Біляве зайченя, щось надиво шукало,
Посеред снігу, сугробних лісів.
Приховуючи відчуття, чуже, чуючи зло,
Очі бачили тіло, не говорячи слів.
Тільки дотик приймав, говірливий,
Закручене пасмо, вітер манив.
Поки сніг кружляв,
Від історій людських, пихатих, злих.
В мріях розтане все, що тривожить нас,
Серце знайде спокій, в тиші — свій час.
Зайченя знову в путь, де весна розцвіте,
Де любов і надія в серцях зацвітуть.
В минулій частині "Бен і Тінь" ми знайомилися з персонажем і відкривали його світ. Ця частина — дрібний флешбек, який відкриває паралель між людиною і твариною. Сусідський хлопчина доволі схожий на нього, особливо в прагненні до чогось, що може забрати ту самоту, яка його їсть.
Вірш передає глибокі емоції і роздуми про долю, втрати та зраду. Він починається з образу тихих небес, які символізують безмірність і невідомість, що переплітається з людською долею. Серце в тиші не може зрозуміти, що відбувається, поки не відчуває болю гріха.
«Бен і Тінь» — це казка не зовсім для дітей, і не зовсім для дорослих. Це історія собаки, який мав дім, миску, ім’я — але щодня дивився за паркан і відчував, що шукає щось більше. Він не знає, чого саме — чи тепла, чи матері, чи власного запаху на вітрі.
