Замок, дім, в'язниця(недійсний розділ)

Тобі потрібно вибачитися.

Її тіло шугонуло й гепнулось об стіну.

— Ти не варта і цього.

— Я не варта того, щоб хтось тратив зусилля, щоб перервати моє існування. То ж мені треба зробити це самою, — згадуючи слова батька, тіло Нерілл хиталось стоячи на парапеті¹ даху замку.

Вже не виднілося рожевих згадок сонця, як це було на ще початку. Показались зорі.

Нерілл неначе спала стоячи на краю,
Та згодом її тіло все в тремтінні ринуло без сил, на дах.

— Що.. чому я на даху? Стоп! Котра година? Невже я спізнюсь на заняття з вчителем? — принцеса підійшла до краю й легко сперлась об низеньку огорожу.

— Як добре, — виднілось на її обличчі.
Був іще не час.

Промайнувши близько охорони вона дісталася їдальні. Обираючи чим перекусити її заґіпнотизувало лезо.

— Ану геть звідси, нахабо! — крикнула кухарка до принцеси у її же замку. Нерілл вже там і не було.

Стукіт босих ніг привернув увагу чоловіка з шкірою бузкового відтінку й темними рогами, що сидів у своїх справах за столом.

Двері трохи рипнули:

— Заходь, Нерілл.

А як вже відкрились — до кімнати встрибнуло дитя. Трохи підійшовши ближче, те вмостилося в стілець й чекати стало вчительських вказівок. Той іще тоді був зайнятий своїм.

— Що ж... — не встиг він й слова мовити, як до кабінету нахабно увірвався сторож:

— Професоре.. А, вона вже тут, — зневажливо, та звично для принцеси, той глухо вимовив, лиш глянувши на неї. — Пробачте, професоре Іншутсу, — поклонився, а як встав, прочитав у в за окулярами у віолетових очах до жаху чітке "зникни". Це він одразу і зробив.

— Почнімо, — легко посміхнувшись мовив даййор² і розгорнув підручник.

— Га?.. Га?!.. Іншутсу не буде цілий місяць?! — десь із-за стіни вчула принцеса. Її кинуло у вічай. — Ні. Ні. Ні. Ні. Не покидайте мене знову, учителе, будь ласка… — стояла та лякаючись від власних роздумів.

Серед світанку, десь у кутку на кухні проривались відчайдушні гнівні крики серед неспинних сліз. Однаково, без перестану, рука дівчини повторює незграбно хаотичні різкі рухи, довблячи кухонний стіл тим самим лезом.

Чужа у власному замку принцеса, в якої влади трохи більше ніж в рабів.

Серед безкрайньої пітьми майоріло два дитячих тіла: одне стояло, а друге, понівечене — без сил сиділо спершись об невидиму стіну.
Сірі руки образу у темній сукні притулилися до скронь дитини і збирали чорну рідину, що стікала з тріщин на її блідім обличчі.

— Знову.. Ти? — кинулася мертвими словами, навіть не поглянувши на так ненависно знайоме сіре лико.

Правиця звично і без слів відправила ту чорняву уверх, подалі, де та із рештою з'єдналась.

Велична бридко-темна куля, скута в ланцюги, висіла зверху, там, над ними. Тріску, який звідти пролунав, ніхто із двох, хоча б якихось значень — не надав.

— Достатньо.

Не зважаючи на інше, сіре тіло не спинялося повторювати одні й ті самі рухи та знімати ту рідку смолу з тієї трісканої білі, що слугувала шаром шкіри, розколи на якій латали тії сірі руки.
Під час цього не спинялися з’являтися й нові.

— Спинися, — із хрумкотом піднялось забрудніле тіло.

Зверху тріск відбувся знову, голосніше, набагато. Ланцюги вже майже долетіли і заляскотіли впавши за спиною у обох. Цим всім звільнилась та масивна чорна сфера. Падаючи, вона скликала вітер, той взяв й змив собою деяку смолу із білі.

Під сірими ногами розійшлися тріщини і вони вгрузли, та руки й не здригнулись від всієї ваги кулі.
Сіра її впевнено тримала, а, вже наполовину біла — все ще ламано стояла. Із зусиллями тримала власне тіло.

— Навіщо ти це робиш? — глухо вийшло чи то з тріщин, чи то вуст. — Навіщо? Навіщо ти мене катуєш?! — розлетілись темні бризки.

— Я-а? — подовжено казало сіре лико без емоцій, намагаючись імітувати жалість. — Я тебе же захища-аю, — ледь устигло те сказати, нахиливши лице вбік, як понівечені білі руки із розгону врізались в її живіт.

Сірі ноги вирвало із ям, слідом полетіли шмати долу. Вітер, створений кулею отою, кинув невражене тіло геть.

Коли очі, тої, що летіла, все ще імітували жаль, вони зустрілись з іншими, що чергою своєю яскравіли чистим страхом.

Тоді почувся хруст.

Їй перекрутило шию, а після неприродного кута одразу тріщини з’явились, котрі тоді ховались,
І крихка тоненька оболонка склалась мов фарфор.
Серед усього чорного, що розлилось під кулею, випливала біла шкарлупа, тобто її тонкі частинки.

Коли остання сутність вже стояла, те дійшло й до її ніг.

— Більше не складатиму, гаразд.

Вибачитися? Перед ким?

— Нерілл? З тобою все гаразд? — вже повернувся даййор в замок.

Та запізно.

— Так, авжеж, — промовили її скляні вуста, карі очі ж показали той самий, але частково новий сірий погляд.