Євген Гребінка - безумовно, потужний український культуртрегер ХІХ століття, хоча левова частка його доробка й написана російською мовою. Як каже Оксана Забужко “Не було в Гоголя /та інших письменників початку ХІХ ст./ такого, який він був, натоді іншого вибору, окрім як писати по-російськи!”. Тому я хотіла б хоч якось скористатись знанням бісової мови - і висвітлити для інших маловідомі російськомовні твори українських класиків. Бо ми не повинні жертвувати своїх письменників московитам. Ми повинні виправляти їхні помилки, дивитись на їхні тексти критично й врешті приходити до усвідомлення їхнього внеску.
Євген Гребінка
Страшний звір
Народний переказ
За давніх давен, коли ще люди були добріші, ґрунти – родючіші, а чаклуни, перевертні, відьми, упирі та всяка болотяна і лісова сволота ще тинялась світом, – у ті часи, в козацькім краї, у Малоросії, на березі Удаю широкого, жив козак багатий, Іван – добрий чоловік. І численні стада його паслись зеленими луками понад рікою, і ниви його щорічно хвилювались щедрими врожаями, і сади його розлогі хилилися від плодів.
Не два явори вітласті шумлять коло дубу вікового – то два сини-козаки ростуть коло Івана - доброго чоловіка; не зелена гілка хмелю в’ється навколо стовбура дубового – то молода донька плекає Іванову старість.
Добрий чоловік жив спокійно і щасливо. Та чи довго до біди? Кажуть, то зла відьма котрась наврочила, - та ось у сади його розлогі унадився непроханий гість – вепр, розмірів нечуваних; і коїв він страшенний розруй, підкопуючи дерева плодові. І сам хазяїн, і сусіди його тепер минали те прокляте місце десятою дорогою, хрестились та молились янголу-охоронцю.
Поміркував Іван і сказав синам так:
- Хто з вас вб’є звіра дикого, що плюндрує наші статки, той отримає половину багатства мого.
Страшний був вепр: багато обіцяли за його голову. Зиск і переміг страх. Отримав старший брат батьківське благословення – і вирушив чатувати спустошувача.
Тихий був вечір, коли прийшов старший до саду зачаклованого і розташувався під гіллястою яблунею. Ліг на м’яку духмяну траву і розклав навколо себе оружжя різне. Стиха шепотіло йому листя дерев щось невідоме, але приємне; і заплющились йому очі. Чув він крізь сон голосу солов’я переливи славні, та не соловейко то щебетав, а хтось наспівував на вухо: «Спи, добрий чоловіче; солодко спати вночі та й на м’якій постелі». Старший потягнувся, позіхнув, розкинув руки кремезні та й дав хропака.
Так і ніч минула, день настав, сонечко вибігло нагору й обдарувало веселим світлом своїм всіх створінь Божих. Повільно вийшов старший брат із батьківського саду, смутний з власної невдачі. На обличчі його відбивались скорбота й обурення: адже проспав він прихід ворога свого.
Другого вечора прийшла черга молодшого.
- Не йди, - сказав батько йому, - ти молодий ще, не зміцнилась сила твоя, небезпечна боротьба зі звіром страшним.
- Як бог дасть, так воно і буде, - відповів молодший, узяв шапку, перехрестився і вийшов.
«Брат мій кмітливий і хоробрий, - думав старший, - він не проґавить вепра, упіймає його та й отримає половину багатства батьківського. І що ж я буду перед ним? Жебрак! Я, брат старший! Як набундючиться цей хлопак! Аж він був у колисці, коли я вже працював. І за що ж він тоді пожинатиме плоди мої? Піду я й чатуватиму його на шляху, у кущах калинових: коли ж вертатиме він переможцем до батька, вмовлю його лестощами та обіцянками, і віддасть він мені здобич свою; а на інший випадок є в мене гостра сокира, що від неї не раз здригались дуби по дібровах і, злетівши з горбовин, омивали віти свої у потоках Удаю швидкоплинного». І ось заблищало в руках його залізо вбивче, і похилі двері хатини із жальним скреготом відпустили брата на справу згубну, на справу, досі нечувану в Україні – братовбивство. Вся природа затремтіла; вітер нічний шумів у гілках проклятої осики; зграя круків здійнялась у повітря з лиховісними криками; місяць вкрився сяйвом кривавим.
Менший брат не озброївся, як старший, оружжям різним; не було в нього ані рушниці; ані шаблі, що її не кожному підняти під сили; ані кинджала, що його замовила ворожка. Віра непохитна у долю, богом уготовану, у мужність, спритність козацька та петля аркану – ось і все його оружжя. Наламав оберемок тернини колючої, та й вистелив собі нею постіль під яблунею розлогою. Солодко шепотіло листя зачарованого саду; співав на той же лад соловейко – і молодшого спіткала важка дрімота. Але ледь він схилявся на постіль парубочу – голки тернини гострі враз виривали його зі сну; здригаючись, напружував він вухо чуле, прислуховувався, чи не йде звір-чудовисько.
І скоро гість, що так його чекали, забився у тенетах, майстерно розставлених, застогнав, затіпався. Не взяв силою звірячою – пішов на хитрощі: почав мінитись на всі лади: то дівчиною чорнобривою пропонувати власні принади; то німцем-штукарем, цибатим, показував дзиґар з курантами, сірники, що самі запалюються, та інші цікавинки чужоземні; то жидом-орендарем розсипав золото та самоцвіти – не допомогли облуді ані сила, ані хитрощі. Козак – чоловік не з простих, не звабили його примари безбожні, вбив він звіра-спустошувача і з серцем, повним захвату, поспішив потішити батька перемогою. Вже виднілись вдалині білі стіни хати батьківської, що їх місяць заливав сріблястим світлом, і подвоїлись сили переможця; і перелітний вітерець навіював йому пахощі кущів калини поблизу.
Часто ховається змія отруйна під блакиттю барвінку чи зеленню рути. У духмяних кущах ховалась смерть хороброго.
З шумом прийняли переможця віти зелені у свої обійми; і втонув він у кущах калинових.
Застогнало щось жалібно у тіні зелені, і по небу чистому покотилась зіронька ясна; затихнув стогін, і зіронька світлими жевринками розсипалась у синьому повітрі.
Ворухнулись кущі заквітчані, розсунулись віти зелені; озираючись, вийшов з них старший, на раменах тримаючи вепра-чудовисько; руки його були у крові; широкими були його кроки; жеврини стрибали в очах його, змії повзли під ногами, хтось ніби смикав його заполи, а шапка не трималась на голові. Він вбив брата свого.
Минулась страшна ніч, заступив її ясний ранок, і скоро веселе сонечко, скупавшись у синьому морі, випливло з далеких степів сходу. З хати Івана розносились веселі оклики учти; сусіди цікаві сходились та заглядались на звіра чудного, і кухолі з духмяною варенухою переходили з рук у руки.
- Чому ж не бачу я сина молодшого мого? – спитав Іван – добрий чоловік, розгладжуючи вуса. - Чи він не радіє перемозі брата свого, чи поразка так засмутила юне серце його, що він соромиться стати перед мої очі?
Ти не побачиш його більше, сивоглавий старий, не притулиш більше до грудей любого свого сина! Там, на луках, заритий вбивцею труп його, і не відспівали його, не оплакали!
Минув день, другий, третій, минув тиждень, за ним другий, а про молодшого ні слуху ні духу. Гірко ридав невтішний батько через втрату, рвав сиве волосся та руки ламав зсохлі.
- Хто, - питав він, - буде підпорою моєї старості? Старший син отримав багатство – та й забув мене, а я залишився з донькою слабкою. Хто навантажить віз мій копами важкими? Хто запряже воли круторогі у нього та привезе на мій тік багаті дари Господа? Хто взимку, в холоднечу, попри шум завірюхи по полях та лісах розхристаних, зігріє беззахисного старого? Чия сокира працьовита стукотітиме у діброві та чия рука з турботою розкладе вогонь у хаті моїй?
- Хіба я не залишилась в тебе? – перервала донька його. Старий похитав головою; вона кинулась в його обійми.
Донька Івана – доброго чоловіка сумувала за братом, і дні молодості стали для неї невеселі. Наблизилось свято Купала; запалало багаття високе; заквітчували селянки себе вінками та, горлаючи пісень простих та невинних, стрибали через рожеве полум’я. Лише вона не раділа з усіма; юне чоло її не вкрилось ані рутою вічнозеленою, ані гвоздичками золотистими, ані волошками блаватними. Ось і час обжинків – колосся жита, переплетене з червоною калиною, прикрасило волосся дівчат; лише вона не надягла вінок у радісний для всіх день, бо скорбота за братом обтяжувала її серце.
Так минуло літо. Підкралась осінь з довгими вечорами. В полі чисто; пустотлива ластівка сховалась до весни у криниці, і незабаром сніг укутав поснулу землю білим простирадлом. Молодь збиралась на вечорниці та досвітки; далеко звучати пісні їх, регіт було чутно скрізь вулицями. Під шум веретена й веселих балачок майже непомітно пролетіла зима. Щасливі! Не так тягнулась зима для доньки Івана – доброго чоловіка; серце її завмерло для радощів; не здибала вона собі парубка, не бачила вечорниць і досвітків – а люди називали її пихатою!
І ось війнув весняний вітер, зникли сніги. Весело задзюрчали струмки, і дикі гуси, з криком радісним, зграями, що тяглись у далечінь, повертались з півдня на північ. Ось і дерева зазеленіли. Узгір’я на берегах Удаю вкрились травою як оксамитом. Настав час працелюбний: крик орача розносився полями, вівчари гнали вівці на соковите пасовисько. Все ожило, розквітло, і могила невинного брата, ніким не знана, причепурилась товстим стеблом болиголови. Вівчар зрізав його та й зробив сопілку; прикладає до вуст своїх – і диво-сопілка грає пісню смутну, досі ним нечувану:
Помалу-помалу, вівчарю, заграй,
Не вразь-но мого серденька украй.
Мене брат убив, на луках зарив,
За того вепра, що у саду рив.
Вівчар дивується, дує в неї ще раз – і знов повторюється та ж пісня журлива. Цілий день грав вівчар на сопілці, і лише ввечері тихо потяг з отарою до села.
Був гарний літній вечір. Легкі сутінки розчинялись в повітрі, тонкий туман, як дума сумна, затягував пливкі брижі Удаю; і все навколо умлівало. Сумна, сиділа донька Івана під хатою.
- Не журись, дитино моя! – казав їй добрий чоловік. - Послухай, як співають веснянку твої подруги! Як їм весело! А ти все плачеш за братом. Де він – Бог знає! Ось сьогодні рік минув, як не чути про нього…
- Слухай! – урвала вона, схопивши батька за руку.
В цей час саме вівчар ішов повз них, і сопілка співала журливо – оповідала про страшне братовбивство. Старий жахнувся. Давно серце його не лежало до старшого сина, підозрював він щось недобре, а тепер його підозра справдилась. Покликав Іван вівчаря та запропонував купити його сопілку. Той побажав за неї вівцю білорунну. Сказано – як зав’язано, і сопілка залишилась в руках у Івана – доброго чоловіка.
- Сьогодні свято, - сказав Іван, увійшовши до хати сина старшого, - приходь до моєї хати, розділимо те, що нам Бог послав.
І ось вони в хатині старого батька. Іван – добрий чоловік дістав з-поза образів сопілку таємничу та й подав її сину, кажучи:
- Зіграй на ній.
Ледь-ледь торкнулась сопілка до вуст старшого, як заграла ще сумніше, ніж раніш:
Помалу-помалу, братику, грай,
Не вразь-но мого серденька вкрай.
Ти ж мене вбив, у луках зарив,
За того вепра, що у саду рив.
Циганський піт вкрив чоло злодія, судомно скривилось його обличчя, але не лились сльози з очей братовбивці. Він впав у ноги батька свого.
- Пробач мене, о батько мій, і урви життя, давно мені утяжливе, - простогнав він. – Не вартий я дивитись на світ божий: згага багатства задушила в мені любов братську; я вбив невинного брата, і кров його мовить до мене!
- Щезни з очей моїх! – сказав Іван – добрий чоловік. – Хай буде бог тобі суддею, а докори сумління – карою.
І щез старший син із батьківської хати.
Довго блукав він лісами та пустелями, ледь животів, заплямований згубним злочином; погляд його був здичавілим, а на обличчі виднілось тавро нелюдима; совість краяла йому душу, внутрішній жар зжирав злочинне серце; і дарма прагнув він загасити його, жадібно ковтаючи дихання холодних вітрів; скривавлена тінь брата стояла перед очима злочинця усюди, і у стогонах завірюхи, і у шепоті листя відгукувалась журлива пісня сопілки. Коли гуркотав грім і блискавка шарпала чорні хмари, дарма він закликав смерть: і грім, і блискавки не торкались його, караючи життям, що було лютіше за смерть. Довго чекав злодій, поки Господь послав йому такий жаданий кінець. Душу братовбивці з радісним реготом прийняло пекло до свого лона, а тіло його стало поживою для круків та хижих вовків.
