Розділ 2, в якому приходить Гоббс та приносить з собою темряву
— Отже, наш єдиний підозрюваний мертвий, — інспектор Гоббс без стуку зайшов до кабінету Вілкінса, принісши на своєму плащі сирість осіннього ранку та аромат сигарного диму. Пройшовся по чистому паркету, залишаючи за собою доріжку з брудних слідів.
— А вбивства продовжуються.
Голос Гоббса важкий, як і його огрядне, неповоротке тіло. Говорить, наче цвяхи забиває. На його круглому, прикрашеному зморшками та пишними генеральськими вусами, обличчі застигло роздратування. Холодні блакитні очі дивились чіпко і гостро.
Вілкінс хвилювався. І тхнув дешевим одеколоном. Пітнів, облизував тонкі губи та силувався підібрати правильні слова.
— Ви ж бачили ранкові газети?
Сержант збліднув. Отже, бачив.
Гоббсу подобалось спостерігати як той намагається опанувати своє хвилювання. Як від марних старань у нього все більше біліють губи та тремтять обвислі щоки.
Пітьма в середині нього біснувалась та просилась назовні. Гарчала і скалила зуби. Стримувати її було важко. І не дуже хотілось.
— Ви ж встигли його допитати перед тим як він розтрощив собі голову об стіну?
Та все ж, він тримав її на прив’язі. Лише іноді спускав з повідця. Дозволяв проникнути у чужі думки і серця та наповнити їх страхом. Або покорою.
— Він же божевільний, сер, — непевною скоромовкою промовив сержант. — Справжній псих. Бурмотів щось нерозбірливе… Постійно повторював про очі. Це ж ясно, як день, що то його рук справа. Більше нікому.
Гоббс скривився. Від сирості крутило коліна та ломило спину. І серце кололо. Ця клята погода його доконає. Погода і самовпевнені ідіоти на кшталт Вілкінса.
— Тобто не допитали… І нова жертва не наштовхнула вас на думку, що ви взяли не того?
— Ми не можемо бути певні, що це один і той самий вбивця, — тремтячим голосом сказав Вілкінс.
— Справді? — лагідно поцікавився Гоббс.
Він посміхнувся і від цієї посмішки пітьма в середині нього задоволено замурчала. І потяглася лапою до сержанта. Від легенького поруху той пополотнів і затремтів. А Гоббс люб’язно вдав, що не помічає.
Вілкінс навіть не намагався пручатись. Та й, якщо відверто, не зміг би цього зробити. Його пітьму і пітьмою назвати важко. Не сила, а так — лише її відголос. І мабуть, милосердніше було б зовсім без неї. Але вона була. Квола і незграбна. Викликала жалість.
Часом з’являлася думка, що застосовувати свою силу проти Вілкінса — все одно що знущатись з каліки. А деколи інша: сержант провокує, ніби спеціально підставляється під удар. Ніби постійно хоче відчути на собі дію сили, якої позбавлений сам. Ніби отримує від цього збочену насолоду.
Що перше, що друге, було саме по собі достатньою причиною аби перестати дражнити Вілкінса і піддаватись на його провокації. Але ж…
Влада п’янила. Гоббс сам підсів на цю голку. Він намагався не давати волі своїй пітьмі. І водночас прагнув цього найбільше.
Тихий, нерішучий стукіт у двері дозволив Вілкінсу на секунду видохнути з полегшенням.
— Заходьте! — поквапився вигукнути він.
До кабінету, ніяковіючи та віддихуючись, зайшов Персі Бінс. Червоний колір його обличчя міг посперечатися яскравістю з його рудим чубом, що вибивався з-під шолома, застебнутого під підборіддям.
— Перепрошую, сер. Не хотів вам заважати, — погляд нервовий і винуватий. — Але…
— Що вже знову трапилось, Бінсе? — незадоволено пробурчав сержант.
І куди тільки поділися його страх і хвилювання? Гоббс ледь помітно посміхнувся. Що ж, здається Вілкінс має свого власного хлопчика для биття.
Констебль важко дихав. Та говорив уривчасто.
— Щойно повідомили. Нове вбивство. Жінка без очей і з перерізаним горлом. Треба їхати, сер.
Сержант схопився з місця, демонструючи повну готовність їхати якомога швидке і якомога далі, навіть не поцікавившись місцем призначення.
Пітьма закапризувала, протестуючи, що у неї забирають улюблену іграшку.
— Залишайтесь на місці, Вілкінсе. З констеблем поїду я.
Ця думка у Гоббса з’явилась несподівано.
— Але ж сер…
Хоча, після секундного зважування «за» і «проти» все більше йому подобалась.
— Кажіть адресу, Бінсе. Пора серйозно зайнятися цією справою.
***
Мертве тіло ще одної жінки знайшли у доках. Осліплене і з перерізаним горлом. Жінка була молодою і хворобливо худою. Одягнена у стару вицвілу сукню незрозумілого кольору із надто сміливим декольте. Хоча демонструвати їй в ньому було нічого: худа й пласка, немов хлопчисько. І плаття занадто легке для такої погоди.
Вона сиділа у калюжі власної крові, привалившись спиною до нерівної стіни одного зі складів. Наче зламана лялька. Обличчя, шия та сукня у плямах засохлої крові.
На її лівій щоці квітнув здоровезний синець. А рот скривився у гримасі болю. У всій її застиглій позі, у виразі обличчя із вирізаними очима, відчувалось щось неправильне. Щось, від чого на шкірі виступали сироти.
На неї натрапили двоє робітників на світанку. Хоча, судячи з травм від укусів гострих зубів, портові щурі знайшли її раніше.
— То що скажете, Бінсе, впізнаєте почерк? — поцікався Гоббс. — Чи ваш шеф має рацію і це справа рук наслідувача?
— Н-не знаю, сер.
— Ну то подивіться уважніше! — роздратовано гаркнув інспектор.
На диво, не зважаючи на роздратування, його темрява не лютувала і залишалась спокійною.
— Не бійтесь, Бінсе, — уже стриманіше додав він. — Мертві, на відміну від живих, вам не нашкодять.
У доках смерділо тухлою рибою. І ще сотнею різноманітних речей, що не могли похвалитися приємним запахом. Але рибою найбільше. Інспектор прикурив сигару і з насолодою затягнувся. Якщо пощастить, то терпкий аромат переб’є рибний сморід і плащ не доведеться прати. Але в таке щастя вірилось мало.
Констебль схилився над трупом. Не зважаючи на страх та очевидну огиду, його руки не тремтіли, а погляд був зосереджений.
Через декілька хвилин, Персі випростався і швидко відступив на два кроки від тіла.
— Рани ті самі, — впевнено промовив він. — І на шиї, і очі… Тобто, очі вирізані так само. Це не наслідувач.
І, наляканий власною хоробрістю, додав тихе «напевно», червоніючи.
Настала черга Гоббса роздивитись тіло ближче. Він підійшов до нього і схилився. Останні два кроки подолав через силу. Примусив себе поглянути на жертву. Хоча понад усе хотілось відвернутись.
Ще важче було змусити себе до неї торкнутись. Він оглянув її руки. Синці на зап’ястках. Жінка була не високою і тендітною, а нападник, вочевидь, вищим за неї та в рази сильнішим. Йому навіть не довелося її зв’язувати, як він це зробив з першою жертвою. В його руках було достатньо сили, щоб погасити опір.
Волосся на потилиці злиплося від засохлої крові. Ймовірно, її вдарили головою об стіну. Від удару вона могла втратити свідомість. А потім її привели до тями, вліпивши ляпаса від якого ліва половина обличчя посиніла.
Цьому монстру не цікаво, коли жертва непритомна. Він дочекався поки вона очуняє і лише після того почав вирізати їй очі. Жінка усвідомлювала це, намагалась пручатись. Порізи навколо очей вийшли не рівними. Але її тримали міцно. Швидше за все, за волосся, бо інших слідів від пальців на обличчі не видно.
Інспектор не міг підтвердити своє припущення, але чомусь був впевнений, що горло їй перерізали не одразу. Що вбивця ще якийсь час спостерігав за муками жертви. Слухав її крики. Отримував від цього збочену насолоду.
І тільки потім вхопив її за волосся, закинув голову та перерізав горло зліва направо. Розріз вийшов рівним і глибоким. Від таких завжди буває багато крові. Схоже, що кров їхнього вбивцю не лякає.
Його темрява принишкла. Сховалась у найпотаємнішому закапелку серця. Їй не хотілось тут бути й Гоббс розумів її, як ніхто інший. На мить пошкодував, що піддався спонтанному імпульсу і поїхав сюди замість Вілкінса. Нехай би краще сержант сам копався у цій справі. Хоча навряд чи він зміг би відчути бодай десяту частину того, що й Гоббс.
А от Бінс, вочевидь, відчував все повною мірою. Нервово оглядався навкруги та намагався дивитись куди завгодно, тільки б не в сторону мертвого тіла. І вираз обличчя такий, ніби йому терміново знадобилось до вбиральні.
В хлопчині жили тіні. Гоббс давно про це здогадувався, але не збирався розпитувати напряму. Так само як не збирався вести з ким-небудь відверті розмови про свою пітьму. Занадто інтимно та особисто. Та й більшості ці розмови не будуть зрозумілими.
— Ще щось?
Бінс на мить зам’явся, наважуючись.
— У Джонні ОʼНіла не було ножа, — врешті-решт промовив він так, ніби довіряє інспектору велику таємницю.
Гоббсу знадобилось декілька секунд, аби збагнути про кого саме говорить Бінс.
— Це ви про нашого підозрюваного?
— Про нього.
Інспектор насупився. Цей шмаркач вирішив перевірити, чи читав він поліційні звіти?
— Знаю, що не було. І що з того?
— Я постійно про це думав. Він не вбивав свою сестру. І точно не міг вбити інших. А вбивця той самий. Я впевнений.
— Чому ж мовчали про свої здогадки раніше? — насупив брови інспектор.
Щоки й вуха Персі знову змінили свій колір на червоний.
— Я говорив, — виправдовувався він. — Сержанту Вілкінсу. Але він сказав, що це нічого не доводить. Що підозрюваний цілком міг викинути ножа або загубити його.
Ну звісно. Впертість Вілкінса не новина. Деколи вона була на користь справі. І злочинцю, що зробив бодай одну помилку годі було сподіватись на те, що він зможе виплутатись із чіпкої хватки сержанта.
Але деколи слід виявлявся хибним. Проте сержант вперто йшов по ньому до кінця, не в змозі перемкнутися на іншу версію, поки не опрацює попередню. В таких випадках він ставав сліпим і глухим до будь-яких аргументів, що не вписувалися в ту картину подій, що вже склалася в його голові.
