лінією пелюсток і живою соковитою чашечкою, а моя була кволою і кривоногою».
Останні слова він підкреслив червоним.
«— А тут у класі — теж може? — запитував я, лякаючись... — Це таємниця. Одного разу він уже приходив, але його спіймали й кинули в яму».
Він знайшов потрібну сторінку в рукописі Віктора:
«Він змушував її робити речі, які викликали у неї нудоту, а Заїкашку використовував як інструмент, щоб ще сильніше придушити Подружку. Вона боялася Сашка до паралічу, але саме цей страх, здається, і був для Дворкіна головним джерелом збудження. Він не шукав плотських насолод — він шукав насолоди від усвідомлення того, що він може зламати іншу людину, перетворити її на річ. Подружка кохала Заїкашку, але Сашко зробив так, щоб це кохання стало брудним і болісним».
Незважаючи на зовнішню слабкість, Яша мав те, чого не було у Дворкіна: внутрішню м'якість, здатність викликати симпатію та любов. Він краще малював, викликав щиру прихильність у Подружки, залишався «людяним» — і саме це робило його прихованою мішенню для знищення. Для особистості Дворкіна така ситуація була нестерпною.
Далі в «Калалаці» Дворкін мимохідь кидає фразу:
«Коли був час, ми тинялися містом... Наприкінці дев'ятого класу навесні Яшу виловили в Сокольничих ставках і поховали десь у Переделкино. Аленка ходила три дні заплаканою. Я все збирався туди поїхати».
Через понад три десятки років Дворкін пише у «Моїй Америці»:
«...А нещодавно мамина подруга втратила сина: хлопчик потонув... Але Бога немає, і нічого цього не буде. Не буде життя, не буде радості, не буде нічого. Взагалі нічого. Є тільки абсолютно порожнє небо над головою. Це доведено. Адже космонавти Бога не бачили».
Злочинці рідко мовчать. Провина не є статичною; це ентропійний процес. Через десятиліття вона просочується крізь тріщини в его, приймаючи форму сповідей, мемуарів або філософських трактатів. Це мимовільний викид критично важливої інформації, замаскований під літературну рефлексію.
Ці уривки послужили поштовхом до зіставлення прогалин у справі. По-перше, повторюване згадування в обох книгах про потонулого друга. У книзі Віктора Микола розповів:
«Увечері, напередодні трагедії, Заїкашка зайшов до Подружки. Він був натхненний, майже щасливий. Сказав, що Сашко запросив його завтра на ставки «пускати кораблики» і поговорити по душах. Кораблики, Вікторе... У п'ятнадцять років. Це було так по-дворкінськи — використовувати дитячу, невинну забаву як запрошення на страту. Наступного дня Заїкашки не стало».
Кораблики. Він клацнув на автобіографію Дворкіна «Вчителя і уроки». PDF відкрився, і на першій сторінці — обкладинка: маленький Саша Дворкін, схилившись, стоїть біля дерев'яного човна по коліна у воді й тримає саморобний кораблик. Наступна сторінка — ближчий портрет: Дворкін уже сидить усередині човна, похмурий погляд крізь товсту чорну оправу окулярів прямо в камеру. На тлі — водна гладь і небо. Підпис: «1963 рік. Куршська коса. Школяр Саша Дворкін на відпочинку». Дворкіну тут 8 років.
Питання не в тому, що зображено, а навіщо саме ці образи винесені на програмний рівень книги. У цій композиції немає випадкових елементів. Порожнє небо. Вода. Іграшковий кораблик. І рука — нависаюча, майже зависла над ним.
Вирви ці деталі з контексту — і будь-який психоаналітик назве їх абстрактною метафорою самотності. Але якщо накласти їх на еволюцію профілю суб'єкта, все стає кришталево зрозумілим. І ця ясність лякає.
Для експерта таке поєднання — не просто похмура естетика. Це екстерналізація фантазії, патерн, винесений у візуальну форму. Особливо якщо врахувати, що дитині на фотографії вісім років. Це саме той період, який передував травмі.
Жест руки в психоаналітичній традиції трактується як символ влади та контролю. Тут він не тягнеться до кораблика — він нависає над ним. Це не жест гри, а жест управління: можливість або дозволити плисти, або зупинити. Кораблик — не просто іграшка, а об'єкт, позбавлений суб'єктності, доля якого залежить від чужої волі.
Цей мотив римується з раннім шкільним епізодом, пов'язаним із Яшею — тим самим заїкаючим хлопчиком, який розмірковував про Бога як про невидиму силу, здатну «простягнути руку й дістати кого захоче». Для дитячої свідомості це спроба осмислити абсолютну владу. Для дорослого автора — символ, до якого він повертається знову і знову.
Після смерті Яші в текстах з'являється інший стійкий образ: порожнє небо. Не як метафора свободи, а як твердження остаточної порожнечі. «Бога немає. Є тільки абсолютно порожнє небо над головою». Ця фраза зводить нанівець ідею «небесного» суду, відплати. Якщо небо порожнє — ніхто не дивиться. Саме тому він повернувся до цитати з «Калалаців», яка раніше здавалася дивною: «Здрастуй, Боже вселенський, я стою трохи сальний, човен, пам'ять і весло, слава небу, віднесло».
Перед очима сформувалася картинка: двоє школярів катаються на човні й гребуть веслами. «Човен, пам'ять і весло, слава небу, віднесло», — прошепотів він. Чи не веслом він завершив прогулянку і життя самого Яші? А «слава небу понесло» — як насмішка над Богом, що основні докази, та й пам'ять про подію змита. Ось правоохоронні органи й не змогли нічого розкопати. І, можливо, тому, розповідаючи Ровнеру незв'язані деталі, Дворкін назвав це «формулою успіху». Формула успіху приховування злочину? Формула успіху уникнення покарання?
Привертає увагу ще один факт: у 1970 році, коли Дворкін навчався в 9 класі і загинув Яша, у парку «Сокольники» та його ставках використовувалися для прокату традиційні дерев'яні веслові човни.
Вода, човен, втеча. Ця тріада вибудовувалася у чіткий поведінковий шаблон. Само по собі це не доказ. Але це демонструє глибоку фіксацію об'єкта. А саме фіксація — перший крок до того моменту, коли латентне насильство проривається назовні.
На окрему увагу заслуговує інцидент у віці восьми років — втеча з піонерського табору. Саме тут вперше проявляється стійка антипатія до колективу, інститутів і будь-якої форми зовнішнього контролю. У «Вчителях і уроках» Дворкін фіксує: досвід життя «під горн і барабан» виявився різко негативним, після чого він зненавидів колективи. У «Моїй Америці» — конкретніше: через два тижні переліз через паркан і втік. Тобто обрав ризик і покарання, аби тільки припинити участь у тому, що відбувалося.
Для восьмирічного «столичного хлопчика» втеча з табору — не примха. Це крайня стратегія порятунку. Так чинять тоді, коли внутрішнє відчуття загрози стає сильнішим за страх перед дорослими, покаранням і невідомістю за межами паркану.
Отже, тут можна говорити про високу ймовірність того, що в таборі маленький Дворкін пережив щось, що він сприйняв як дуже травматичне: гострий стрес, сильне приниження, насильство або ситуацію безпорадності й втрати контролю.
Що саме там сталося, залишається невідомим. Але можна окреслити коло ймовірних чинників: систематичний фізичний тиск, цькування, примусові покарання, публічне приниження або сексуальне насильство. Саме цей інцидент міг сприяти формуванню дезадаптивних когнітивних схем, повторенню травматичного сценарію в поведінці та розвитку патернів, пов'язаних із контролем, маніпуляцією та насильством. Якщо зіставити ці елементи — травматичний досвід у вісім років, сексуальне насильство та вбивство першокласника, убивство друга Яші, символіку води та човна, жест руки як влади, образ порожнього неба як символ відсутності покарання — стає очевидним: це не розрізнені спогади, а єдиний внутрішній сценарій, який знову і знову відтворюється в різних формах.
Кримінологічні дослідження вказують, що для серійних злочинців перший акт насильства часто стає ядром майбутнього фантазійного життя. Він повертається у вигляді символів, повторюваних образів, просторів і ритуалів. Це не ностальгія і не каяття. Це компульсивне відтворення — спроба знову і знову утримувати контроль над тим, що одного разу вийшло за межі допустимого.
Самі по собі подібні патерни — це ще не вердикт присяжних. Адвокат розбив би їх як непрямі докази. Але ми не в суді, ми всередині голови суб'єкта. У сукупності з біографічними фактами, слизьким наративом, уникненням прямої відповідальності та маніакальним поверненням до одних і тих самих символів, ці деталі складаються в картину, добре знайому судовим психіатрам. Це класичний профіль особистості, яка приховує епізоди насильства в минулому.
Саме тому вибір обкладинки для його книги — не дизайнерське рішення, а крик підсвідомості. Рука, що нависла над корабликом. Вода. Він — переможець, єдиний у своєму човні. І «порожнє небо» над ним — символ досконалості, якої він досяг. Символ безкарності.
Можна було б назвати це «прихованою сповіддю», але термін занадто м'який. Це несвідома символічна репрезентація — відбиток тієї самої події, яка підкріпила суб'єкта як вбивцю.
Позбавлення життя іншої людини не проходить безслідно. Воно не зберігається в архіві пам'яті як запилена фотографія. Воно в'їдається в несучі конструкції особистості, перебудовуючи її архітектуру назавжди. Вбивство живе не в спогадах, воно живе в самій структурі психіки. І іноді воно проривається назовні — навіть на глянцеву обкладинку власної книги.
