Біляве зайченя, щось надиво шукало,
Посеред снігу, сугробних лісів.
Приховуючи відчуття, чуже, чуючи зло,
Очі бачили тіло, не говорячи слів.
Тільки дотик приймав, говірливий,
Закручене пасмо, вітер манив.
Поки сніг кружляв,
Від історій людських, пихатих, злих.
В мріях розтане все, що тривожить нас,
Серце знайде спокій, в тиші — свій час.
Зайченя знову в путь, де весна розцвіте,
Де любов і надія в серцях зацвітуть.
В лазарет ступаю я,
сповідь про втрату, самотність і примирення з болем. Ліричний герой звертається до друга чи, можливо, до частини самого себе — до того, хто залишився поруч у спільному “човні” життя
Текст про глибокі емоції, втрати та спогади. Він передає відчуття смутку і самотності, коли тіло і душа переживають труднощі. Відстань між людьми створює напругу, але спільні спогади допомагають зберегти зв'язок, навіть у важкі часи.
Якщо не піднімати очі вгору То ніби все так само, як було Є магазини, мафи, є городи, І панорамне у стіні вікно...
Потрібно завжди йти за гарячим та щирим серцем. Лише це серце здатне повести за собою.
Якщо не піднімати очі вгору То ніби все так само, як було Є магазини, мафи, є городи, І панорамне у стіні вікно...
Потрібно завжди йти за гарячим та щирим серцем. Лише це серце здатне повести за собою.
